Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
– Облиш! Це смертельно небезпечно. Як вважаєш, чому я відмовилася від своєї прислуги, уникаю товариства Іванни та Беренгарії, ношу щільний одяг і не скидаю пальчаток? Тому я і відмовила Філіпові Французькому, боячись заразити цього короля.
Вона завмерла, дивлячись на сонячний промінь в отворі віконниці. У покої чути було тільки бурхливе дихання її старшого брата. Потім воно трохи вирівнялося, і він попросив, щоб сестра про все йому розповіла. Як сталося, що вона обрала за коханця прокаженого? Чому відразу не здогадалася, що він хворий? Чи сам він знав про свою хворобу? А якщо знав, то як посмів…
Вільям не договорив – його лице викривилося від болю та люті.
– Горіти йому в геєні, якщо він зробив це свідомо!..
То був останній спалах почуттів, що він собі дозволив. Тепер Вільям тільки ставив запитання й уважно вислуховував відповіді, запам’ятовуючи кожну дрібницю. І намагався бути максимально тактовним, щоб не зачепити такого, що могло б знітити сестру.
Отже, це був гожий лицар, який урятував її в дорозі від розбійників і супроводжував надалі. Госпітальєр? Так, про це свідчило його вбрання, і так він назвався. Його ім’я – Мартін д’Ане, родом із Намюра. Він удівець, хорошого роду і вже не раз супроводжував прочан у Святу землю. Їхав не сам, зі зброєносцем і слугою-сарацином.
Вільяму це здалося дивним. Зазвичай орденські лицарі пересуваються невеликими загонами, інколи парами, але поодинці – лише у виняткових випадках. Ім’я госпітальєра Вільям чув уперше, однак про нього міг дещо знати магістр Гарньє де Неблус. Чи не згадував Мартін д’Ане, хто посвятив його в лицарі? Ні? І це дуже дивно, адже репутація лицарів залежить від тих, хто вручав їм шпори, і зазвичай вони з гордістю називають їхні імена. Однак Мартін д’Ане взагалі дуже мало про себе розповідав – тепер уже й саму Джоанну це дивувало. У відповідь на більшість братових запитань вона могла тільки розвести руками, і її обличчя дедалі дужче похмурніло.
Вільяма насторожило ще й те, що таємничий госпітальєр докладно розпитував сестру про нього самого – маршала ордену. А потім повівся геть незбагненно: провівши Джоанну до самого Кіпру, раптом зник із корабля. Вона нічого не могла про нього довідатися, незважаючи на пошуки. Лицаря не могли не помітити – вродливий, світловолосий, синьоокий, ставний. Хто міг подумати, що він… Однак у Лімасолі про нього ніхто не знав. Її слуги стверджують, що не бачили, як він сходив із корабля, на якому разом із Джоанною прибув на Кіпр, але помітили його зброєносця – він зводив лицаревого коня з галери на причал… Саме цей кінь незвичної масті згодом дав зрозуміти Джоанні, хто насправді її прекрасний лицар, котрий, уже як лазарит, у вбранні із зеленим хрестом, покидав острів разом із госпітальєрами…
Остання обставина знову примусила Вільяма замислитися.
Джоанна теж замовкла. А потім знову заговорила:
– Тепер ти розумієш, Вільяме, що я не можу повернутися додому, в Англію. Це неможливо. Мені не слід зустрічатися з чоловіком. Тому допоможи своїй сестрі звільнитися від придворного статусу при королеві Беренгарії і поїхати звідси. У Святій землі, я чула, є лепрозорії – будинки, куди приймають таких, як я. А, може, я вирушу на Кіпр, що підвладний нині вам, тамплієрам. Я мушу зникнути, і нехай хоч моє добре ім’я залишиться незаплямованим!
– Зажди, – на знак протесту підняв руку Вільям. – Спершу я хочу переконатися, що ти… що ти справді хвора, – він замовк, немов ці слова розривали йому серце. Його молодша сестра! Одна з де Шамперів – і приречена!
Власні обрaзи на світ і близьких здалися Вільямові мізерними та жалюгідними порівняно з тим, що мала переживати Джоанна.
– Але ж після близькості, що була в мене з лицарем-лазаритом… – почала Джоанна, однак відразу зашарілася й замовкла.
Маршал не помітив її зніяковіння. Він здолав біль, і тепер в його голові було повнісінько зовсім інших думок – гострих, насторожених, недовірливих. Однак у присутності пригніченої горем сестри він не став висловлювати своїх сумнівів.
