Танці шайтана - Логвин Юрий (книга регистрации .TXT) 📗
Коли танець скінчився, всі скочили на ноги, загукали в один голос: «Сто лят!» і навіть кілька рейтарів лупонули з пістолів у стелю.
Сотник розтяг тонкі вуста в улесливій посмішці і тільки кланявся командиру рейтарів, підіймав келих і проказував:
— Ваша милість! Ваша Милість… У мене немає слів!!! Немає слів!…
Сотник поставив на стіл келих, ляснув у долоні і гукнув когось.
І зразу ж, поки лютнист підтягав струни, із сіней зайшла зграбна чорнява дівчина. І несла на карбованій таці зелений глек та два зелених кухлі канівської роботи.
— Ясновельможне панство! Любі гості! Для втамування спраги і насолоди душі випийте нашого узвару! — Сотник схопив глечик і наповнив зелені кухлі…
Марьванна, почувши волю, вигребла із макітри вареники. Як їй вдавалося запхати собі в пащу через вузький отвір шкіряного намордника, а які просто розквасила собі по всій морді. Після вареників піднялась і попхалась потиху попід стіною. Вишукуючи якісь крихти та окрушини. І наштовхнулась на барило з пивом. Спочатку ніяк не могла ухопити чіп. Але, зрештою, якось боком прихопила його через щілину між пасами шкіри і висмикнула із барила. З шипінням і плюскотом зачуріло пінне пиво на долівку. А кмітлива Марьванна підставила під пінистий струмінь пащеку і намагалась якомога більше засмоктати хмільного пійла.
Товстий кухар, а він був зовсім тверезий, кинувся до ведмедиці. Вхопив її за густу шерсть на чубку. Але вона, просто як людина, відтрутила його лапою і він із зойком гепнувся на підлогу.
Ось тоді й інші звернули увагу на те, як ведмедиця намагається насмоктатись пива.
І «коза» Тимко отямився і скочив до ведмедиці і схопив її за ланцюг.
Але панна гостро наказала: «Не руш!» Пила узвар малими ковточками і весело, дзвінко сміялась, споглядаючи ведмежу пиятику.
Від затишшя прокинувся Прошка. Протер кулаком очі і закричав на Марьванну.
— Машка! Блядь ти сраная! Ану на мєсто!
Марьванна підвела сліпу морду і неохоче почапала до хазяїна, клацаючи по підлозі довжелезними паззурями.
— Чого він її перебив? Було так цікаво!… — Невдоволено закопилила губи панночка.
— Ти, блазню! — Гарикнув стражник. — Чого ти перебив ведмедицю?!!
Бачиш: ясновельможная панна сердиться!
— Да я так… Для порядку… Єжелі ясновельможная панна позволіт, я покажу єй хітрость с баклажкой віна…
Панна милостиво дозволила.
Прошка, послабивши намордник, показав той самий фокус, що й біля корчми. Тільки що не з глиняною баклагою, а із срібною пляшкою. Ті кілька добрих ковтків оковитої, що дістались Прошці, «поправили» його. Він зробився знов верткий і бадьорий, як би й не товкся перед тим цілий день і майже всю ніч.
Потім Прошка «поговорив» щось із Марьванною, пошепотів їй щось на вухо і вона «на згоду» закивала головою.
Панночка із дитячим захватом дивилась на це лицедійство московитина Прошки.
А Тимко з не меншим захватом дивився з-під личини на панночку. Тут півнячим голосом Прошка оголосив, що Марьванна зараз покаже, як бусурмани їхньому Магомету моляться. І заревів голосно і пронизливо, мавпуючи заклик муедзіна! Аж пси на дворі збрехнули на його завивання.
І зразу Марьванна звелась на задні лапи, а передніми закрила морду.
Потім опустилась, припала мордою до підлоги, а гузно високо задерла.
І так кілька разів під дике завивання Прошки.
Панночка неймовірно розчулилась і щось зашепотіла дядечкові на вухо.
Сивоусий лях насупив брови і розвів руками: «Що з вами, з красунями, зробиш?…» і одразу покликав свого пахолка. Той звідкілясь, з-під довгого каптана витяг золоту монетку і подав панночці.
А вона вже покликала «козу» і вклала їй у гарячі репані пальці дорогоцінний золотий пелюсток монети.
«Коза» схилила дерев'яну морду і дерев'яними вустами ніби поцілувала пещену ручку шляхтянки.
«Коза» зразу ж віддала монету Прошці.
Прошка впав на коліна і потяг за ланцюг ведмедицю. І отако, стоячи навколішках, він разом із ведмедицею кланявся панночці. І з його сірих олов'яних очей котилися гарячі сльози.
