Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
Гайдук давився, але все ж ковтав і шматки смушка, і порізану стрічку, і суконне денце.
Хвеська, все те споглядаючи, пошепки завивала і обливалась сльозами. А заволати вголос боялась!
Ще й пес скавулів пронизливо, забившись під піл.
Коли мордатий з'їв усю шапкумазницю і зачав страшенно гикати, незнайомий сказав.
— А тепер я тебе цуркуватиму. Чи в тебе був кінь, а потім у Василя, чи він програв, чи ти виграв, то ви між собою розберетесь… Якщо я спочатку когось із вас не порішу! Тільки одне, без сумніву, ви там одним кодлом були, і ви коня звели з пасіки… Сам знаєш, за нашим дідівським звичаєм: конокраду — цурка! А ти, Хвесько, щоб знала: як у людини волосся добре — скручу голову. Якщо погане — лишиться живий.
Сильніше підтяг кармак. І знову з ран почала напливати кров.
Мордатий замолився, запросився. Вже, видно, ніяка горілка йому не допомагала.
Чоловік перебрав, передивився копистки, макогони, товкачі і знов узяв копистку.
Випростав крізь ячеї сітки пасма гайдукової чуприни, зав'язав на копистці і почав обертати копистку.
Мордатий хрипів. Мукав.
А Хвеська була геть зомліла, майже нічого вже не тямила, та й сама боялась «цурки».
Гайдук аж захарчав, як незнайомець одним порухом шарпонув копистку і видрав майже половину всієї чуприни.
— Бач, падлюко, волосся в тебе слабеньке. Та воно тобі цього разу голову врятувало. Якби міцніше було б коріння, зламав би тобі шию… А тепер скажи, Сметано, а де будуть ваші лайдаки і ваш отаман на Різдво? А чи відпустить їх пан додому?
— О… о… о… о… о… о… відпустить додому… І Гната… І Василя, і мене… А останні будуть при ньому.
— Добре… А тепер розкажи, а де живуть і як живуть Гнат і Василь…
Хто в них із родини є… Ну, в чому вони слабі… А в чому їх сила?.. Га?.. І мордатий докладно всевсе, що знав і що почув, виклав про своїх друзяк.
Поки те все, напівпідвішений Сметана докладно розповідав, непроханий гість посмоктував очеретину і пускав з-під каптура вгору кільця сивого диму. Одне за одним.
Як вивідав, що було треба, незнайомець перелив горілку, змішану із зіллям до опішнянської глиняної зеленої баклаги. Ще долив туди оковитої. Спершу почав поїти зіллям Хвеську. Вона крутила головою, не давалась.
Незнайомець тоді став позаду, затулив їй носа і залив оковиту просто їй у горло. Хвеська пирскала, хлинала, щось белькотіла, стогнала. Але випила половину здорової глиняної баклаги.
Сиділа, вирячивши очі, з просто божевільним усміхом. Вже й слова не могла вимовити.
— Пий, курвин сину, чарівне зілля. Як немає на тобі крові нашого дідуся, то житимеш!
Але мордатий Сметана метеляв головою, хоч і сітка його боркала.
Тоді странній, як і Хвесці, залив йому зілля силою.
Потім він їм обом позав'язував роти роздертим рушником.
Розпалив піч і позакладав туди все, що побачив у хаті гайдуцького. Із порошниці тільки порох висипав собі в капшук. Та пістолі розрядив. І закинув теж у полум'я. Із червоних чобітків повіддирав підківки. Чобітки теж запхав до печі.
За якийсь час і гайдук здерев'янів від пійла, як і Хвеська. Чоловік кілька разів шарпонув за линву. Гаки кармака ще сильніше вп'ялися в тіло гайдука. Але й риски не здригнулось на його задубілому обличчі.
— Отако! Похлібнику лядський, ти вже дійшов.
Чоловік відв'язав линву від столу і обережно попустив її. Гайдук снопом завалився на долівку.
Чоловік звільнив його від гаків і сітки, зняв рушника з рота.
Зняв свиту, чоботи, здер штани.
І все запхав у палаючу піч.
Вся хата наповнилась смородом горілої кожі, шерсті, черепашачого панцира порохівниці та смаленої рогової ручки шаблі.
Далі нічний гість повитягав на піл товсту Хвеську і здоровенного гайдука.
Поклав їх рядочком, лишивши в одних сорочках. Ну ще й поклав між ними на подушку баклагу оковитої.
А ту, з якої поїв зіллям, і кухоль з-під зілля, скинув зі столу на долівку.
Рогачем потовк на тріски.
