Принц і злидар - Твен Марк (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Поки Том з висоти королівського крісла захоплювався «шаленими» танцями й милувався блискучим калейдоскопом нарядних постатей, що, граючи багатством барв, вихором проносилися перед його очима, обірваний, але справжній принц Уельський проголошував свої права_ і кривди, виказував самозванця ї вимагав, щоб його впустили у ворота ратуші. Юрба втішалася цікавою подією, тіснилася вперед і люди прямо вивертали собі в'язи, щоб тільки поглянути на маленького бунтаря. Потім вони почали дражнити хлопця, знущатися з нього, навмисне, собі на сміх, роз'ятрюючи його гнів. Сльози смертельної образи навернулися на очі принцові, але він стояв на своєму і з гордою зневагою дивився на бездушний натовп. Нарешті, вражений цілим градом злих, глузливих слів, він вигукнув:
— Гей, ви, темна зграя псів! Знов кажу вам, що я принц Уельський! Дарма, що зараз я самотній і нема у мене друзів, які б пожаліли мене або допомогли мені в біді, однаково я добиватимусь свого.
— Принц ти чи не принц, але хлопчина з тебе бравий і друзі в тебе є, — пролунав чийсь голос коло принца. — Ось один уже стоїть біля тебе. Та кращого друга, як Майлз Гендон, ти, певно, й не знайдеш, даремно тільки ноги битимеш. Не надривай собі горло, друже. Я зараз побалакаю з цими тварюками по-їхньому.
Незнайомець був високий на зріст, гарно збудований і мускулястий. Камзол і штани на ньому були з дорогої матерії, але вже вицвіли й потерлися, а золоті галуни на них геть почорніли. Жабо було пом'яте й обтріпане, перо на крислатому капелюсі поламане й брудне. Збоку в нього висіла довга шпага в залізних заржавілих піхвах. Весь його войовничий вигляд свідчив, що це бувалий забіяка.
Слова цієї фантастичної особи викликали вибух реготу й насмішок: «Диви! Ще один ряджений принц!» — «Ану, друже, прикуси язика! Бач, який він грізний!» — «А й справді — глянь, як люто дивиться!» — «Відтягніть від нього хлопця… у ставок щеня!»
Під впливом цієї щасливої думки хтось учепився принцові за плечі, але незнайомець миттю вихопив свою шпагу і збив напасника на землю. Навколо закричали: «Вбийте собаку! Бий його! Бий!» Юрба кинулась на воїна, а він, притулившись до стіни, шалено вимахував своєю довжелезною зброєю, його жертви так і падали направо й наліво, але хвиля натовпу бігла по їх розпростертих тілах і з неослабною люттю кидалася на бійця. Здавалося, він от-от загине, як раптом засурмила сурма, пролунав гучний вигук: «Дорогу королівському гінцеві!», і в натовп врізався загін вершників. Усі щодуху кинулися врозтіч, а відважний незнайомець схопив принца на руки і за хвилину опинився у захистку, далеко від юрби.
Тепер вернімося до ратуші. Раптом, покриваючи веселий гамір бенкету, пролунали ясні звуки сурми. І вмить запанувала мертва тиша. Потім почувся чийсь голос. Це вісник з палацу почав читати оповіщення закам'янілій юрбі. Останні слова він вимовив повільно й урочисто:
— Король помер!
Усі, мов по команді, схилили голови на груди і застигли так в глибокому мовчанні. Потім стали на коліна і, простягаючи до Тома руки, гукнули хором так, що здригнулись стіни:
— Хай живе король!
Бідолашний Том розгублено дивився на закляклу перед ним юрбу, потім, як крізь сон, побачив принцес, що стояли коло нього на колінах, глянув на лорда Гертфорда. І раптом в очах його блиснула якась думка. Він шепнув на вухо Гертфордові:
— Скажи мені по честі й совісті! Коли я зараз віддам наказ, який лише король може віддати, чи буде він виконаний і чи ніхто мені не заперечить?
— Ні, володарю мій, ніхто в усьому королівстві. Твоїми вустами повеліває його величність король Англії. Ти — король, твоє слово — закон.
Тоді Том твердим рішучим голосом урочисто промовив:
— Хай віднині закон короля буде законом милосердним, а не кривавим! Вставай, мілорде, і поспішай до Тауера. Оголоси, що волею короля герцогу Норфолькському дарується життя.
