Лазарит - Вилар Симона (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
– Даруйте, шановні панове, та я не маю права впустити вас. Адже за попередньою угодою цей дім уже зайняла інша особа.
Австріяки перезирнулися й розреготалися. Та коли він знову перегородив їм дорогу, обличчя воїнів стали суворими.
– Іди геть, рабе! Раніше треба було виявляти відвагу: може, тоді невірні і не взяли б тебе в полон!
– І хто ж пред’явив права на цей дім? – прогримів голос лицаря-вершника. Він повільно зняв шолом, і Мартін побачив світлу бороду й бурякове, обпалене сонцем, обличчя герцога Леопольда.
Прокляття! З усіх очільників хрестоносців Мартін найбільше остерігався саме цього хвалька і п’яницю з княжого роду Бабенбергів, який славився ненавистю до євреїв. А зараз його почту забандюрилося облюбувати непримітний з вулиці будинок Сари.
– Вельможний пане, цей дім зайнято для його королівської величності Ґвідо де Лузіньяна, – твердо мовив Мартін. Він не зводив з герцога очей, а рука Мартіна лежала на руків’ї шаблі. Це був лише жест – австрійців занадто багато, і сутичка з ними може бути смертельною.
Леопольд розреготався, воїни підхопили його сміх.
– Гей, викиньте-но звідси цього пса! – звелів герцог.
Австрійські та германські лицарі – це не вуличні грабіжники. Накинувшись на Мартіна суцільною масою, вони просто відкинули його вбік і вмить обеззброїли, а потім, ревучи й улюлюкаючи, ввірвалися у внутрішній дворик. Хтось із воїнів, помітивши Мусу, з розмаху опустив на нього свій меч, інші, розважаючись, гатили сокирами по мармурових колонах, здоровило в пластинчастому панцирі, регочучи, почав дзюрити в блакитну чашу водойми.
«Тільки б не знайшли Сару з дітьми!» – з відчаєм подумав Мартін і, прожогом вискочивши в завулок, кинувся на Королівську вулицю, по якій і далі йшли кіннотні загони переможців.
Попри все, удача не залишила Мартіна. Він зрозумів це, помітивши на майдані перед Королівським замком самого Ґвідо де Лузіньяна, що гарцював на карому коні. Мартін відразу впізнав його вродливе обличчя, обрамлене кольчужним каптуром, – він пам’ятав Ґвідо ще відтоді, коли привіз в Єрусалим підробне послання графині Ешиви. Голову короля вінчав шолом із зубчастою короною, він тримався дуже гідно, та водночас у його рухах відчувалася певна розгубленість, наче він досі не знав, куди вирушити.
Мартін пробився до нього крізь натовп.
– Мій королю! Ваша величносте! Звертаюся до вас як до правителя цієї країни!
Він так стрімко кинувся до де Лузіньяна, аж кінь короля сахнувся, і Ґвідо насилу утримався в сідлі.
Але Мартіна вже відтісняв своїм жеребцем Аморі де Лузіньян. Однак Ґвідо, упоравшись із конем, гукнув братові, щоб не проганяв того, хто звертається до нього як до монарха.
– Я бачив тебе колись? – запитав він, погладивши свого коня.
Мартін напружився. Чи міг король упізнати в ньому того запилюженого рудобородого лицаря, який чотири роки тому привіз йому листа від Ешиви Тіверіадської і занапастив стількох людей? Навряд чи. До того ж відступати він уже не міг.
– Королю, ви могли бачити мене в Аскалоні. Я Мартін Фіц-Годфрі, син вашого вірного лицаря Фіц-Годфрі. Мій герб – оливкова гілка на світлому тлі.
Ґвідо кивнув, але не надто впевнено, зате конетабль підтвердив: так, такий лицар справді був у гарнізоні Аскалонської фортеці.
Тепер слід уникнути подальших запитань, і Мартін поспішив повідомити, що, навіть потрапивши в полон, він і далі служив своєму королю та щойно довідувався про якісь новини, котрі могли бути корисними хрестоносцям, негайно пускав стрілу з посланням до шатра короля Ґвідо.
– Сподіваюся, ви їх отримували, мій королю! Я не підписував своїх листів, але завжди починав їх словами: «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!»
– То це ти! – широко усміхнувся Ґвідо. Він спішився й міцно обійняв Мартіна. – Ти нам багато в чому допоміг, Мартіне з Аскалона. Клянусь оком Господнім, коли ми відвоюємо наше королівство, я поверну й примножу твої землі та щедро тобі віддячу!
