Русичі - Юринець Ігор (читать книги полные txt) 📗
Господар хижі був із тих людей, які ніколи не забувають у біді побратимів. Зі старійшиною Гостомислом знався він ще з дитинства. Завжди мали про що поговорити, коли зустрічалися чи то в Гостомисловій хижі, а чи тут, у кріпості, на торговищі, бо з літами лише зміцніла їхня приязнь. Тож як тільки зачинилися ворота кріпості за останніми з тих, хто шукав тут порятунку від нападників, коваль Добромисл сам знайшов свого побратима та його дочку у людському збіговиську. Запросив пережити лиху годину у нього — мешкав поруч кузні, при самій кріпосній стіні, де здебільш і тіснилися майстерні та житла ремісного люду.
Вже за кілька днів Млада обвикла до нового місця. Двоє синів Добромисла хоч і працювали спільно з батьком, проте жили порізно, зі своїми сім’ями. Майстрами обидва були добрими, бо змалечку помагали у кузні. Таємниці ремесла, що їх визбирував батько по дрібці усе життя, дісталися їм одразу, ніби спадок вітцівський.
А що майстри справ оружних цінувалися нарівні з дружинниками боярськими чи торговцями, то сам посадник узяв їх під свою опіку, хотів завше мати під рукою перших у довколишнім краї ковалів. Дозволив обидвом звести просторі хижі неподалік власної хоромини, там, де селилися дружинники.
І хоч тим урівняв їх посадник із батьком, сини і далі свято шанували кожне веління Добромислове, як і завше, беззаперечно корилися його слову. Навіть коли той — уже тепер зрідка — брався до роботи, самі ставали йому за підручних.
Млада поставила на вогонь казанок із нехитрим варивом і сіла на лаву при вікні: вишивала химерним візерунком поли святкового кептаря, мріяла постати перед очі своєму Владові у барвистій обнові, щоб завжди лише нею милувався любий муж. Та ні, тепер уже не лише нею — двоє їх, носить сина під серцем. Усміхнулася тим думкам. Переконана, що син буде, бо так хоче муж її, Влад. Дужим виросте син, дужим і сміливим, буде для них захисником на схилі віку. Так наворожила їй і жона коваля Добромисла, Літодана. А вона помилитися не могла. Кажуть люди, що всі віщування старої збуваються. Певно, через те її навіть побоюється Млада, хоч добра і прихильна до неї господиня гостинної оселі.
І все ж часом сумнів закрадався у думки Млади, може, береже її, боїться словом вразити всевідаюча Літодана. Чи до щастя тут, коли лише стіни кріпості відділяють від ворога лютого і не видно кінця та краю тій осаді, а над людом уже примара голоду нависла: мало хто встиг збіжжя своє врятувати, та й скільки там його лишилося перед новим урожаєм. Те, що на полях зосталося, розвіяло понад землею чорними димами. З чим зиму прийдешню пережити, навіть коли й відійдуть лехіти?!
Та всі ті клопоти відступали перед чимось щемливим і незбагненним, що зріло там, під серцем, додаючи впевненості й сили. Судилося їй у ці нелегкі дні сповнити найвище призначення жони — дати нове життя.
Надривно зарипіли двері, вихопивши тим скрипом Младу із полону тривожних розмислів. Важко і втомлено ступив до світлиці Гостомисл, якусь хвилю постояв на порозі, ніби у нерішучості, відтак рушив до лави, присів. Звів очі на дочку — і прояснилося його суворе, глибокими зморшками різьблене обличчя. Вираз батьківської ніжності пригасив теплотою студену паморозь у глибоко запалих очах. Та враз, угледівши німе запитання у погляді дочки, відвів очі.
— Нічого нового не дізнався, доню… — мовив тихо, ніби винувато. — То, може, якраз і добре, — надав голосові силуваної бадьорості. — Значить, нічого поганого не сталося з ним, певне, десь у безпечному місці муж твій. А як може дати звістку про себе?! Ворог обсів кріпость — миша не прошмигне… Скінчиться все, надійде підмога — повернеться і Влад. Ти, головне, не тривожся, на добре мусиш сподіватися.
— Ні, батьку, не з таких людей Влад, щоб знайти схоронок та й чекати, доки біда сама розвіється. Ой, не з таких. Він і життя не пошкодує, щоб порятувати у небезпеці громаду, всіх нас… От тільки необачний він, нерозважливий. Тим-то і тривожно на серці.