Ці слова, переходячи з уст в уста, вмить облетіли весь зал, і, коли лорд Гертфорд вийшов, розлігся новий оглушливий крик:
— Кінець кривавій владі! Хай живе Едуард, король Англії!
ПРИНЦ І ЙОГО ВИЗВОЛИТЕЛЬ
Тільки-но Майлз Гендон і маленький принц вибралися з натовпу, вони звернули вбік і глухими провулками подались до ріки. Вони спокійно дійшли до Лондонського мосту, а там знов змішалися з юрбою. Гендон міцно держав за руку принца, чи то пак, короля.
Несподівана звістка вже рознеслася по всій столиці і зривалася з тисячі вуст: «Король помер!». Серце маленького заблудлого хлопчика болісно стислося, і він затремтів усім тілом. Він гостро відчув усю безнадійність своєї втрати й пройнявся глибоким смутком, бо жорстокий тиран, що наводив жах на всю країну, до нього завжди був ніжний і ласкавий. Сльози затуманили йому очі й затьмарили світ. На мить він почув себе страшенно самотнім, покинутим, забутим долею. Але раптом, розтинаючи нічну пітьму, наче громовий гуркіт, долинув до нього радісний поклик: «Хай живе король Едуард VI!». Очі в хлопчика спалахнули, і гаряча хвиля гордості залила його з голови до ніг. «Ах, — подумав він, — як це велично й дивно — я король!»
Наші друзі поволі прокладали собі дорогу крізь юрбу, що загатила міст. Цей міст стояв тут уже шість віків і давним-давно перетворився на гомінку, багатолюдну вулицю. По його боках, від одного берега до другого, тяглися склади й крамниці з квартирами у верхніх поверхах. Це було, власне, ціле місто. Тут був свій заїздний двір, свої пивні, пекарні, свої дрібні крамнички, свої базари, майстерні і навіть своя церква. На своїх сусідів — Лондон і Саутверк, жителі мосту дивилися згорда, як на свої околиці. Мешканці Лондонського мосту становили, так би мовити, тісну громаду. Місто їх було вузеньке, з єдиною вулицею, що тяглась не більше, як на одну п'яту милі. Жили вони, як на селі, і добре знали кожного із своїх земляків, знали раніш їхніх батьків і матерів, знали, як свої п'ять пальців, усі їхні дрібні сімейні справи. Була в них, звісно, і своя аристократія — старовинні роди м'ясників та пекарів, які по п'ятсот років торгували в тих самих крамничках і вміли розповісти з початку до кінця всю славну історію мосту і всі його химерні легенди. Ці аристократи-вже й говорили відмінною «мостовою» мовою, г думали на особливий «мостовий», лад і брехали широко, не запинаючися, виразно й доладно, як тільки вміли брехати на мосту. Взагалі, населення мосту було темне, вузьколобе й самовдоволене. Люди, що народжувалися на мосту, там і виростали, доживали до старості і, нарешті, вмирали, ні разу не побувавши в іншій частині земної кулі, крім Лондонського мосту. Звичайно, такі люди були певні, що величний, нескінченний похід, який сунув удень і вночі їхньою вулицею, невгамовний шум і галас, іржання, рев, мекання і безупинний тупіт ніг, немов далекий гуркіт грому, — це єдині розкоші світу, і вони самі їхні володарі. Та так воно й було. Принаймні, коли який-небудь король або герой з тріумфом повертався на батьківщину, вони з своїх вікон могли за певну плату показувати цікавим це пишне видовище, бо ні в якому іншому місці урочиста процесія не розгорталася перед очима глядачів такою довгою, прямою, безперервною колоною.
Людям, що народилися й виросли на мосту, життя Десь в іншому місці здавалося нестерпно нудним і пустим. Історія розповідає про одного жителя мосту, який на сімдесят першому році покинув своє гніздо і виїхав на село. Але там він цілі ночі кидався й перевертався в ліжку без сну — так гнітила його глибока сільська тиша. Нарешті, вибившись із сил, він повернувся в старе своє кубло, худий, страшний, наче мара, і засинав спокійно з чарівними снами під колискову пісню плескотливих хвиль, під стукіт і гуркіт Лондонського мосту.
За тих часів, про які ми оповідаємо, міст давав дітям «предметні уроки» з історії Англії, показуючи їм свіжі й гнилі голови славнозвісних злочинців настромлені на залізні прути над його воротами.
Але ми зовсім забули про наших друзів. Гендон жив у невеличкому заїзді на мосту. Коли він з маленьким приятелем підійшов до дверей, хтось поруч грубо крикнув:
