Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Річард зробив Джоанні знак.
– Підійдіть до нас, люба кузино, – мовив він. – Філіп правий: ми занадто довго були позбавлені щастя чути ваш чудовий голос. Потіште ж нас!
Джоанна ступила кілька кроків і зупинилася перед королями, не кажучи ні слова. Блондель простягнув був їй лютню, але, зрозумівши, що дама не збирається прийняти з його рук інструмент, знітився.
Зате в короля Філіпа з появою Джоанни відразу піднявся настрій.
– Рідкісне щастя: бачити разом стількох красунь, з-поміж яких просто неможливо вибрати найкращу. І все ж сьогодні я хотів би бути лицарем Джоанни де Рінель. Кажуть, ваш чоловік покинув вас, мадам? Та чи варто за ним шкодувати, адже вчинити так міг хіба що безумець! Зате тепер у вас є я!
Несподівано Філіп притягнув Джоанну і вмостив собі на коліна. Півонія занервувала та спробувала впіймати погляд Річарда. Але той супився й мовчав. І так само стежив за Філіпом та Джоанною маршал тамплієрів Вільям де Шампер.
– Чи згодні ви подарувати мені лише один цілунок, прекрасна дамо? – король Франції усміхався, дедалі міцніше стискаючи жінку в обіймах.
– Не варто вам мене цілувати, ваша величносте. Навряд чи це піде на користь вашому здоров’ю і вашій вроді.
Згадка про зміни, яких зазнала його зовнішність, зачепила Філіпа.
– Непоступлива, як і всі Плантагенети… – процідив він крізь зуби. – Пригадую, колись ви ставилися до мене значно прихильніше!
– Помиляєтеся, королю. А тепер вам тим паче слід триматися від мене якнайдалі. Деякі хвороби бувають заразними.
Філіп зблід, усмішка його застигла. Він більше не втримував жінку, і вона встала з його колін та поспіхом покинула залу. Річард засмучено мовчав, та й усі інші зніяковіли.
Лише Блондель спробував перервати болісну мовчанку жартом:
– А знаєте, яку цікаву історію розповідають в Акрі? Іде пустинею прочанин, а назустріч йому величезний лев. Прочанин заблагав: «Господи, навій цьому левові істинно християнські думки!» І Бог змилостивився, бо лев негайно уклякнув і прогарчав: «Господи, благослови поживу мою!»
Почулися обережні смішки, але від колишньої невимушеності не залишилося й згадки. Нарешті Філіп підвівся та оголосив, що почуває себе втомлено й кепсько, тож присутні почали розкланюватися.
Трохи згодом Річард Левове Серце відвів у бік Вільяма де Шампера й попросив його поговорити із сестрою. Вона неймовірно змінилася, і її зухвалість часом виходить за всі межі, на неї багато хто нарікає.
– Якщо йдеться про різку відповідь леді Джоанни королю Франції, то я хотів би знати, сір: чи не бажаєте ви, щоб моя сестра заохочувала його залицяння? – понуро кинув Вільям.
Річард з-під лоба глянув на тамплієра.
– Думаю, лише служба в ордені заважає вам зрозуміти, що дотримання куртуазних звичок – ознака пристойно вихованої дами. Щодо Джоанни, то вона таки справді була коханкою короля Філіпа. Тоді, у Франції, мені вдалось зам’яти цю справу, і її честь лишилася незаплямованою. Не дозволив би я скривдити свою родичку й тепер. Але її зухвальство та грубі слова можуть остаточно розлютити Капетінга, і якщо він покине Палестину й забере із собою французьке військо… Примхи однієї дами не варті того, щоб ставити на межу провалу план кампанії з відвоювання Гробу Господнього!
Прямодушному й суворому в питаннях честі маршалові нелегко було погодитися з цими словами короля. Але із сестрою і справді давно слід було відверто поговорити, адже йому вже не раз казали про її дивну поведінку. Невже вона в якийсь спосіб таки довідалася, що доносили йому з Антіохії про її чоловіка Обрі де Рінеля? Зі свого боку Вільям зробив усе, щоб історія, яка знеславлює чоловіка його сестри, не набула розголосу, але що ж насправді коїться із Джоанною?
Насамперед маршал наказав своїм людям простежити за нею. Те, що йому доповіли, дивувало: слуги леді Джоанни скаржилися, що після хвороби на Кіпрі господиня стала відлюдкуватою та уникає їх, воліючи в усьому давати собі раду сама без сторонньої допомоги. Коли ж камеристка Ґодіт спробувала щиро поговорити з пані, Джоанна спалахнула і мало її не прогнала. Слуги слугами, але те, що сестра жодного разу за весь цей час не ходила до сповіді, вельми непокоїло де Шампера. Адже, як доповіли маршалові люди, дама Джоанна багато часу віддає молитвам. Вона відвідує всі храми, заново освячені після вигнання невірних, але віддає перевагу монастирю Святого Лазаря, жертвуючи солідні суми на потреби братів-лазаритів.
