Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— Що-о-о? — Віктор виступив наперед і люто втупився в Парторга. — То їх сюди що, живими привезуть?
— Не привезуть! — Парторг раптом втратив увесь свій попередній запал. Він винувато і покірно дивився на Віктора благальними, зляканими очима. — Їх сюди… Сюди їх просто приженуть… Ви не турбуйтесь, ви не самі цим займатиметеся. Вам комунальники теж допомагатимуть. Точніше, не вони вам, а ви їм. Бо загалом це все ж таки… це їхня робота. А нас задіяли тільки для допомоги.
За цими словами Парторг зістрибнув з підніжки вантажівки і ступив крок навстріч представникам трудового колективу. Одразу зробилось помітно, якого він маленького зросту і як втягує голову у вузькі, кутасті плечі. Тепер він дивився на всіх знизу вгору, і погляд його був жалісним та зляканим.
— Ми що, ще і вбивати цих собак мусимо? — це кричав русявий скандаліст, насуваючись на Парторга своєю потужною квадратною фігурою.
— Так! — відповів йому Парторг тремтячим голосом. — І коли вже до цього дійшло, то я мушу вести перед й показувати приклад.
Парторг відійшов кілька метрів, висмикнув з купи викопаної землі одну із лопат, узяв її обома руками й, з натугою перестрибнувши через траншею, став потойбіч з лопатою напереваги.
— От же ідіоти… — майже нечутно прошепотів Семен Маркович десь позаду, за спиною в Ігоря.
Здалеку, від будинків, які бовваніли на обрії, долинув якийсь невиразний, але все ж таки наростаючий гамір. Там щось відбувалося, щось рухалося сюди, до них, проте докладно роздивитись іще хвилину-дві було важко. Смикаючись, з-під тополь виїхало зо п'ять тракторів, легких, колісних, з причепами. На причепах сиділи якісь люди, проте небагато. Більше людей ішло пішки, розтягнувшись у ширину поміж тракторами, які намагались тримати постійну дистанцію метрів по тридцять-сорок. Усі вони щосили горлали, махали руками, підстрибували на ходу. Окремі з них ще гучно й ритмічно стукали чимось дерев'яним об щось металеве чи навпаки. А попереду них, з відривом у півсотні метрів, мчала, озираючись і повискуючи, величезна зграя собак, голів так на двісті. Ця зграя то розсипалася вшир, то знов гуртувалась у тісну верескливу купу, і в тій купі лунало гарчання, клацання зубів, хтось падав, завиваючи від болю і страху, та загальна маса все ж підбігала, просувалася вперед, час від часу лякливо й ненависно озираючись на переслідувачів.
Тут Віктор, який стояв неподалік, приголомшено присвиснув і притьмом кинувся до лопат, які все ще стояли, застромлені в буру глинисту землю, викинуту з викопалини екскаватором. Ухопив там одразу три лопати, чвалом повернувся, несучи інструмент під пахвою. Встромив з розмаху дві перед Ігорем та Марковичем, після чого поліз до кишені по сигарету.
— Зараз… Зараз ми їм!.. — прогарчав Віктор собі під ніс, припалюючи.
Ігор зиркнув через плече: жінки й чоловіки і собі розбирали лопати. Лариса, найменша серед них на зріст і наймолодша, налякано крутила головою, роззираючись і не наважуючись взяти лопату до рук. А коли таки нарешті зважилась, від купи лопат уже лишилось тільки дві, калічні й надламані, з тонкими, кривуватими держалнами. Піднявши з землі одну з них, Лариса заметалась, не маючи певності, куди ж їй бігти, і врешті зайняла місце на краю траншеї, недалеко від Ігоря, поміж Парторгом та русявим робітником сцени з жорстокими і хитрими очима.
За цей час собача зграя вже наблизилась до них метрів на сто чи й менше. Видавалося, тварини теж зрозуміли, куди їх женуть. Частина з них спробувала вивернути, змінити напрямок руху, та трактори з обох кінців ланцюга загоничів додали швидкості, вигинаючи всю шеренгу переслідувачів широким луком тятивою досередини.
Ігор пошукав поглядом Марковича. Старий стояв, спершись на лопату, виставивши вперед одну ногу, і спідлоба понуро дивився перед собою, за звичкою жуючи губами. Зграя наблизилась уже метрів на двадцять. Стало можливим роздивитися тварин — серед них були менші й більші, на довгих лапах і коротконогі, з обвислими і з гострими вухами, куцохвості й довгохвості, руді і темні, трохи не чорні, а ще якісь рябі, світло-смугасті, попелясті, сірі, майже білі, і сіро-сталеві. Пси видихали перед собою разом з парою тихе, переривисте виття. Страх і розпач учувались у цих звуках, приреченість і рішимість, а найбільше — нестерпний, глибинний біль. Біль звичайний, тілесний, і ще біль всезагальний, всеохопний, всепроникний.
Ігор перехопив лопату обома руками. Схоже, таки доведеться робити це.
Перші з псів уже були зовсім поряд, коли зграя загальмувала і знову збилась у тісну, густу купу. Тварини майже зупинились, вони присідали, клацали зубами, скавуліли і гарчали, повільно просуваючись до траншеї. Півколо загоничів охопило зграю, не лишаючи їй шляху до відступу. Гамір наростав, пси ще тісніше збивались докупи, не наважуючись на стрибок.
