Капітан Зірвиголова - Буссенар Луи Анри (книги без сокращений TXT) 📗
На кожному кроці вони стикалися з надзвичайно тяжкими на вигляд пораненнями. Сучасна балістика ніби глузувала з сучасної хірургії.
Чотири дні тому якогось ірландського солдата під час сутички на аванпостах поранило кулею, що влучила йому в самісіньке тім'я. Куля пройшла мозок, піднебіння, язик і вийшла через щоку. Становище пораненого вважалося безнадійним.
У тій же сутичці іншого ірландця поранило в ліву частину голови. Куля пройшла мозок і також вийшла з протилежного боку.
— Ну, що ви на це скажете, молоді люди? — з гордістю вигукнув лікар. — Колись, за старовинної зброї, голови цих молодців розлетілися б, мов гарбузи. А делікатна, гуманна маузерівська кулька зуміла ніжно проскочити крізь кістки і мозкову тканину, завдавши моїм пораненим тільки однієї неприємності: на якийсь час позбавивши їх можливості нести бойову службу.
— Нечувано! — вигукнув Фанфан, не вірячи своїм вухам.
— Дивовижно, — погодився Зірвиголова.
— Через два тижні вони будуть здорові, як ми з вами! — тріумфував лікар.
— І навіть без ускладнень? — спитав Зірвиголова.
— Навіть без мігрені! — відповів лікар. — Але я побоююсь, щоб один з них не захворів на страбізм.
— Тобто, просто кажучи, не окосів?
— Так, так — не окосів. Саме так.
— Але навіщо ж тоді воювати, якщо мертві воскресають, а вбиті, підхопившись, дістають змогу битися з новою силою? — дивувався Жан.
— Навпаки. Раз уже наша ідіотська і звіряча цивілізація неспроможна позбавитися такого бича, як війна, треба принаймні зробити це лихо по змозі якнайменш убивчим. У чому, зрештою, мета війни? На мій погляд, у тому, щоб вивести з лав якнайбільшу кількість воюючих, а не в тому, щоб знищити їх. Отже, зовсім не треба винищувати все і всіх, щоб здобути перемогу. Досить перешкодити ворогові протягом деякого часу битися, зупинити його наступ, зменшивши чисельність його армії. Таким чином набрав би реальності фантастичний вислів якогось буркуна-генерала: «На війні йдуть умирати весь час одні і ті ж люди».
— А от ще дивніший випадок! — вигукнув хірург, досліджуючи якогось шотландського солдата.
— Та хіба він поранений, лікарю? — здивувався Жан.
Солдат спокійно посмоктував свою люльку і, здавалося, почував себе зовсім непогано. На його шиї зяяла рана, завдана «гуманною» кулею.
Куля увійшла трохи вище лівої ключиці в той час, кали гордонець, чекаючи атаки, лежав, притулившись до землі.
Лікар почав шукати «вихідний» отвір і знайшов його трохи вище правого стегна, за два сантиметри від клубової кістки.
— Гляньте-но! захоплено вигукнув він. — Куля пробила собі дорогу крізь легені, очеревину, кишки, таз і, нарешті, клубову кістку. Отже, вона прошила цього бравого горянина згори донизу, ззаду наперед. Тут уже нам і зовсім нема чого робити…
— Значить, він приречений? — сумно запитав Зірвиголова.
— Навпаки! Стане на ноги без найменшого хірургічного втручання, яке тільки пошкодило б йому. Постільний режим. Дієта: супи, сирі яйця, сода-віскі і, звичайно, люлька, раз уже він такий курець. Продовжуйте в цьому ж дусі, мій хлопче, і одужуйте. Далі! У цього була поранена печінка.
— Тут нам теж нема чого робити. Інакше кажучи, втручання зайве. Постільний режим, антисептика і спочатку легка їжа… Рана в попереку? Те саме лікування. Поранення шлунку? І в цьому випадку нічого іншого рекомендувати не можу.
І при цьому лікар щоразу незмінно додавав:
— Чудесно, все йде як по маслу. Швидке і видиме одужання.
Та ось він підійшов до групи бурів, які лежали на матрацах просто на землі:
— Хай йому чорт, оце вже мені не подобається!
Їх було п'ятеро. Покалічені, скривавлені, вони без найменшого стогону терпіли жахливі страждання.
