Збiрка поезiй (СИ) - Антонич Богдан Игорь (лучшие бесплатные книги txt) 📗
МЕРТВІ АВТА
Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,
червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,
і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,
що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.
Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожать
і крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,
і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложа
бездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.
Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,
колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.
Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рута
й нові міста із площами з блакиті, де качаються жар?леви.
Та тіні неспокійні, привиди невтишні з?під землі стають,
з?під площ, з?під трав.
Метрополю,
долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!
5 листопада 1935
МОЛИТВА
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
Хай сонце – прабог всіх релігій ?
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.
14 березня 1936
МОЛИТВА ДО ЗІР
Не срібло миршаве, не хміль,
не лавр сумнівний і двозначний,
не дотепів грайливих сіль,
не успіх в грі на риск небачній,
не уст золотомовних мед,
не почестей солодка манна
і навіть не чеснот букет,
що світлість їх не раз оманна,
не винограду темний сік
у колі дружньому за чаєм,
не муз єлей, що на ввесь вік
тавром людину назначає,
не вигаданий в хитрий лад,
щоб мірять душі, вчений лікоть,
не домохвальців млявий чад,
нещирих хвальб слизька музика,
не захист мрій – блаженний дім,
але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали на світі цім
життя величне і страдальне.
НІЧ
Міх хмар із зорями, мов з житом,
бере на плечі ніч і йде.
У круглім місяця кориті
замісить тісто золоте.
Дівки п’яні, мов грім, проходять,
реве із зодіака Бик.
Земля запліднена, і води
у куряві масних музик.
НІЧ В МІСТІ
Ніч сідає на рогах вулиць
і тулить сірі кудли в цемент стін
а часу гін
плутаючись в сітях дротів
по цинках блях
з даху на дах
з цвяху на цвях
котиться
і коле свої груди о колючки громозводів
котиться і коле
час?перекотиполе
місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб
обмотав шматками міді
а зимні долоні вітру
що пахне глиною підміських піль
холодять парені виски й біль
мучениці там біль ліхтарні
тінь розлягається по мурах
афіші жаху
журяться жарівки зорі на стелі паражі неба
глядять як у ніг їх
на хрузлярі в чорних окулярах
безшелесно їде гріх.
НАРОДИНИ ІДЕЇ
За вікнами пливе ніч тиха,
та тиша сутінками диха,
сидить в кімнаті при столі,
десь, мов сичі, сичать жалі,
далекий шепіт лине в вуха,
далека далеч давить духа.
Ступає сумнів сном поволі
та стукає тихцем до волі.
Глухий глузливий глум, пиха
голки гадюк у серце пха
та на чоло бліде піт кволий.
Уста шепочуть: чи ніколи?
Та враз в очах заграв огонь,
гарячу скронь взяв до долонь.
В хитанні мукою своєю
знайшов пророк нову ідею.
НАТХНЕННЯ
Такий бува момент, що в серці полумінь пече,
напруга почуваннів межі розрива,
злітають блискавки з осяяних очей,
та іскрами думок палає голова.
Немов льоди душі твоєї попливли б
увиш,
підносять слова щиріш і правдивіш,
мов квіт зарання, відімкнеться серця глиб.
– Тоді стає брехнею кожен вірш.
НАЗАВЖДИ
Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка,
і тінь замазує панни, мов образи затерті.
У склянці золотавий чай. Так хочеться опертись
об край вікна й міцний, терпкий і синій пити холод,
дивитись, як сумна зоря останнім поцілунком
прощається з сестрою, що у зореколі їй
не сяяти вже більш. Так ніч
блакитним снігом миє в місті маки меланхолії.
Накривши плечі згорблені кожухом неба синім,
колишеться шофер у сонній лімузині.
Крива ліхтарня – квітка зламана і попіл снігу,
і світло – лій зелений з дзбанка ночі в сутінь литий,
круті і темні сходи, плащ дірявий, крапля сміху
заблукана і місяць – білий птах натхнення злого,
й шовкова куля горлорізів мрійних в тінях скритих,
що, може, мов струни, колись торкнеться серця твого.
Торкнеться й поцілує гордо й ніжно, і навіки
закриє очі сплющені, немов сестра остання.
Мужчини в сивих пальтах із кишень виймають зорі
і платять їх паннам за п’ять хвилин кохання.
Вдягнувши на горбаті плечі хутро неба синє,
колишеться шофер у сонній лімузині.
13 грудня 1935
ПІСЕНЬКА ДО СНУ
Не думай! Спи! Думки – отрута щастю.
Цвітуть дві тіні – дві лілеї чорні.
Не думай! Спи! До всіх скорбот причасний
і так усього в думці не обгорнеш.
Прощаючись із спомином останнім,
що тінню вихиливсь з?за яви краю,
в солодкім марнотратстві почуваннів
кохання вицвіле знов прикликаеш.
Це справді зле, що покохав занадто,
заміцно, зарозтратно. Захват ясний
в екстазу чорну ночі не міняти!
Засни! Чи це життя, чи лампа гасне?
ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ
Забрівши у хащі, закутаний у вітер,
накритий небом і обмотаний піснями
лежу, мов мудрий ліс, під папороті квітом
і стигну, і холону, й твердну в білий камінь.
Рослинних рік підноситься зелена повінь,
годин, комет і листя безперервний лопіт.
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл.
Прокотяться, як лява, тисячні століття,
де ми жили, ростимуть без наймення пальми,
І вугіль з наших тіл цвістиме чорним квіттям,
задзвонять в моє серце джагани в копальні.
(«Книга лева», 1936)
ПІСНЯ ПРО ІЗГОЯ
Чи ви знаєте пісню вигнанчу,
чи ви чули коли вже її?
Наболілу, бунтарську й підданчу,
що в ній туга, розпука і їдь.
Ох, зворушення в серці заплаче,
не дає говорити мені.
Чи ви знаєте думи бурлачі,
з криком болю замовклим на дні?
Безпощадні, отруйні, зловісні,
крик зневіри лунає із дна.
Та моєї не бійтеся пісні,
хай до серця промовить вона.
Хоч ці строфи похмурі, зловісні,
та одначе не збавлять вас сну.
О, моєї не бійтеся пісні,
хоч словами?бичами вас тну.