Це ще дужче здивувало маршала. Довідавшись, що сестра і зараз там, він вирішив: настав час для відвертої розмови.
Де Шампер знайшов Джоанну в одній із бічних каплиць церкви Святого Лазаря. Певний час Вільям спостерігав за сестрою з-за колони, не наважуючись перервати її молитовний екстаз, і був вражений, з якою несамовитою силою вона зверталась до Бога. Швидких негучних слів її молитви він не міг почути, та й не прагнув – гріх втручатися в молитву. Та коли Джоанна поклала голову на сходинку вівтаря й кілька разів із силою вдарилася об холодне каміння, він зрозумів: жінка на грані безумства, й кинувся вперед, щоб її зупинити.
– Не торкайтеся до мене! – роз’яріло вигукнула вона, вириваючись, і лише через певний час упізнала брата. – Чого тобі, Вільяме? Дай мені спокій!..
Обличчя в неї перекосилося, волосся скуйовдилося, губи були покусані до крові. Однак де Шампер не відпускав сестру, аж поки її опір ослаб, і вона безгучно розридалася, обвиснувши в нього в руках.
Вільям раптом відчув ніжність, схожу на біль, але голос його пролунав суворо:
– Зараз, Джоанно, ти підеш зі мною. Так треба! Скорися мені…
Покинувши склепіння церкви, вони опинилися в сліпучій спеці. Навіть полотняні накриття над першими поверхами будинків не давали прохолоди, а плити бруківки були такими гарячими, що й через підошви чобіт обпалювали ноги. Але Джоанна, йдучи за братом, куталася в довге покривало, наче її била лихоманка.
Спека ослабла, коли вони опинилися у кварталі госпітальєрів. Кам’яні хрестовидні склепіння, високо піднесені на товстих колонах, не пропускали сюди розжареного проміння денного світила. Десь дзюркотіла вода, повсюди гуляв протяг, а за арками, завішеними тканиною, були розміщені ліжка з хрестоносцями – пораненими й тими, що вже одужували.
Брати-госпітальєри – люди зцілення і війни. То тут, то там у напівмороці під важкими арками видно було гурти лицарів та сержантів – тих, котрі за межами цих стін мали не лише допомагати й лікувати, а й проливати кров – свою і чужу. Сновигали орденські брати-ченці, геть у чорному, з білими хрестами на грудях, котрі розносили цілюще зілля, траплялися й жінки-госпітальєрки – мовчазні, що закривали обличчя покривалами, схожими на чернечі. З однієї галереї долинав мученицький стогін, в інших було чути іржання коней і ляскіт заліза, бродили торговці-рознощики зі своїми ятками.
За межами кварталу госпітальєрів обох знову накрила спека, але ненадовго. Нові склепіння, і під ними темні накидки вже змінилися на білі плащі з червоними, мов кров, хрестами.
Джоанна, яка досі здавалася до всього байдужою, вповільнила кроки.
– Мені далі не можна, – глухо мовила вона, окинувши поглядом лицарів-тамплієрів, які всім своїм виглядом демонстрували, що не схвалюють перебування жінки в їхніх володіннях.
– Зі мною можна, – сухо кинув маршал, не озираючись, і вона пішла за ним, покірна та пригнічена.
Де Шампер мовив кілька слів, і суворі довгобороді воїни в білих плащах розступилися. Ліс колон, що несли на собі сірі кам’яні склепіння, вів їх далі й далі, аж поки вони не проминули перекинутий через рів місток до Темплу. Лицарі, котрі охороняли вхід, теж не стали затримувати маршала і його супутницю. Тим паче, що в орденському замку нині перебували не самі лише тамплієри: подекуди траплялися воїни з австрійським орлом на туніках, пробігали латники з гербом маркіза Монферратського, жваво сновигали бургундці, та найбільше тут було лицарів у блакитних накидках із французькими королівськими лілеями…
Джоанна знову уповільнила крок. У Темплі розташовано резиденцію короля Франції та його почту. Невже брат веде її до Філіпа, щоб вона вибачилася? Чи… ні, вона не могла думати погано про Вільяма – недарма його назвали «честю ордену», він не здатен на підлість. Але ж він зацікавлений у тому, щоб переконати Філіпа залишитися у Святій землі. Занадто високими є ставки. Та й хто вона для нього? Недарма Вільям за кожної зручної нагоди наголошує, що він орденський брат, а не брат якоїсь там Джоанни де Рінель.