Це були жертви крупнокаліберного англійського снаряда, що влучив у купку солдатів і, розірвавшись, вбив зразу десятьох. Ці тільки й лишилися в живих. Але, боже, в якому вони стані! Пошматовані м'язи, розтрощені кістки, розірвані судини — страшне місиво з м'яса, уламків кісток, ганчір'я і згустків крові. Вигляд у цих нещасних був такий страшний, що у Фанфана і Зірвиголови стиснулося серце. Навіть лікар втратив свій дар красномовності і замовк; незважаючи на професіональну витримку, він не міг приховати хвилювання.
Лікар з допомогою лише Фанфана і Жана Грандьє, сповнених запалу, але близьких до непритомності від жалості і страху, взявся за свою роботу.
Та яка це жахлива робота! Вій ампутував кінцівки, різав живе тіло, копався в ньому, шукаючи осколків або розірваної артерії, накладав шви. Йому доводилось мати справу з величезними пошкодженнями, трудність вилікування яких ще зростала від неминучих ускладнень. Додайте до цього два потрясіння: шок, спричинений пораненням, і шок від самої операції. Вони послаблюють хворого і зменшують силу опірності організму, цього наймогутнішого помічника хірургії. А ще велика втрата крові й зовсім виснажує пораненого.
Як довго тривали і які болісні були ці операції без наркозу! Але безстрашні бури з властивою їм мужністю стійко переносили всі страждання.
Закінчивши складні операції, лікар Тромп пішов до молодшого лейтенанта, який терпляче чекав своєї черги. У нього перебита прикладом маузера Зірвиголови ключиця, не діє рука; груди в глибоких ранах від уламка шаблі, що в руках капітана Молокососів перетворився на небезпечну зброю.
Лікар старанно промив рани антисептичним розчином і наклав тугу пов'язку, щоб перешкодити проникненню в них хвороботворних мікробів. Потім, впоравшись нарешті з сумними обов'язками лікаря, він взяв на плечі свій карабін, начепив на пояс патронташ і вже був готовий знову завдавати з допомогою маленької «гуманної кулі» людинолюбні рани, якими він так захоплювався, лікуючи їх.
Зірвиголова і молодший лейтенант гордонців одразу ж відчули взаємну симпатію, хоч під час першого свого знайомства вони, м'яко кажучи, так непоштиво обійшлися один з одним.
Обидва молоді, майже хлопчики, хоробрі і одверті, вони були гідними супротивниками під час бою. Але їх благородним натурам була чужа і ненависть ображеного самолюбства і низька злоба расової ворожнечі. Відвага одного збудила в другому лише повагу. Тепер уже не було пі англійця, ні француза-бура, ні переможця, ні переможеного, а було двоє сміливих юнаків, які стали друзями.
Минуло близько тижня.
Щодня у вільні від служби години Зірвиголова довгенько просиджував біля узголов'я пораненого, і той зустрічав його незмінною усмішкою і дружнім потиском руки.
Патріку кращало, так само, як і його батькові, хоч цей одужував далеко повільніше, ніж пророкував надто вже оптимістично настроєний лікар.
Зірвиголова приносив їм новини, намагаючись чим тільки можна полегшити долю полонених. У дружній розмові непомітно минав час. Патрік розповідав про свої пригоди в Індії, Жан — про те, що пережив у країні «Крижаного пекла».
Усім цим дуже обурювався Поль Поттер, безпосередня і проста натура якого ніяк не могла примиритися з дружбою вчорашніх смертельних ворогів.
Ненависть до завойовників палала в душі юного бура з такою ж силою, як і в перший день їхнього вторгнення. Це почуття патріота ще загострювалося ненавистю до вбивці його батька. Ніщо не могло ні пом'якшити, ні зворушити його. Затаївши в душі помсту, він ішов до наміченої мети, не збочуючи, і жалкував тільки, що його куля, вбивши волинщика, не покінчила також і з полковником.
Тому не дивно, що в його ставленні до начальника виникла помітна байдужість. А в душі його визрівав чорний план помсти герцогу Річмондському.
Офіцери-шотландці, в свою чергу, не могли збагнути, як це Жан Грандьє, освічений і багатий, міг до такої міри захопитися боротьбою за незалежність якихось південноафриканських республік.
Одного разу Патрік спитав Жана із своєю звичайною одвертістю:
— Ви ненавидите Англію?
— Нітрохи. Англія — велика країна, і я дуже люблю її. Але тепер вона веде несправедливу війну, і тому я воюю проти неї.
— Так це ж наша внутрішня справа: ми приборкуємо бунт у своїй країні.