– Щасливий служити своєму королю, – Мартін опустився на коліно й поцілував край плаща Ґвідо. – Мені вдалося зберегти для вас в Акрі цілий палац, де могла би бути резиденція, достойна короля, але… Герцог Леопольд Австрійський не захотів слухати моїх пояснень і ввірвався туди зі своїми латниками!
Знаючи Ґвідо де Лузіньяна, Мартін діяв чітко й виважено: монарх, позбавлений королівства, радий буде повернути під свою владу бодай шматочок власної землі, щоб не залежати від подачок європейських государів. За першої ж згадки про Леопольда, прибічника Конрада Монферратського, де Лузіньян насупився і звелів провести його до згаданої резиденції, тим паче, вона, як пояснив вірний Мартін Фіц-Годфрі, буквально за два кроки й зовсім поряд із Королівським замком, де має намір розташуватися Річард Англійський.
Так воно й було, проте на даху Сариного будинку вже майорів білий прапор герцога Леопольда із зображенням чорного орла.
– Якого чорта, Бабенбергу! – закричав Ґвідо, вриваючись на коні у внутрішній двір, де вже стовбичили зі своїми кіньми люди герцога. – Вам хіба не сказали, що ця будівля призначена для мене?
– Угамуйся, де Лузіньян! – хрипко огризнувся Леопольд. – Завжди ти опиняєшся не там, де треба. То під Хаттіном, а тепер у будинку, над яким уже встановлено мій прапор. Невдахи завжди запізнюються!
– І все одно ти негайно звідси заберешся! – вигукнув Ґвідо, вихоплюючи меч.
Мартін спостерігав сутичку здалеку. Люди Леопольда схопилися за зброю, єрусалимські лицарі-пулени, що супроводжували короля Ґвідо, також оголили сталь. Ще мить – і пролилася б кров переможців Акри.
Але втрутилися тамплієри. Білі плащі з червоними хрестами вмить заполонили двір, пролунала команда сховати, в ім’я Господа, зброю.
Мартін причаївся за колоною, удивляючись в обличчя храмників. Вільяма де Шампера серед них не було, а накази віддавав високий воїн із довгою каштановою бородою. Саме на нього й наступав Леопольд, вимахуючи мечем.
– Ви, де Сабле, хоч і Магістр ордену, але це не дає вам права наказувати герцогові Австрії!
– Однак на тамплієрів покладено місію стежити за порядком в Акрі! – пролунав твердий голос, і Мартін зі свого сховку побачив: у двір, розглядаючись, неквапно в’їжджає не хто інший, як король Річард.
Його пурпурове вбрання і сніжно-білий скакун аж сяяли в променях сонця, і всі присутні мимоволі обернулися до монарха, голоси враз стихли, й навіть герцог Австрійський, ще хвилину тому сповнений пихи, знітився. До Річарда звернувся Ґвідо, стримано пояснивши: його, завчасно послана сюди людина зайняла цей дім, а Леопольд не забажав навіть слухати про те й повісив тут свій власний прапор.
Золотисті Річардові брови зійшлися на переніссі, очі зблиснули.
«Не хотів би я бути мішенню його гніву», – подумалось Мартінові, що стежив, як король Англії рушив просто на герцога, примушуючи того відступити за водойму.
– Якого дідька, Бабенбергу! – несподівано гаркнув Річард. – Ви тугий на вухо чи геть пропили розум? Хіба ви не чули, як поділене місто? І все одно наважуєтеся встановлювати свої штандарти на будинку, розташованому в моїй частині Акри, тобто й короля Ґвідо!
«Ого! Я про це й не знав, але вийшло геть непогано», – подумки усміхнувся Мартін.
Потім Річард звелів прибрати з даху прапор, і ледь не половина з тих, що були на подвір’ї, мерщій кинулися виконувати його наказ.
Але тут опритомнів Леопольд. Заревівши, мов розлючений вепр, він рвонувся до короля, однак на півдорозі його утримали лицарі з його ж таки почту. Англійський Лев із похмурим осміхом дивився на нього із сідла, тамплієри в білих плащах оточили австрійців. Прапор Леопольда Австрійського було скинуто на вулицю, а люди Ґвідо встановили замість нього біло-блакитне знамено де Лузіньянів, а заодно й червоний стяг короля Англії, щоб більше нікому не спало на думку зазіхнути на будівлю в тій частині міста, яка, згідно з угодою між очільниками хрестоносців, належала Річардові.
Австрійці покидали двір, похмуро поглядаючи на монархів-союзників.