— Іди, іди. Твої забави скінчились! — Суворо виголосив сотник.
Прошка звівся на рівні ноги і ведмедицю підняв на весь зріст. І вдвох вони порачкували до дверей, вклоняючись і хазяїнові, і гостям.
Так вони опинились у прохідних сінях, з яких на двір вибігали пахолки і в які забігали з двору люди.
Прошка хотів погрітись біля велетенської жаровні під плетеним комином.
Бо надворі ще глупа ніч, ще й до о півнях багато часу. І ніхто їм браму не відчинить зараз, щоб вони повернулись до ласкавої бабусі досипати сни у її старосвітській хаті.
Але ціле кодло п'яних польських пахолків прогнали їх, ледь не штурхаючи ратищами в спини. Наказали їм іти геть, бо собаки від звіриного духу просто казяться.
Отак їх витурили з панського двору, навіть не дали біля комина погрітись. І що добре Тимко запам'ятав — перед ляхами ніхто із місцевих не захистив. Тільки раптом один із місцевих гайдуків хотів чомусь вхопити за шкуру «козу». Але ведмедиця якось зауркотіла утробно, і той воячок у вовчій кучмі відсахнувся і більше не поривався зупинити лицедіїв.
Яскравий палаючий серп місяця і незліченні грудневі зорі добре світили на засніжену землю. Блакитними іскринками мигав сніг. Але тіні від місячного сяйва падали темні й непрозорі, як найгустіший атрамент.
Прошка накрутив ланцюг на руку і тримав Марьванну просто за обручку.
Чапав поволі, загрібав іскристий сніг стоптаними личаками і дивно сопів.
Тимко все ще не бажаючи знімати козину машкару, випередив лицедія і зазирнув йому в обличчя.
Малий схопив за бубон, що без діла метелявся при поясі.
— Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам… та вам… сама панна!!!
Сама панна за ігру дала золотого!
— Шша, малєц! Тогото і плачу! Да у нас на єтот золотой вот так можна года два прожіть і нє тужіть!… Да нєт! Вру — гораздо болєє тово, і каждий дєнь по чарє віна іспівать!!! Да как я только вєрнусь в наше родімоє царство, золотой вміг отбєрут. У нас золото нє позволєно подлому люду!… Да і лєпшим сказано: злато, что заімєют в чужіх землях, надоть в казну царєву вєрнуть… Да і стрєльци на граніцє мєня за енто злато лібо в ізмєну ляхам запішут… Лібо — удєлают!… А дукат промєж собой, так, како стражніки різи Хрістови, в кості і в зєрнь розиграют…
— Дядьку, дядьку! — Зашарпав Тимко лицедія за полу. — А золотий сховайте в онучу і мовчіть. Нічого їм не кажіть! І дукат лишиться у вас! — Радісно порадив хлопчик з-під машкари.
— Нєльзя у нас власть обманивать!… «желі у нас подлий чєловєк с золотом об'явітся, его в одін міг, і дажє моргнуть нє успєєт, єго викажут стражнікам. Ілі дякам разбойнаво пріказа… А там мастєра зєло вєлікіє!
Лібо на дибу вздьорнут, лібо так батогамі пропарят, что в крові іскупаєшся!…
Прошка замовчав, утер сльози і так голосно висякався аж ведмедиця морду повернула.
Малий був дуже засмучений поясненням Прошки і почав думати, яку б добру пораду дати ведмежатнику. І нічого не міг придумати.
Так вони мовчки втрьох і тьопали засніженою вулицею, то поринаючи у чорну тінь без сліду, то виринаючи в блакитному місячному сяйві. Вони йшли мовчки. Але собаки, тільки до них долинав запах звіра, миттю скаженіли і здіймали шалений гавкіт. В іншу пору від рейваху такого із хат повискакували б люди. Та зараз був ярмарок. А в ярмаркові дні, особливо ночі, все не так.
— Куди ми йдемо? — Зрештою спитав Тимко.
— Да глаза би мої нє відєлі! К жідовіну ідьом золотой пропівать! А пропаді оні пронадом, такіє панскіє ласкі!!!
Коли вояки товклися біля старосвітської садиби, а потім і забрали з собою лицедіїв, мордатий сидів тихо. І молив Бога, щоб його пси, яких він запер у клуні разом із конем, не подавали голосу. Все було гаразд. Але Хвесьчина сучка розбрехалася без всякого угаву. Та на таке ледащо ніхто не звернув уваги.
Потім мордатий обережно, на два пальці, відхилив двері і прислухався.
Сучка вибрехалась, і запала така тиша, що було чути, як перегукуються при брамі стражі і вояки, які привезли лицедіїв. Коли і цей далекий шум затих, мордатий сказав полюбовниці:
