Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Десь там він сів на випаленій траві біля південного схилу Щекавиці й нарешті задрімав-забувся. Сон не сон, а якась мара навалилась, опанувала й тіло, і розум. Сонце повільно вершило свій шлях небосхилом. Світле синє небо величним куполом стояло над градом як останній доказ колишньої величі світу цього. І напівлежав під цим небом чоловік у безпам’ятстві, тамуючи горе своє невимовне.
«О горе, горе тобі, граде великий, над Рікою збудований! Прийшла, прийшла ящериця! З основи вод перегірклих, із лугів і лісів, сонцем перепалених, прийшла погибель твоя неминуча, невідворотна! Погрязнув-бо ти в розкоші й розпусті, городяни твої сраму не ймуть, брат на брата піднявся, бізнесу спільного не поділивши, сестра сестрі від заздрощів каверзи-інтриги вчиняє. Плаче-побивається Галя молодая над Рікою потьмянілою, скаламученою. Горе тобі, граде пропащий, кишло спокус і гріхів наймерзенніших! Заповіти батьків забуті, і могили їхні занехаяні, ковилою заростають цвинтарі й капища. Тож тепер заростеш увесь ковилою, бур’яном і осотом-травою, граде великий, над Рікою збудований! Згасли неони твоїх клубів нічних, твоїх казино розкішних, що пишнотою своєю з палацами королівськими суперничати могли. Потріскалась бруківка вулиць твоїх, так рівно-гладенько мощених, і тепер гриби-печериці крізь тріщини проростатимуть, і ні колесо воза чи карети, ані копито коня наїзницького не зламає їх, не потолочить! Тільки перекотиполе прокотиться інколи з мертвим шурхотом, від обрію до обрію, не знайшовши, за що зачепитися. Пропадуть, під землю западуть твої будинки багатоповерхові, ліпниною та колонами прикрашені, балконами-лоджіями заскленими, в простір небес задивлені. Згасне в них світло електричне, із шипінням піде вода з труб водогонів, засмердяться в туалетах унітази білокам’яні. Горе, горе тобі, граде пропащий! Прийшла, прийшла ящериця на погибель твою. Зуби її прегострі, лапи її кігтисті, хвіст її довгий, неначе батіг, у повітрі посвистує. Уся вона хижа, і голодна, і люта, і немилосердна. Панцир непробивний тіло її вкриває. Жалю-співчуття вона не відає, ненаситну утробу свою плоттю городян твоїх наповнюючи. Крик, і плач, і стогін, і скрегіт зубів стоїть понад Рікою великою. Ніхто не втече, не врятується, ніхто своєї долі страшної не уникне. Нема богів наших, які б за нас уступилися, розпростерли над нами десниці свої покровительські. Ніхто не відведе удару кігтя кривого й зуба гострого. Ніхто не прихистить беззахисного, не перев’яже пораненого, не відходить непритомного. О горе, горе тобі, граде величний! Віками стояв ти символом слави й могутності, та прийшла, прийшла й на тебе ящериця! А городяни твої, налякані та дезорієнтовані, не спроможні супроти неї оружно виступити, не спроможні силі силу протиставити! Отак і вигибатимуть поодинці чи малими групами, передсмертно роти свої в німому крику скрививши. І стоятимеш пусткою багато-багато літ по тому, тільки птахи та звірі кубла свої моститимуть на безлюдних руїнах твоїх. І заростатимуть деревами дикими вулиці й площі твої. Горе, горе тобі, граде великий, над Рікою збудований! прийшла, прийшла ящериця!!!»
Кирюха отямився. У роті було сухо, у голові дзвеніло. Сонце ще стояло в небі, та до обрію залишалося вже менше чверті його денного шляху. Недалеко, під уже трохи пожовклим кущем, закляк навколішках волф у довгому чорному шкіряному плащі, незважаючи на літню спеку, — це його замовляння вчувалося крізь марево сну. Кирюха підвівся, струсонув головою. Біль трохи ніби відступив, точніше — зробився тупим і відносно стерпним. Треба було жити далі.
Він підвівся, і разом із ним неподалік із колін підвівся волф. Він бачив Кирюху. Кирюха бачив його. Волф зробив кілька кроків назустріч і, раптово різко зупинившися, прокричав:
— Ось що записано в книгах старих про погибель цього міста! Ще перві люде залишили ці книги нам, нащадкам нерозумним, читати не здатним, зрозуміти не спроможним. Але збудуться книги старі, як і всі пророцтва збуваються!..
