Легенди Львова - Винничук Юрій Павлович (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Смерком у двері, постукали. Процик вибіг на двір і побачив лицаря.
– Ти готовий? – спитав лицар.
– Так.
– Ну, то вклади ті підкови до мішків та вантаж на коня.
Процик аж тепер побачив, що вершник тримає за вуздечку ще одного жеребця.
Коваль хутко нав'ючив його мішками, а лицар сказав:
– Тепер бери своє спорядження і ходи зі мною.
Попереду їхав лицар, за ним ішов кінь з підковами, а позаду – коваль.
Йшли вони лісом, попри яруги, загрузаючи в глибокому снігу, аж врешті коваль впізнав гору Лева.
Лицар витяг меча і вдарив ним об брилу. І вмить утворилась широка щілина. Коваль побачив довгий коридор, освітлений смолоскипами. Коли вони увійшли до нього, щілина за спиною замкнулася.
Всередині було тепло, пахло живицею і димом соснових дров. Пройшовши коридором, опинилися у величезній залі з колонами. З правого боку стояли лицарські коні. А з лівого – за дубовими столами, сперши голови на лікті, спали лицарі в золотих обладунках. В глибині зали, на підвищенні, виблискував оздоблений дорогоцінним камінням трон. На троні спав чоловік з довгим сивим волоссям.
– Король Лев і його лицарі, – прошепотів схвильований коваль.
Чув не раз від старих людей, що король Лев зі своїми лицарями замкнулись в горі і тільки чекають на поклик до бою.
В глибокій тиші пролунав голос лицаря:
– Куй.
Процик розів'ючив коня, добув підкови і своє спорядження та взявся до роботи. Коні сумирно жували овес і не звертали на коваля жодної уваги. А він знімав стерті від постійного стояння підкови, приміряв нові і прибивав. Робота горіла йому в руках.
„Цікаво, чому в жолобі вівса не меншає. Звідки його досипають?” – дивувався коваль, але спитати не наважився.
Несподівано один з жеребців стрепенувся і голосно заіржав. Лицар, що сидів на розі столу, звів голову і спитав:
– Що, – вже час?
– Ні! – відказав лицар, який найняв коваля. – Ще не час. І той знову задрімав.
– А ти поквапся, щоб до світанку закінчити роботу. Інакше лишишся тут на цілий рік, – сказав лицар.
Коваль і так уже сьомим потом сходив, а ще половина коней зоставалась непідкованою.
За якийсь час ще один жеребець стрепенувся і заіржав. Знову той самий лицар прокинувся і спитав:
– Що, вже пора?
– Ні! Не пора, – заспокоїв його лицар, який найняв коваля. – А ти поквапся, ковалю. Світанок не за горами.
Аж ось нарешті останнього коня підковано і Процик полегшено розігнув спину.
– Кінець роботі, – сказав лицар. – Тепер позбирай всі зужиті підкови в один лантух. Це твоя винагорода.
Коваль слухняно позбирав старі підкови, серед яких були такі тонкі, як листя, а в душі чув жахливий розпач. Оце таку платню дістав за тяжку працю! Старі підкови! Знову родина буде голодна.
Поклав до лантуха своє ковальське знаряддя, закинув собі на спину й рушив коридором до виходу.
– Пам'ятай, що про свою пригоду заборонено тобі хоч би й словом обмовитися до самого дня смерти. Аж як будеш чути, що маєш покинути цей світ, тоді розкажеш, – сказав лицар на прощання і вдарив мечем у скелю. – Ну, з Богом!
Коваль вийшов на холод і почув, як зашурхотіло каміння. Гора знову замкнулася. Йшов, грузнучи в снігу, і всю дорогу журився, що так напрацювався, а в нагороду лантух заліза дістав. Така вже, видно, його доля бідацька. Те старе залізо можна буде перекувати. Але доки морози не спадуть, годі про заробіток мріяти.
З такими невеселими думками прийшов коваль до хати і з гуркотом скинув лантух на долівку. Сів тяжко на лаві, а діти обступили лантух і щебечуть:
– А що там, татку? Що ти таке приніс?
– Подивіться, як вам цікаво. Жінко, постели мені, нехай передрімаю, бо ноги вже не тримають.
– Я тут бобу трохи зварила, – сказала жінка. – З'їж щось. Чи той пан тобі добре заплатив?
– Ой. заплатив, заплатив… Бодай йому…
І не доказав. Бо якраз діти розв'язали лантуха і на підлогу вивалилося щире золото. Ті старі зужиті підкови виявилися не з заліза, а з золота!
– Господи! – сплеснула руками жінка.
Діти стрибали від утіхи – які гарні іграшки!
Коваль кинувся до мішка, а він весь ущерть наповнений золотими підковами.
– Таки не здурив! Тепер у нас ніколи біди не буде.
Так воно й сталося. Процики збудували нову кузню, купили собі поле худобу і щасливо господарювали, лиха не знаючи. Ніхто не міг у Процика правди вивідати, з чого він розбагатів. Аж перед смертю свого пригоду оповів. Так ото вона й до нас дійшла.
