Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
В помешканні одразу пройшов до кухні. Порожня раковина мийки і стос чистого посуду поряд насторожили. Втім, замислюватись часу не було. Скидаючи з себе на ходу джинсівку й сорочку, попрямував до кімнати. В кріслі біля вікна зручно згорнувся Боніфацій. Він лиш на кілька секунд підвів до господаря погляд у півтора зелено-золотистих ока, позіхнув і знову опустив голову на лапи.
Шлойма поклав перед собою на диван папку з рукописом Степаниди Порфирівни Добромолець «Поліська сага» й застрибав на одній нозі, вилазячи з вельветок. Як завжди під час цієї дії, у нього повиверталися кишені. Дзеленькнули об підлогу якісь копійки і серед них — маленький жовтий ключик. Абсолютно відрухово Шлойма вільною ногою з ненавистю зафутболив його подалі під диван. «А пішли усі вони!..» Вже лише в трусах, шкарпетках і майці присів перед рукописом, майже побожно розв’язав мотузочки на папці, відгорнув картонний лист.
Білий аркуш на початку рукописа навіть не насторожив його. «Проклала зверху чистою сторінкою…» Та наступний аркуш також сяяв цнотливим білим сяйвом. Добрий, якісний папір для принтера, чи й не фінський. В Східному Ровно не так-то й легко дістати такого паперу. І весь, увесь папір був чистісіньким. Ані літери, ні розділового знака. Третій, четвертий, п’ятий і наступні аркуші також. Рукопис Степаниди Добромолець був стосом чистого білого паперу десь так сторінок у шістсот.
Раптом з коридору неголосно рипнули вхідні двері, Боніфацій у кріслі безгучно підвів свою чорну голову, й на порозі помешкання з’явилася Оксана.
— Я сьогодні зранку подумала — сімнадцяте, в тебе ж прем’єра. Я мушу поїхати. Вийшла на трасу, чекаю на автобус, о десятій з Ковеля до Луцька. Аж тут раптом — «міні-вен» з телевізійниками. «Німецька хвиля» й Бі-Бі-Сі, з Варшави. Їдуть знімати твою постановку. Спинились запитати, чи це правильний шлях на «Вестерн-Рівне». То мене вони до самого театру підвезли. — Дружина, затримавшись на секунду в коридорі, зняла світлий плащик і підійшла до Шлойми. — Ну, вітаю з прем’єрою, — пригорнулась до нього, тицьнула губами в щоку, дещо прохолодно, формально. Те, що відчуження ще не минуло, Ецірван відчув з першої миті, але вирішив відкласти остаточне з’ясування стосунків до опісля. Зараз треба було збиратися й виходити.
— Я там на хвилинку зайшла в театр з тими телевізійниками! Показати їм, що і де. Так там таке робиться!.. — гукала до нього Оксана з-за дверей ванни, доки він насухо, без крему проводив станком по зарослих щоках. — Біганина, метушня. Ніякого західного порядку. Маульвюрф там просто шаленіє. В Ізабелли очі ніби осклілі. Мандражують. Хвилюються. За тебе запитували!..
— Все буде нормально… — Шлойма вийшов з ванної і відчинив дверцята шафи. Біла сорочка, лаковані черевики, брюки, смокінг — все вже чекало на нього, наготоване ще кілька днів тому. Смокінг він раніше брав напрокат, а це нещодавно нарешті вирішив пошити, й майстер з ательє навпроти кінотеатру «Космос» багатозначно цокав язиком і довго нарікав на вутлу й нестандартну фігуру клієнта, на вузькі груди й кощаві руки.
— В тебе сьогодні такий відповідальний день… — Оксана подивилась чоловікові просто в очі, заправляючи йому запонку в рукава. — Але я з тобою. Знай про це. Пам’ятай про це. — Запонка довго не потрапляла в належну петельку, а потім нарешті прослизнула й застебнулась сама собою, автоматично — клац. Дружина, ніби закам’янівши, все не відводила погляду від його обличчя.
Й раптом Шлойма збагнув: вона все-все знає. Звідки? Нізвідки. Просто знає, і все. Жіночим незбагненним знанням. Він відігнав це осягнення як річ неможливу і смертельну. Торкнув дружину по темному волоссю: «Ходімо?» Різко відвернувся. Смокінга непомітно застібав тремтячими руками. Поправив краватку-метелика перед дзеркалом, трохи опанував себе.
Вони вийшли з під’їзду. Вечоріло. Синє дитяче пластмасове відерце все ще валялось посеред пісочниці у дворі як символ незмінності й неминущості всього сущого, всього не тільки скоєного, але й просто замисленого. Шлойма ковзнув поглядом по ньому, по автостоянці з лімузинами в далекому кінці двору, по каштанах, які за день іще підзолотіли. «Може, я бачу все це востаннє…» — дурна й банальна думка підступно підступила під горло. «А може, все це — сон?..» — наступна думка не була набагато розумнішою.