— Не побивайся так, доню. Розумом бистрий муж твій — не кожному і з нас, старих, поступиться. Та й себе оборонити зуміє: небагато таких знайдеться у нашім краї, хто міг би із ним у ділі ратному посуперничати. Певно, й розсудливішим тепер став, знає ж, що сина його під серцем носиш. Сто разів поміркує, перш ніж життям важити.
— Та так, от і нанашка Літодана наворожила, що скоро повернеться… — питально глипнула на батька, ніби прохала, щоб запевнив її у правдивості тих пророкувань.
Ствердно схитнув головою Гостомисл, та не сказав нічого. Взяв до рук майстерно різьбленого із дерева коника (вибрав часинку і змайстрував для майбутнього внука першу забавку), перебирав пальцями туге кленове дерево, обмислював щось своє. Спохмурнів, зійшлися на переніссі кущуваті брови, суворим і непривітним стало обличчя старого.
І тобі нелегко, батьку, — промовила співчутливо Млада.
— Нелегко, доню… Та й кому з нас може бути легко в сей час, коли ворог довкола. Здавалося б, нині і в нас, і в посадника княжого єдина доля, єдині горе і радість, — не маючи сил стриматися, виповідав наболіле. — Настав час забути суперечки і незгоди, все віддати для спільної справи, для оборони. Ех, розуміє і водночас не розуміє того Миловид. Таки ближча йому до тіла своя сорочка… Люди худобу різати почали — годувати нічим, вівці все до останньої травиночки у кріпості визбирали. А в посадника ж повні засіки збіжжя, копиці сіна як хороми стоять. Та ба: «То моє!» — каже. А про те не думає, що коли між нами отут ладу не буде, не вистояти і супроти ворога. Отоді враз усе чужим стане, — гнівом запалали очі старця, гнівом і болем. — Навіть у такий тривожний час заступають власні статки для воєводи все на світі.
Аж по хвилі, ніби опам’ятавшись, заговорив спокійніше Гостомисл.
— Але то, доню, не твої клопоти. Не тобі ними перейматися. Ти про сина думай, яким собі його намислиш — таким і буде, недарма так говорять у нашому роду…
Сколихнулася, ожила кріпость, загула, ніби вулик розтривожений. «Бум-бум-бум-бум…» — владно і клично лунали удари вічового бубна, глухі і квапливі, скликали вони геть усіх на свій голос. Горяни кидали кожен своє заняття і спішили на той поклик, аби, об’єднавшись у одне ціле, стати єдиним поривом, єдиною волею, стати громадою і в тому єднанні пізнати велику таїну спільної мудрості і невпокореної стійкості та сили.
Множився, розростався на очах людський натовп. Все кликав і кликав вічовий бубон: «Бум-бум-бум-бум»… І під відлуння тих ударів схвильовано й тривожно воркотало людське товпище. Час під часу, перекриваючи той гул, ніби збризки над закипаючими піною хвилями гірського потоку, в повен голос лунали гнівні і погрозливі вигуки «Най сам воєвода перед люд стане! Най повість, чи по правді чинить!», «Мусять закликати старійшини посадника на раду!», «Миловида сюди!». Ті окремі поодинокі вигуки щораз міцніли, ставали спільним пожаданням усієї громади.
Востаннє схитнувся над кріпостю удар вічового бубна, поволі почав стихати гомін. Відтак глибока тиша запала над велелюддям.
Повагом вийшов перед людське товпище старець Гостомисл, а за ним й інші старійшини надтисьменської громади — урочисті та незворушні. Якусь хвилю стояли мовчки, кожен у цю мить звів думки свої до божественних захисників гірського народу, аби благословили вони мудрістю і справедливістю нинішнє віче.
Відтак виступив наперед старійшина Гостомисл. Пильно оглянув кілька сотень люду, що чекав його слова, зняв з голови крисаню, ніби приступав до священнодійства, і вклонився на всі чотири сторони світу — вже не до людей, а до небес погідних, чисто змитих недавнім дощем, до полів щедрих, що розкинулися там, у долах, на південь від кріпості, до високих, лісами порослих гір, що з прадавен годували та оберігали від бід надтисьменців.
— Чи всі прийшли сюди з чистими помислами і відкритими серцями?
— Войе! — відгукнувся одностайно велелюдний натовп, заблискотіли над головами відточені леза барток.
