СКІФСЬКА ОДІССЕЯ - Костенко Ліна (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗
Було всього — кикони і киклопи,
і Посейдон лютився, дідуган.
Та ще з тими супутниками клопіт,
все щось учворять всупереч богам.
І хоч була любов його взірцева,
а скрізь за ним ганявся Гіменей.
Тим часом Кирка, і вона ж Цірцея,
кількох перетворила на свиней.
То добре, що в гекзаметрах синхронно
живі і мертві води жебонять.
Чаклунки чаклували. Лестригони
хотіли поковтать, як жабенят.
Йому ж було і встежити незмога,
що часом витворяли там вони.
Биків священних Геліоса-бога,
наприклад, з’їли, наче дикуни.
А як сирен почули, бідолахи,
то що робилось, пропадай життя!
Але найгірше, звісно, лотофаги —
ті, що дали їм лотос забуття.
Тут головне, що вчасно дременули,
а то б забули геть усе минуле.
Оцей би грек, якби ужив ті спеції,
втонув би гірше, як в ріку Супій.
Сказав би: — Що? А хай їй грець, тій Греції! —
Та так би вже і цмулив той напій.
А він пливе, спокуси проминає.
Щодень міняє обрій далина.
А він пливе та жінку споминає,
що килим тче у Ольвії одна.
Хоч він, гречин, бувало, де не їде, —
йому моргають різні Данаїди.
Але ж бо й гарні скіфські антилопи!
Та й він, як вип’є, — чим не Діоніс?
Однак любов своєї Пенелопи,
як Одіссей, він з гідністю проніс.
А вже дуби стоять кількасотрічні.
А вже і скелі — серце завмира.
Це від Карпат відроги кристалічні
тут підійшли напитись до Дніпра.
Піски сипучі. Схили крем’янисті.
Дніпро шумить. Земля як нічия.
Гребеш, гребеш, а мов стоїш на місці, —
така стрімка й потужна течія.
Одному греку поперек ломило.
Спинитись мусив грецький караван.
Такий був грек могутній, здоровило,
і в цих краях не раз уже бував.
А раптом зліг заохкавши. І поки
пісок гарячий підгортав під боки,
вже острівок той греки дослідили,
уже у вершу раків наловили.
Уже й вечерю мали на мазі,
упікши дичину на вертлюзі.
І грек сказав: — Ну й парить, ох і спека!
Мабуть, на зливу ломить поперек.
А ще ж дорога і важка, й далека.
А ще ж пороги! — зажурився грек.
Хоч би взяли боги нас під опіку!
Сюди не всяк хоробрий допливе.
Ви що, не чули, в них тут споконвіку
Триглавий Змій на Хортиці живе!
Заснули греки, все й зоря поблідла,
під плюскіт хвилі і під шум дерев.
І снилась грекам то Лернейська гідра,
то Змій Триглавий, то Немейський лев.
На другий день пливли до підобідку.
Знялася буря невідомо звідки.
Посутеніло. Між Дніпром і Доном
Перун переморгнувся з Посейдоном.
Ударив грім. Пополотніли греки.
Притьмом до гнізд верталися лелеки.
Насупило. Дніпро поворонів.
Накрила греків піна бурунів.
І, пошпурлявши волею стихій,
кудись прибило к матері лихій.
Лиш завдяки прихильності Паллади,
бо був би греку тут кінець балади.
Тож бідні греки, мокрі як хлющі,
втягли човни на берег у кущі.
А де ж самим знайти тут укриття?
Громи над головою гуркотять.
І скелі ще архейської доби
стоять, немов камінні кадуби.
А злива ллє. Аж онде і печера є.
Перун об скелю чиркає вогнем.
А може, ними там і повечеряє
якийсь страшний тутешній Поліфем?
Угору греки дерлися по кручі.
З-під ніг котились камені грукучі.
В печеру темну вскочили, як в жлукто.
Хопили стін, як тонучий корми.
В печері щось завило, залулукало,
черкнуло греків кігтями й крильми!
Перун кресав об скелі блискавиці.
Тремтіло все — дерева, греки, птиці.
І ось тоді, проламуючі хащі,
три голови звернувши врізнобіч,
Змій пролетів. Вогнем дихнув із пащі.
Бо Змій літає в горобину ніч.
Так ця поява греків настрахала!
Чекали ранку, розпач огортав.
Громи гриміли. Злива не вщухала.
І у печері пугач реготав.
Грек перший вранці визирнув. Світало.
Від страху серце дуже калатало.
Уже було спокійно все довкола.
Із гнізд пташиних чувся кволий писк.
І горизонт з плечима дискобола
шпурнув у небо пурпуровий диск.
Ревли пороги. Був страшний той клекіт.
В Дніпрі стояли Кам’яні Стоги.
Богів з Олімпу марно тут і кликать,
тут владарюють інші вже боги.
Тут можна їхні обриси розгледіть —
обличчя скель похмуре і живе.
І хмарка біла, наче Леда — Лебідь
кудись туди, у Грецію пливе.
Якийсь дідок, сліпий на одне око,
пасе козу на схилі одиноко.
І грек сказав: — А може, я прогавив?
І вітер вщух, і дощик перестав.
Щось не вернувся Змій отой Триглавий,
що тут вночі над нами пролітав.
— Та прилетить, — сказав дідок. — Ще рано.
А ти не бійсь. Пішов десь до чопа.
Змій бореться лише з богатирями.
Таких, як ти, цей Змій тут не чіпа.
Грек звеселів, подякував за щирість.
Пішов пройтися, сонця не заспав.
А вранці греки вийшли, сполошились, —
немає грека. Як у воду впав.
Вже й у човнах вантаж пересушили.
Подерті лікті голкою зашили.
Вже погукали, кожен зокрема.
Пора в дорогу. А його нема.
Уже зловили окуня і щуку.
Уже гукнули тонше ультразвуку.
Уже у яр попадали сторчма.
Отак шукали. А його нема.
Вже й дичину упорали печену.
Уже й думки подумали жаскі.
А він шукав на острові печеру,
де народився син Геракла — Скіф!
З’явився геть подряпаний гілками.
Ну, тут на нього греки з кулаками.
А він їм склав усі свої трофеї —
кремінний ніж, сокиру кам’яну.
— Чи не прибив нас вітер до Гілеї?
Жили тут люди в давню давнину.
Не встиг я, — каже, — обійти цей острів.
Які тут скелі, і який тут простір!
Уже й пороги видно вдалині.
Вони ревуть, як тури кам’яні.
Краси такої Змієм не зурочиш.
Тут на воді співає очерет.
І дикі бджоли грушових урочищ
у дупла дбають бурштиновий мед.
Печеру бачив, там чайки гніздились.
Хотів зайти, зірвався, не доліз.
Отам вони, мабуть, і народились,
три брати — Скіф, Гелон і Агафірс.
Красива мати в них була, зміюка.
Геракл поїхав. Виросли малі.
Натяг найменший батькового лука
та й став царем всієї тут землі.
