Поезiї - Украинка Леся (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти малесенький,
Пiзнiй бо час
Любо ти спатимеш,
Поки не знатимеш,
Що то печаль;
Хутко прийматимеш
Лихо та жаль.
Тяжка годинонько!
Гiрка хвилинонько!
Лихо не спить…
Леле, дитинонько!
Жить - сльози лить.
Сором хилитися,
Долi коритися!
Час твiй прийде
З долею битися, Сон пропаде…
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас…
Спи ж ти, малесенький,
Поки є час!
НАПИС В РУЇНI
"Я, цар царiв, я, сонця син могутнiй,
Собi оцю гробницю збудував,
Щоб славили народи незчисленнi,
Щоб тямили на всi вiки потомнi
Iмення"… Далi круг i збитий напис.
I вже нiхто з нащадкiв наймудрiших
Царського ймення прочитать не може.
Хто збив той напис - чи сперечник-владар,
Чи просто час потужною рукою, -
То невiдомо. Дивним вiзерунком
Багато слiв написано край нього
Про славу безiменного владаря,
Змальовано царя славетнi вчинки:
Он цар сидить високо на престолi,
Народи подоланi йдуть з дарами
Коштовними й додолу клонять чола,
А вiн сидить, немов камiнний iдол,
Пiд опахалами з барвистих пер.
Лице його подiбне до Тутмеса,
I до Рамзеса, i до всiх тиранiв.
Он далi вiн, схопивши за волосся
Одразу цiлий гурт якихсь повстанцiв,
Кривим мечем над ними замахнув.
Лице його подiбне до Тарака,
До Менефта, як i до всiх тиранiв.
З лицем тим самим вiн левiв полює,
Левiафанiв ловить, б'є пташок,
I їде полем через людськi трупи,
I бенкетує по своїх гаремах,
I на вiйну жене своїх пiдданих,
I посилає на роботу люд -
На ту страшну єгипетську роботу,
Що має вславити царське iмення.
Iде той люд, мов хвилi в океанi,
Без лiку, без числа на бойовисько
I стелиться пiд ноги коням царським,
А хто живим зостався з того люду,
Той гине на єгипетськiй роботi;
З його могили хоче цар зробити
Для себе пам'ятник - хай гине раб!
I раб копає землю, теше камiнь,
Приносить мул з рiки i робить цеглу,
Виводить мури, статуї великi,
Запрiгшись, возить самотужки, й ставить,
I щось будує вiчне i величне,
Щось незрiвнянне i потужно гарне,
Мальоване, мережане, рiзьблене;
I кожна статуя, колона, малювання,
Мережечка, рiзьба i навiть цегла
Незримими устами промовляє:
"Мене створив єгипетський народ!"
Умер давно той цар з лицем тирана,
Зоставсь по ньому - круг i збитий напис.
Спiвцi! не марте, вченi! не шукайте,
Хто був той цар i як йому наймення:
З його могили утворила доля
Народу пам'ятник, - хай гине цар!
ПРО ВЕЛЕТА
(Казка)
Давно, в дитячий любий вiк, в далекiм рiднiм краю я чула казку. Чула раз, а й досi пам'ятаю.
Менi її розповiдав малий сiльський хлопчина без тенденцiйної мети, бо вiн же був дитина.
Нi, вiн розказував її з простотою святою
(я, може, помилку роблю, що казку в рими строю).
Ми з ним сидiли у садку вечiрньою порою, в той час, як захiд розпалив пожежу за горою.
Вечiрнiй вiтер турбував стареньку нашу грушу, i щось таємне i жаске нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава, що тихо майорiла, i гаю дальнього стiна, що в заходi горiла.
Та навiть в грушi тiй старiй ми певностi не мали, - хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?
А найстрашнiшi нам були отi ставнi тополi, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волiї
Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався), зросло на велетi тому, що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись не тiлом лиш, а й духом, всi людськi пута й кайдани зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла нiяка мiць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа.
Чим велет бога прогнiвив, того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих, та жоден не повiдав.
Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тiльки сном його накрив, немов м'якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, - нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi пригодонька негожа.
Лiг велет - думав, на часок, та й спить уже столiття, землею заснiтився весь i марить про страхiття.
Бо скористали вороги з його важкої млостi, безкарно точать з нього кров i трощать бiлi костi.
Вже оснували тiло все залiзними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами.
Не раз до серця глибини сягають хижi руки, а велет спить камiнним сном, хоч терпить лютi муки.
Часами болiсно у снi наморщить густi брови, тодi стинаються й шумлять гаї, лiси, дiброви.
Як дошкулить несвiтський бiль, вiн трохи ворухнеться, по тiлу корчi пробiжать, уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв, минеться й божа кара.
I встане велетень з землi, розправить руки грiзнi i вмить розiрве на собi усi дроти залiзнi.
"Все, що налипло на йому, одразу стане руба…" - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба.
"Коли ж вiн встане?" - тремтячи, спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк, а може, й в сю хвилину".
Тут раптом вихор налетiв, i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки, до хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5/II 1913
СIМ СТРУН
(Посвята дядьковi Михайловi)
(Гiмн. G r a v e*) * Урочисто (iтал.).
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься.
I буде струна урочисто i тихо лунати,
I пiсня вiд серця поллється.
По свiтi широкому буде та пiсня лiтати,
А з нею надiя кохана
Скрiзь буде лiтати, по свiтi мiж людьми питати,
Де схована доля незнана?
I, може, зустрiнеться пiсня моя самотная
У свiтi з пташками-пiснями,
То швидко полине тодi тая гучная зграя
Далеко шляхами-тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Лiтатиме в чистому полю,
Здiйметься високо-високо в небеснi простори
I, може, спiтка тую долю.
I, може, тодi завiтає та доля жадана
До нашої рiдної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
(Пiсня. В r i o s o*) * Весело (iтал.).
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
Гей ви, грiзнi, чорнi хмари!
Я на вас збираю чари,
Чарiвну добуду зброю
I пiснi свої узброю.
Дощi вашi дрiбненькiї
Обернуться в перли дрiбнi,
Поломляться ясненькiї
Блискавицi вашi срiбнi.
Я ж пущу свою пригоду
Геть на тую бистру воду,
Я розвiю свою тугу
Вiльним спiвом в темнiм лугу.
Реве-гуде негодонька,
Негодоньки не боюся,
Хоч на мене пригодонька,
Та я нею не журюся.
(Колискова. A r p e g g i o*) * Тут: акорди на арфi (iтал.).
Мiсяць яснесенький
Промiнь тихесенький
Кинув до нас.
Спи ж ти, малесенький,
Пiзнiй бо час.
Любо ти спатимеш,