Знову постояв він мовчки перед Кирюхою, тільки важко, із присвистом, носом видихаючи, і далі мову завів:
— Тут, ось тут лежить вона… Я один, хто її бачив, хто її поховав. Вони всі за мною шукати кинулися, та тільки не знайдуть вони мене, бо я тут, побіч, нору маю. А вона тут, осьдечки, у кущах лежить. Ой та й гарна ж… Я, коли нікого нема, із нори своєї виходжу й творю свій обряд. Той, із очима страшними, жорстокими, за мною шукати послав своїх пахолків, а я, і не ховаючись, невидимим для них зостався. І вона тут, поруч, лежить… Ой та й гарна ж…
І далі таке щось бурмочучи, волф повернувся й зник у кущах, тільки шелеснуло гілля, шкрябнувши по жорсткій чорній шкірі плаща.
Кирюха, отямившись, кинувся слідом за ним — та ні в кущі, ні за кущем не було вже нікого, лише латка рудої, підсохлої, свіжої землі майнула під ногами. Ставши навколішки, він почав розгрібати її пальцями, обламуючи нігті об камінці, які часом траплялися між ком’яхами ґрунту. За третім-четвертим разом, відсипаючи набік пригорщу по пригорщі, Кирюха відчув зовсім неглибоко щось м’яке — тканину абощо. Це була Янчина світло-бузкова майка в квітах, уся просякла кривавими плямами, у які пов’їдалася земля, перетворивши їх на якісь невідомі квіти, химерні та бридкі за формою й кольором. Руки були скручені за спиною, тіло лежало трохи боком. Утім, не було воно покусаним-погризеним, а лише побитим до цілковитої знемоги.
Обличчя в засохлих саднах уже стягла маска конання: вилиці загострилися, шкіра на чолі потріскалася. Кирюха вирвав, виламав із уже підсохлої землі голову коханої, повернув до себе, і перше, що він побачив у вже неблискучих, укритих бляклою смертною поволокою зелених очах Янки, було тьмяне відображення гострого лику Азар’яна, його сивувата чуприна й повні ненависті примружені очі…
Ось де ти, кохана, бажана, жадана, єдина моя… Он як усохло тіло гнучке твоє, усе патиною тлінною вкрилося. Під очима синці в тебе, і всюди по тілу твоєму рани криваві, струпом посмертним загуслі-затвердлі. Здерев’яніли суглоби твої, і не розкриєш широко ти вже більше обіймів своїх палких мені назустріч. Живіт твій запалий напнувся пласкою западиною на вдиху чи на видиху незавершеному. Ноги твої, довгі, напівзігнуті, вже ніколи більше самі собою не розгорнуться, троянда твоя пелюстки свої пов’ялі назавжди між ними замкнула. Хіба що я — самими пальцями своїми, язиком і вустами — ніжно-обережно тлінну землю виберу, вилижу з кожної зморщечки, із кожної складочки тіла твого солодкого, після розлуки тривалої повернуся в тебе, долаючи тіла скляклого заціпеніння. Повернулася ж бо ти до мене з землі, із-під землі повернулася. Із глибини, із товщі землі на поверхню я тебе сам повернув, сам тебе наново сотворивши, — чом же незворушне тіло твоє? Чому не вдихають життя мої поцілунки в пересохлі вуста твої, чому так важко входити, наче ралом у землю суху, у заніміле й холодне лоно твоє? Невже ж таки справді не дано сотворити мені чудо в недосотвореному світі цьому? Невже навіки загрузнути-зав’язнути в підсохлому болоті, присохлою кіркою потрісканою вкритому?.. Невже ж мені не відчути, не побачити більше в мозку того спалаху біло-золотого, від якого судома солодка все тіло зводить та викручує? Не дано… Не дано… Не дано-о-о-о-о!..
Кирюха підвівся, випростався, не без труднощів застебнув приіржавілий зіпер на джинсах. Перепочивши кілька хвилин, підняв тіло Янки на руки, притис міцніше до грудей і повільно пішов у бік Подолу ґрунтовою дорогою, де-не-де всипаною битою цеглою.
Очамимря прокинулась аж надвечір наступного дня. Переспавши, почувалась обважнілою, тіло вимагало руху й нової поживи. Денна спека спадала, тіні довшали. Ящірка почухала боки об найближче дерево — прилипла трава та мокра земля обсипалися пласким брикетом. Час було продовжувати шлях. Але в задній частині живота все ще не вщухало те солодке відчуття, що залишилось від недавнього сну. Тож Очамимря дозволила собі ще кілька хвилин відпруги: покачалася на траві, вивертаючись животом догори, солодко стогнучи й приминаючи кущі та менші деревця. Видала кілька стогонів, довгих і хрипкуватих, вони покотилися понад лугом, відбились об стіну прибережної рослинності й повернулися слабким відлунням.