— Ну, давай, суки-и-и! — закричав хтось ліворуч.
Ще далі котрась із жінок заголосила:
— Ой, що ж це буде? Мамочко-о-о!
Ігор спробував озирнутись через плече, та, крім шматка Вікторової куфайки, не зміг побачити нічого. Віктор підняв свою лопату на рівень грудей, а потім і над головою. Сигарета прилипла йому до краєчка губи, очі він примружив і всією постаттю ніби якось згорбився й поменшав. Проте, навіть поменшавши, він усе ж заступав собою всіх, хто стояв за ним. Чи, може, це так видавалось, бо насип саме під Віктором здіймався горбком, а далі опускався і нижчав.
Пси вже підійшли, майже підповзли до краю траншеї. Ігор зміряв поглядом відстань до них: метрів два з половиною, три щонайбільше. Котрий із псів стрибатиме в його бік? Здоровенний сіро-плямистий звір з обвислими щоками та слинявою пащею виглядав найбільш рішучим. Ось він присів на передні лапи, опустив голову, напружився — і стрибнув!
Ігор вдарив пса лопатою. Цілився у голову, та влучив по спині, ще й лопата ковзнула, тож удар не вийшов достатньо сильним. Лопата ребром увійшла в землю, попутно здерши із псячого боку шмат шкіри з м'ясом. Собака скавульнув, оступився на краю траншеї, відчайдушно зачеберяв передніми лапами і таки видерся з ями. Він клацнув зубами, загарчав, смикнув головою в напрямку лівої Ігоревої ноги. Бити прямо згори вниз було незручно, Ігор спробував перехопити лопату і скерувати її вістрям донизу, а пес у цей час ухопив його зубами за черевика. Ігор тілом відчув, як зуби тварини входять у шкіру взуття, стискають ступню, ще трохи — і прокусять черевика. Пес рвонув головою, не розтискаючи щелеп, Ігор шарпнувся, заточився і, щоб утримати рівновагу, мусив миттю спертися на лопату. Пес іще сильніше смикнув за черевика, та Ігор, заточуючись назад, уже спромігся підняти лопату, наче списа, і звуженим кінцем, перехопивши обома руками, з натужним стогоном всадив тупувате лезо поміж лопаток тварини. Шкіра луснула, залізо увійшло достатньо глибоко, проте пес не здався. Він і далі терзав черевика, потім спробував перехопити ногу Ігоря вище, десь понад кісточкою. Але промахнувся, і зуби упіймали порожній простір холоші, зовсім поряд, за міліметр від тіла. Тканина тріснула, лишаючи шмат в зубах собаки, Ігор вдарив утретє, збоку й знизу, відкидаючи тіло пса до траншеї. Тварина ще встигла здійнятися на задні лапи і, завалюючись спиною вперед, зі скавулінням і виттям ринула донизу.
Ігор важко видихнув парою і роззирнувся. Навколо по всій довжині розкопу відбувалось таке саме дійство: люди з перекривленими від збудження, страху й огиди обличчями били лопатами псів, скидаючи їх до траншеї. Сварливий блондин широко розмахував інструментом, наче косою, збиваючи за раз часом і по дві тварини, але йому весь час траплялись менші, не дуже небезпечні екземпляри. Тим часом Віктор серйозно зчепився зі здоровенним, тигрової масті псом, широким у грудях, з тупою конусоподібною мордою, озброєною потужними щелепами. Пес, замість хапати за лопату чи за ногу, одразу стрибнув через траншею до горла, проте Віктор встиг прикритися рукою, і тварина повисла, застрягнувши зубами в рукаві. Нижні лапи пса не діставали до землі, й Віктор з розмаху правою ногою вперіщив пса в незахищений живіт, цілячись просто в пах, у статеві органи. Пес завив, проте зубів не розтиснув. Тоді Віктор, подавшись назад і спершись на лопату, завдав другого удару, цього разу набагато сильнішого і влучнішого. Він потрапив точно по яйцях, пес верескнув і відлетів, проте навіть не у траншею, а далі, на той край, звідки щойно стрибав. У повітрі він перевернувся, упав на спину, смикнувся, різко підхопився на всі чотири лапи і розлючено загарчав. Віктор, відхекуючись, знову схопив лопату напереваги й ненависно втупився у пса. Той іще раз стрибнув, але цього разу низько, не вгору, а по прямій, сподіваючись продовжити бій уже на тому боці траншеї. Та Віктор зреагував швидше, ударив згори, сильно з розмаху, і таки скинув пса до ями, де той, іще не вірячи у власну остаточну поразку, сперся на передні лапи й підвів догори скривавлений, злобний, ощирений писок. Гарчання, злите з виттям, лунало загрозливо й водночас жалюгідно: вибратись угору собака вже не міг. На нього зверху впало іще декілька тіл, які звивались, корчилися, смикалися, скавуліли й конали. Пес від безсилої люті кинувся гризтися з кимсь із них, слабших, безнадійно виснажених, пропащих і нікчемних своїх родичів. У траншеї внизу вже стояло води на кілька пальців, і в цьому болоті борсалися, гризучись, гарчачи і підвиваючи, мокрі й скривавлені собачі тіла.