– Я думаю, Джоанно, нам слід ось як вчинити. Зараз я відведу тебе до орденських лікарів. Ці люди служать Храму, і жоден із них не наважиться оприлюднити те, що їхній маршал наказав оглянути свою сестру через підозру в захворюванні на проказу. Орден уміє зберігати таємниці. За це нас багато хто недолюблює, але така політика себе виправдовує. Стосовно ж твоєї служби при королеві – достатньо буде сказати, що ти нездужаєш, не вдаючись у деталі.
Джоанна не встигла до пуття збагнути, що на неї чекає, а Вільям уже вів її за собою, і вона мовчки корилася. Більше того: уперше за той час, що вона несла на собі непосильний тягар горя, Джоанна відчула певне полегшення. Добре, коли хтось розуміє твою біду й намагається допомогти! І хоча вона й далі вважала себе приреченою, але щойно вперше дозволила собі не думати про те, як хвороба починає руйнувати її прекрасне тіло, котрим Джоанна де Шампер так пишалася.
Лікарів тамплієрів вважали одними з найкращих. І незважаючи на те що мистецтво зцілення зазвичай приписували госпітальєрам, поле їхньої діяльності під час воєн все ж було занадто широким, тому вони обмежувалися практичними навичками та досвідом, не надто заглиблюючись у таємниці людського організму. Інша річ – лікарі-храмники. Ті переважно присвячували себе науці, а їхнє тривале перебування у Святій землі й спілкування з арабськими та єврейськими знахарями відкривало такі обрії знань, які госпітальєрам і не снилися.
Залишивши сестру в орденському шпиталі, Вільям просто звідти попрямував до лазаритів. Як маршал ордену-покровителя прокажених лицарів, він підтримував з ними постійний зв’язок і знав, що багато з них загинули в боях під Акрою.
Уціліло лише п’ятеро – і всі вони виявилися на місці, коли Вільям увійшов у їхнє житло, відділене від стоянки інших воїнів.
Маршал мав з ними тривалу розмову, намагаючись не показати, як жахає його їхній вигляд. Ці страхітливо потворні, спухлі, вкриті болячками, наростами й виразками обличчя примушували його здригатися, щойно думками він повертався до недавнього зізнання красуні-сестри. Зазвичай лазарити приховували свою потворність під каптуром, шоломом чи пов’язками, але перед Вільямом де Шампером вони не ховалися. Він же дивився на них спокійно й прямо, і так само спокійно й прямо ставив запитання за запитанням.
Лазарити підтвердили все, що повідомила їм Джоанна. На одній галері з магістром ордену госпітальєрів із Кіпру під Акру прибув лазарит, котрий назвався Мартіном. Як заведено в їхньому ордені, прокажені лицарі не поцікавилися його родовим ім’ям, але запам’ятали, що він був родом із Намюра. Опис теж збігався: білявий красень із дивовижно яскравими синіми очима, схожий на янгола-воїна. Таке обличчя не може не привернути уваги, і лазарити прозвали новачка Мартіном Прекрасним.
Дивно, але згадка про ці очі викликала в душі маршала де Шампера непевне збентеження. Та він не став копатися в пам’яті, а розпитував далі. Лазарити одностайно стверджували, що Мартін Прекрасний загинув у бою із сарацинами – це вони бачили на власні очі. Проте, коли згодом вони вирушили шукати його тіло, щоб поховати за християнським обрядом, знайти його не змогли. Лазарити не вбачали в цьому нічого дивного: зграї здичавілих собак і шакалів запруджували вночі поле бою, пожираючи трупи.
А один із прокажених, який назвався Джоном, розповів йому про Мартіна з Намюра ще дещо.
– Мені від початку здалося, що з цим малим не все гаразд. Він поводився так, наче був не одним із нас, – почав лазарит, потираючи затвердлий набряк між бровами, – явна ознака того, що хвороба вже взялася за його обличчя. – Зазвичай лазарити тримаються купи, уникаючи інших лицарів, але цей красунчик ніби цурався братів Святого Лазаря. Вечорами він ретельно мився й обтирався оцтом. Чи відомо вам, месіре, хто так чинить? Той, хто прагне уникнути зарази, поки вона ще не пустила в тілі коріння.
Слухаючи прокаженого, Вільям силкувався не виявити, яке неймовірне полегшення відчув. Так, цей Мартін поводився більш ніж дивно, і важко уявити причину, що спонукала його затесатися між лазаритів. І все ж це давало надію: можливо, таки справді він не був носієм моторошної хвороби.