Уважно і довго дивився на карти, розкладені на столі. Потім усміхнувся весело. Загріб їх у стос та й запхав за пазуху. Але вже за мить вийняв.
Перетасував і витяг одну карту.
І була та карта чирвової масті.
Взяв з мисника доброго колія. І тим колієм прибив посеред порожнього столу чирвову карту. Та так приштемпував, що лезо пройшло може на півп'яді крізь тесану кленову дошку. Загасив свічку і каганець.
А тоді, при світлі спалахів вогню з устя печі, приладнав до кованого гака сучену тонесеньку шовкову шворочку. Однією рукою тримав шворочку за обидва кінці, задерши високо вгору. А другою обережно почав закривати за собою двері.
Коли двері зачинились, почав поволі опускати натягнуті кінці шовкової шворки.
І ось тихо клацнув гак об залізо скаби. Чоловік потяг за один кінець шворки. Спочатку вона не піддалась. Але чоловік дуже обережно почав водити шворку в різні напрямки. Вона, нарешті, піддалася і вся витяглась.
Спробував штурхонути двері. Вона не зрушилась. Гак міцно засів у скобі. Із засувом зовнішніх дверей було простіше — поставив засув на тонесенький патичок. Обережно, обережно зачинив двері. А тоді сильно і рвучко їх трусонув. І важкий брус з глухим ударом заскочив на своє місце в пази. Поторгав двері. Вони були надійно замкнені.
Після того він зняв брус із стулок брами. І обережненько його закотив у глибокий сніг, межи кущів смородини і парканом.
Тихенько, тихенько вийшов крізь хвіртку і подався темною дорогою до здоровенної липи.
3. ВЕДЕННЯ СЛІДУ
Місяць ще добре світив. Хоча треті півні вже коли проспівали. Але й до «о півнях» ще теж не близько у ці грудневі дні. Чоловік біля липи склав усе в торбу, перекинув через плече і став на лижі. Спробував рухати ногами. Наче все гаразд.
Певно розходився, що вже й не шкутильгав. Хоча трошки давалося взнаки болюче місце.
По твердому злежалому снігу він оббіг оборонний гостроверхий тин з півночі.
Поклав лижі і палиці в кущах і глибоким снігом побрів до підніжжя валу.
Коли дерся вгору схилом земляного насипу, то після кожних двох-трьох кроків спинявся і прислухався.
У непорушнім, безвітренім просторі тільки з двох боків долинав якийсь переривчастий шум. Без сумніву, що то гульбище. Бо й пісня наче чулась і свист сопілки і торохкотіння бубона і пронизливі зойки скрипки.
Отут, вже під самісінькими товстенними дубовими палями він аж закляв з-пересердя — і як жо він не здогадався спитати, до якої брами ближче садиба сотника?
Та довго роздумувати не було часу. Вийняв з торби кармак із каменем на кінці міцної, вже випробуваної на гайдуці, линви. Розкрутив, мов пращу, і перекинув високе товстенне наколля. Як камінь глухо гепнувся на тому боці дерев'яної загорожі, щосили різко смикнув. Линва напружилась і не піддалася.
Закасав поли кереї і запхав їх під пояс. Відкинув з голови відлогу, щоб було краще чути і бачити.
І перебираючи руками по линві, а ногами впираючись у паколля, вийшоввиліз на висоту десь трьох саженів, якщо й не більше.
Найважче було втриматись між двома вістрями дубових паль. Не наколотись на них, не забитись головою чи тулубом об їх заледенілі вістря.
Так-сяк странній перебрався через дубові гостряки і, обмотавши вільну частину кармака об гостре навершя, по линві спустився на засніжений схил. Ще треба було швидко повитягати гаки з дерева. Бо під його вагою, коли він дерся вгору, гаки добре вп'ялися у дерево. Та орудуючи двома невеличкими залізними пістолями, повиривав їх швидко і тихо.
Спустився, хапаючись за кущі бур'яну, з валу просто в прохід між садибами. У вузький прохід просто на двох здоровенних псів. Без жодного брехоту пси кинулись до нього, вишкіривши ікла і настовбурчивши шерсть на шиях.
Та перед самим чоловіком крутонулись на бігу, вивернулись і помчали назад у прохід, налякано брешучи.
Чоловік ішов поснулою вулицею. І спочатку до нього з гавкотом кидались собаки та зразу замовкали і тікали. Лише один пес був шаленим і таки вхопив за полу. Чоловік вправно прихопив за чубок, другою рукою за хвоста і з такою силою шваргонув об паркан, що пес лише двигнув лапами.
