* * *
Казала поетка із досвідом,
узявши в знервовані пальці
кільце брязкітливих сережок:
де ваші рани й бинти?
Де ж ваші бунти, реб’яти,
ранні статеві досліди,
ваші пробиті долоні,
що мають нестерпно пекти?
Казала поетка із досвідом,
обпікши цигаркою пальці:
що, бляха-муха, з цим світом,
де ваші мрії і сни?
На барикадах іржавіє
зброя чужих революцій
і тусуються офісні янголи,
благополуччя сини.
Де би знайти вам тротилу,
підкинути в табір агресора,
впорснути в кров гормонів,
може би, й помогли.
А Йван пропиває силу
до божевілля весело,
і до зубного болю
тоскно ревуть воли.
Казала поетка із досвідом:
люди, чого бенкетуєте,
вклавши в рани отверзлі
пальці свої брудні…
…срібно поля колосяться
сивий Христос простує
і засвічує місто
десь далеко вогні.
Жовтень 2010 р.
Остап Сливинський
Пальці однієї руки
Остап Сливинський – поет, перекладач, есеїст, критик. Народився 1978 року у Львові. Автор поетичних збірок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004), «М’яч у пітьмі» (2008), «Рухомий вогонь» (2009, у польському перекладі Богдана Задури). Вірші та есеїстика друкувалися в часописах «Сучасність», «Четвер», «Критика», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг 76», «ШО», «Новинар», «Український журнал», газетах «Дзеркало тижня», «Поступ», «Коментар», «Львівська пошта», альманахах та антологіях. Поезії та критичні тексти перекладені 12-ма мовами. Був співупорядником і перекладачем Антології сучасної української та білоруської поезії «Зв’язокрозрив / Сувязьразрыў» (2006). Перекладає з польської, болгарської, македонської, англійської, російської, білоруської мов. За переклад книги А. Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» (2007) отримав Премію Посольства Польщі в Україні за найкращий переклад року.
Лауреат Літературної премії «Привітання життя» ім. Б.-І. Антонича (1997) та Премії Губерта Бурди для молодих поетів зі Східної Європи (2009).
З 2009 року входить до української редакції польсько-німецько-українського літературного часопису «Радар».
* * *
Як?
Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець
і воно зупиняється.
Не знаю, як пояснити.
Ще вчора досить було клацнути язиком,
і все застигало, радісне і примружене; воротар
підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт —
а я лише брязкав кишенями, усміхаючись.
І йшов, освітлюючи собою найближчу траву,
сам собі – ціль і куля, сам проводир і сліпець;
повний найпотрібніших слів —
однакових і різних, як пальці однієї руки.
Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі,
на рівнині – як тут, – де ніщо нікуди не впадає, де
дороги закінчуються в згромадженому листі;
у туманному центрі,
на самому дні вуха, де найглухіше.
Зонґ
Світло неспокійне, як шерсть на вітрі
– кінець лютого, полудень, —
і багато облич над великим
аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут —
ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби
не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і
прикурюють від одного вогню – як
непотрібні маятники, приєднані
до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка
флотилія на тлі сухопутних батьків.
Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою,
– знаю – між однакових дерев
їх водить блискучий король.
Вода (Бог у деталях)
Він був так само близько тоді,
коли ти – ще дитина – вперше побачив Його у деталях,
відкритого і втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,
подібного на якусь церкву біля залізниці
чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,
Як і тоді,
коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс, що шелестіли мокрим асфальтом,
а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу,
й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе
по блискучих листках живоплоту,
щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.
І тепер,
такий же, як Він – усміхнений і безмовний, —
ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.
Брама
Яка радість! Знов стільки величезних світил.
Люди та їхні тварини йдуть берегом.
Світ показав нам свій фокус і збирає просте причандалля:
декілька камінців, червону лампу над нескінченною водою,
затоки, в яких рибалять птахи.
Хто співав, тепер переводить подих.
Хто говорив чи писав, бачить вузол, який нічого ні з чим не зв’язує.
Де колись була Брама, тепер лежить освітлена сонцем лука.
(1999–2009)
Приїжджаєш, воюючи світлом жовтих фар
Із розмоклим ранком, випадковий для
Собаки, саду, дітей,
Народжений на планеті, якої більше нема,
Розгойданий усіма, хто відійшов,
Мокрий і збентежений, ніби
Самотній пасажир канатної дороги,
Над якою западає ніч.
Обернися тричі, змов яку-небудь просту лічилку —
Може, впізнаєш місця, куди тебе занесло.
