Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Очамимря позадкувала. Вона відчула той уже майже забутий страх перед коршаком у небі, який охоплював її, коли вона ще була маленькою і на неї раптово згори напливала якась тінь. Утамувати голод не вдалось. Лють і невдоволення примушували ящірку нервово посмикувати напруженим хвостом. Вона зійшла піщаним берегом у воду й, досягнувши достатньої глибини, попливла за течією, загрозливо ревнувши на прощання. Зграйка двоногих на березі нерухомо дивилась їй услід.
Нагода потамувати голод трапилась несподівано швидко. Довгонога й довгошия істота, якої вона не наздогнала у воді, остаточно знесилівши, таки прибилась на піщану мілину, що переходила в довгий острівець, майже позбавлений рослинності. Істота лежала у воді, її ноги відмовлялися слухатись, тож, коли Очамимря завважила шию й голову, які стирчали з води, і підпливла ближче, вона почула тільки слабке, знеможене іржання. Жодного опору істота не чинила — не кусалася й не хвицалася, тільки кілька разів здригнулася, коли Очамимря наблизилася впритул. Перекусивши довгу тремку шию, ящірка потягла здобич далі на сухе, ближче до середини острівця. Там, вигідно поклавши ще тепле тіло в пісок, вона непоквапно заходилася їсти, намагаючись спожити якомога більше, немов пам’ятаючи про втрату попередньої здобичі. Невдовзі острівний пісок прикрасили обгризені кінцівки й так само обгризені, а перед тим ще й проламані ребра. Задню третину туші Очамимря залишила на потім, та спати вляглася вже не віддалік, а тут-таки, поруч, усього лиш за кілька кроків.
Вона не відала зла й тому не коїла зла; просто їла, щоб жити, тож, засинаючи, відчувала, як живе її тіло, а передусім — як воно росте. На ранок вона мала прокинутися іще більшою. І тоді, можливо, вже змогла б нарешті позмагатися з тими дивними двоногими створіннями, які так відчайдушно стискали перед собою загострені шматки деревини.
А тим часом у граді вільний день теж добігав свого кінця. Люд, приголомшений побаченим на березі, розбрівся по домівках своїх. Щоб якось розвіяти, перебороти страхітливе враження, старші чоловіки пляшки подіставали, їх по підвалах та льохах на Подолі ще чимало знайти можна: від первих людей полишалися. Тільки в пляшках теж різне може виявитися: то таке добре та смачне, що й не відірвешся, заки всього не вип’єш, а то й отрута якась — від неї й сліпнули було й у корчах лютих, із піною бридкою білою на губах помирали. А як його розібратися, де що, — того тепер уже ніхто не відає. Декотрі пробують на запах визначати, але не завжди такий спосіб правильним виявляється. Часом і запахом уміст пляшки видається привабливим, а скуштуєш — і вивертає тебе всього. Та й добре, якщо тільки вивертає. Наступного ранку багато хто й на ноги звестися не може, коли свистять десятники до роботи йти. То таких тоді канчуками січуть на головній площі показово, прилюдно, поряд із тим дивним місцем, де якийсь обгорілий патлатий чоловік собаці пащеку розриває. (Волфи повідають, що перві люде на тому місці теж капище мали, якісь свої обряди відправляли й ніби навіть теж винуватців різних карали.) Кричать-верещать бідолахи січені, ногами й руками дригають, а довкола юрба з них насміхається.
Тільки ж то на завтра покарання буде, а зараз, надвечір, тільки гріх той чиниться, за який покарання неминуче призначають. Ото що воно жити в недонародженому світі — і знаєш, що недобре, гріховне чиниш, а схаменути, спинити тебе немає кому. Бо померли, згинули всемогутній Фак зі всеблагою Факою, слава їм обом. І ніхто за людиною вже згори не дивиться, не дбає.
Молодь і підлітки — так ті не дуже пляшки шукати полюбляють по льохах смердючих, запилюжених. Вони все більше на природу, у гору та в гайки вибираються. Хтось крадькома растаман-траву призбирує, ще хтось клей духмяний (також від первих людей спадок) у пакет видушує-вичавлює з тюбика розігрітого. Декотрі гриби збирають, маленькі такі гриби, на ніжках тоненьких-тонесеньких, обдивляються кожен, обдмухують, потім до рота кладуть і жують по чотири рази на правий кутній зуб, потім чотири — на лівий. Слину при цьому довго не сковтують, а сковтнуть — і завмирають вони, наче якесь блаженство відчувши. Ще інші просто собі бавляться, на хитарах пісень грають різних. І линуть пісні ті понад схилами, аж біля Ріки їх почути можна:
Воно, може, і не дуже до ладу ця пісня складена, так не дано ж нам, теперішнім, кебети. То перві люде, розповідають, уміли пісні співати, що там усе було й у склад, і в лад, трималося слово слова, ще й на мелодію лягало. А тепер інакше все. Бо тоді були хоч такі часи, а зараз ніяких не стало.
Отож і бавиться-відривається град, як уже вміє, у передчутті дня завтрашнього, нелегкого, робочого. Тільки Кнєзь у великому домі своєму на Узвозі сидить у світлиці, думу думає. Усе не йдуть йому з голови ті сліди від зубів гострих, небачених, якими нещасного Івашка й родину його порвано-поперекушувано. Та й звістка про Янку-растаманку теж радості не додала, бо й за це треба буде з Кирюхою розбиратися. Воно-то не вельми володар того Кирюхи побоюється, та все ж стережеться, а найбільше добрими стосунками з ним користується, бо Кирюха єдиний у граді, хто допетрав і докумекав, як зі спадщиною, що її перві люде нам лишили, обходитися. Дещо вже Кнєзь від Кирюхи перейняв, та до більшості таємниць-секретів тих ще його не допущено. Потроху-поступово просувається володар у пізнаннях своїх. А тут така притичина сталася з найдорожчою для Кирюхи в граді людиною. Це ж і справді якось пояснити треба й від гніву Кирюшиного порятуватися, та й ще того Азар’яна-пройдисвіта вигородити примудритися. Бо від нього теж користі ще чимало почерпнути можна, ніхто міцно так не вміє в шорах люд тримати, щоб не пискнув ніхто й не помислив навіть проти волі володаря бунтувати. До цього теж хист треба мати, і негідник Азар’ян саме таким чорним талантом невідь-чому нагороджений.
А ще з доньками клопіт черговий, сподіваний і несподіваний: доростають дівочки, дорослішають. Нині няньки доповіли-донесли, що вже груденята в них виступають-бубнявіють і з дня на день те статися мусить, що дівчинку на дівчину перетворює. А тоді, коли це станеться, — як то найдосвідченіша нянька ствердила, — треба доньок не дома в балії скупати, а на Ріку вивезти й там звершити омовіння врочисте.
Тут хоч не хоч, а замислишся. Стануть доньки дівчатами дорослими, захочуть-забагнуть заміж. І що тоді? Чи їм обом одного мужа вистачить, бо ж вони знизу в єдиному тілі обидві перебувають; а чи все ж таки двох чоловіків потребуватимуть, щоби кожну у вуста її окремий зять цілував?.. І як ті зяті поміж собою те, що знизу, ділитимуть? Ось де загадка, для серця батьківського не розв’язна! Бо на простого вільного чи й на гридня, про смерда вже й не кажучи, завжди гаркнути можна, а от коли він у дім твій увійде, поселиться в ньому, ближнім, рідним тобі стане, отоді як із ним чинити? Не знає Кнєзь, не може вирішити, попри хвалену мудрість і прозірливість свою.