Місто спочивало після робочого дня. За шторами в деяких помешканнях світились лампи — червонястим, оранжевим, синім, золотим світлом. Де-не-де миготіли стриманим блакитним сфумато телеекрани. Громадяни вільного й незалежного оточеного анклаву, городяни Західного Рівного поважно відпочивали після ще одного прожитого дня. Після дня клопотів і праці. Після дня набуттів й розчарувань. Після дня. Перед днем. В чеканні дня наступного. Між двох осінніх днів. У надвечір’ї. Напередодні. Нічого не знаючи і не здогадуючись ні про що.
Вони спершу намірялися піти на службові двері, та в останню мить Шлойма пригадав, що до глядацького залу зручніше заходити з головного входу. Зі службового треба було проходити сценою, в темряві, перечіпаючись через декорації, підпилих монтувальників та інший театральний мотлох. На головному вході, щоправда, на них неминуче накинуться кореспонденти, але ця деталь вже належала до тих напівприємних прем’єрних незручностей, зважати на які було не варто. Серйозного інтерв’ю ніхто зараз дати не в змозі, та в цій метушні від них цього й не вимагатиметься…
Коли вони підіймались вузькими сходинками на площу й обходили навколо розлогих ялин, бозна-коли ще висаджених перед театром, Шлойма кинув погляд на схід, в бік майдану Незалежності. Черги автомобілів перед дротяною брамою вже не було. З-за Стіни насувалися сутінки. Західне Рівне готувалось поринути у вечір. «Ранувато темніє, як на середину вересня». Думка пройшлася мозком, немов рикошетна куля, й забилась десь у найдальші закапелки свідомості. Тут-таки зринула інша думка: що ж мені все-таки наснилося сьогодні вночі? Ні, не пригадати. Клубочиться в свідомості тьмяний хаос образів і відчуттів, але нічого конкретного з нього вилучити не вдається. А вересень і справді перейшов уже в другу свою половину. Шлойма мерзлякувато зіщулився й притиснувся до Оксани, міцно вчепившись за її руку.
Від колон до них справді кинулося дві-три постаті з мікрофонами.
— Пане Ецірван! Пане авторе! Про що ця ваша п’єса? Чому її ставить режисер-іноземець? Якої ви думки про цю постановку, про потрактування вашого твору режисером з Німеччини? Чого ви чекаєте від спектаклю за вашим твором? Що ви хочете сказати цією п’єсою вашим співвітчизникам? Чи буде цей спектакль у постійному репертуарі Вільного театру міста Рівного?
Шлойма спинився на секунду, непомітно стис Оксанину руку вище ліктя й, напустивши на обличчя якнайсерйознішу гримасу, відсторонив журналістів:
— Всі інтерв’ю — після вистави. Наперед нічого казати не хочу, а то раптом ви будете розчаровані…
Будуть вони розчаровані, аякже. В них он вже очі горять, а роти пороззявлялися від захвату. Вони готові написати про цю виставу дослівно все, що б ти зараз не сказав. Але ти не кажеш нічого, ти витримуєш умови вашої попередньої домовленості з Маульвюрфом — до офіційного показу не давати жодних коментарів. А після прем’єри Георг запланував цілий тур світовими столицями: Берлін, Відень, Бейрут, Єрусалим і навіть Нікосія на Кіпрі. Добір міст увесь час видавався Шлоймі достатньо дивним, але він не сперечався — це була цілковито Маульвюрфова ідея, тож нехай він її і втілює. Актори Вільного театру, задіяні у виставі, вже наперед кайфували, передчуваючи турне теплими й затишними містами. Найбільше ж кайфу вони отримували, відчуваючи неприховану заздрість до себе з боку акторів, у виставі не задіяних.
Сяк-так відкараскавшись від кореспондентів, Шлойма з Оксаною все-таки вирішили йти на службовий хід, бо в дверях театру вже товпилась така кількість публіки, що достоятись до загального гардеробу їм би просто не вдалось. А так Оксаниного плаща вони повісять на службову вішалку біля чергового й нехай уже якось поза лаштунками проберуться до своїх законних (згідно із запрошеннями) першого-другого місць у першому ряді. Дорогою треба ще буде пройти повз двері службового ліфта, але це вже якось через «не можу», Шлойма здужає. Чого на нього зважати, можна викреслити його зі свідомості, адже той триклятий ключик, зафутболений босою ногою, десь зараз припадає пилом під диваном у вітальні. Ну і що з того, що ти знову, неначе страус (о, яке примітивне, карикатурне порівняння!), ховаєш голову в пісок? Ти маєш право не робити того, чого не хочеш робити. Й ніхто тебе силою не примусить. Й піску тут немає ніякого, он тирса під ногами, прибиральниці натрусили, тут слід пригнути голову — згори звисає якийсь кабель, а тепер уже світліше, он там попереду двері… А ось і режисер з головною виконавицею! Маульвюрф з Ізабеллою енергійно нервували за лаштунками. Помітивши Ецірвана, вони обоє застрибали на місці, замахали руками над головами і всіляко інакше намагались привернути до себе увагу в напівтемряві куліс. Утім, Шлойма й так їх зауважив. Ізабелла була вже у сценічному костюмі — строгій чорній сукні з білим комірцем. На шиї вона мала діамантове кольє (справжнє, про нього чомусь запитували всі журналісти, які брали в актриси інтерв’ю), а з-за вуха стирчав радіомікрофон як елемент сценічного костюма і як цілком функціональний предмет також.
