Сатирикон-XXI (збірка) - Ірванець Олександр (серии книг читать онлайн бесплатно полностью txt) 📗
У Вісбадені цього року фестиваль відбувається вперше — попередні шість пройшли у Бонні. Але, як це часто трапляється, все залежить від випадку. Манфред Байльгарц, один із батьків-засновників фестивалю, художній керівник, чи як говорять у Німеччині, «інтендант» Боннського театру, отримав призначення на нове місце роботи, до Вісбадена. Він переїхав, а потім разом з драматургічно-подружньою парою Танкред Дорст — Урсула Елер спромігся перетягти за собою і весь фестиваль.
Отож надворі середина червня, і фестиваль щойно розпочався. До слова слід зазначити, що, відбуваючись по парних роках, фестиваль щоразу збігається з футбольними чемпіонатами: європейськими або світовими. Тож певна кількість патронів — переважна більшість зазвичай — мусить розриватися між спогляданням п’єс і переглядом футбольних матчів. Тому — й це прикметна деталь фестивалю — набуває подвійного значення англійське слово «play». Адже воно означає і виставу на сцені, і гру на полі.
Тут потрібно коротко пояснити мої непрості особисті взаємини з англійською мовою. Сказати, ніби я її знаю, навряд чи можна. Розмовляючи з носіями мови — англійцями, американцями, я напружено вслухаюся, намагаюсь відчитати по губах співрозмовника, відгадати — і тому часто відповідаю невпопад. Я швидше здогадуюсь, аніж розумію, що мені кажуть. Водночас я доволі успішно послуговуюсь англійською, спілкуючись з іншими патронами-європейцями: Ніко Хельмінгером з Люксембурга, Б’ярні Йонсоном з Ісландії, Верою Сан Пайо з Португалії, Ґеоргіосом Неофіту з Кіпру. Тобто з тими, хто не є, кажучи тією ж англійською, «нейтів-спікерами». Хоча існують і винятки. Зловредний албанець Стефан Чапаліку кричить, коли чує, що ми з молдаванином Костянтином Кеяну перейшли на російську: «Не смійте розмовляти російською! Адже це не ваша рідна мова!» На що Костянтин з усмішкою запитує у Стефана: «Ти хочеш сказати, ніби твоя рідна мова — англійська?»
З Костянтином у мене особливі стосунки — ми друзі. Ще з 2000 року якось відчули один одного і звідтоді вже втретє з радістю зустрічаємось на німецькій землі. Хоча упродовж чотирьох років ще жодного разу не вибрали часу зустрітись хоч би накоротко в Києві чи Кишиневі. У проміжні між фестивалями два роки наша дружба немовби завмирає, жевріє під попелом буденщини, щоб спалахнути знову на півтора тижні в Німеччині. Що ж, певно, існує і така форма приязні. Ми з Костянтином гуляємо у вільний час Вісбаденом, який виявляється не таким уже й великим містом, ділимося літературними й політичними новинами з наших країн, і я вкотре дивуюся, наскільки мало ми знаємо про таку близьку нам країну, як Молдова. Костя також не може похвалитися надмірною обізнаністю з українськими справами, проте…
— Ми — мала країна, малий народ, — каже він. — От ви, українці, нарікаєте на те на се, а тим часом вас у світі все ж таки знають. По Кличках, Шевченках. Тепер ось Руслана. І навіть та Вєрка Сердючка, котра, я певен, тобі не подобається, за великим рахунком працює на утвердження образу України.
Я усміхаюсь, мені не хочеться полемізувати. Хоча Сердючки я і справді не люблю. Та й з образом України все не так просто.
Іншою близькою мені людиною серед нашої компанії є жінка з примарним іменем Мара. Мара Заліте, патронеса від Латвії, видатна латиська письменниця, поетеса й драматург, народжена у Сибіру, в родині репресованих. Мара говорить російською з доволі відчутним акцентом, але її судження ясні й сміливі, а почуття гумору викликає у мене захват, змішаний із заздрістю.
Дев’ятнадцятого… так, здається, таки дев’ятнадцятого червня латвійська збірна у Португалії зустрічалася з німецькою. Мара неквапно пройшлася вечірнім збезлюднілим Вісбаденом, на одній з вуличок почула крізь відчинене вікно, що у барі працює телевізор, німці дивляться футбол. Вона увійшла досередини, своєю доброю німецькою замовила пиво, а потім довірливим шепотом через шинквас приголомшила бармена:
— Розумієте, я приїхала з Латвії. Чи можете ви гарантувати мені безпеку на час перебування у вашому закладі?
Жодної тіні усмішки ні на обличчі, ні в очах. Суцільна серйозність.
Бармен лише на якусь мить розгубився. Багатозначно гмикнувши, він видобув з-під шинквасу мікрофона й оголосив на все приміщення:
— Шановні панове! Сьогодні ми маємо честь вітати серед нас гостю з Латвії!
Підхмелені німці загули, заплескали, втім швидше доброзичливо. Все-таки пиво — це не горілка, після нього з’ясовувати стосунки не хочеться. Та й Мара все ж таки була дамою.
Тим часом дама Мара видобула з-під куртки чи з торбинки червоно-біло-червоного латвійського прапорця й підсіла ближче до телевізора. Коли німці розпочинали скандувати «Дойчлянд! Дойчлянд!», вона й собі починала вимахувати прапорцем і перекрикувати їх — «Леттланд! Леттланд!» Для всіх той матч закінчився нульовою нічиєю, лише в одному маленькому вісбаденському барі перемогла Латвія.
Вже того ж самого вечора німецьке телебачення вельми жорстоко критикувало і свою збірну, і тренера Руді Фьоллєра, прокручуючи в запису окремі моменти матчу, особливо ті, де двічі чи й тричі німецькі захисники брутально зносили у штрафному майданчику Маріса Верпаковскаса, нашого, київського, динамівця, а тому — майже українця. Маріс (чоловіча форма імені Мара!) виходив сам на сам з голкіпером, опинявся на газоні й розпачливо зводив руки до неба. Небо Португалії байдуже і невидюще дивилось на нього. Свисток судді щоразу мовчав. «Ще один приклад подвійних стандартів, за якими живе ця Європа», — сказав я тоді Марі. Мара погодилася, хоча її країна віднедавна й увійшла до тієї Європи.
Тим часом фестиваль уже перевалив за середину. Ми, патрони, маємо безкоштовні квитки на спектаклі, тож кожного вечора дивимося одну-дві вистави, переважно цікаві й гарні. А ще у проміжках поміж спектаклями треба заскочити до готельного номера й увімкнути на кілька хвилин телевізора, щоб довідатися рахунок чергового матчу і побачити бодай якийсь його фрагмент. На щастя, організатори подбали, щоб усе було якнайближче — театр і готель «Клєє ам парк», у якому мешкають патрони, розділяє метрів сто, не більше. Поряд з театром, на скрайку парку, напнуто великий білий тент, шатро, під яким пізно увечері патрони й патронеси після перегляду чергових шедеврів отримують тарілку їжі та кілька келихів червоного вина — також коштом фестивалю. «Ну чи ж не рай?» — запитую я сам себе. Так, це саме він, той оманливий рай капіталізму, який, затамувавши, приховавши свій звірячий вишкір, приязно усміхається до нас звідусюди: з вітрин крамниць і ресторанів, з вікон авт і швидкісних потягів, зі сторінок їхніх газет і екранів їхніх телевізорів, з хмарного неба об’єднаної Європи. Мабуть, саме таким побачив його, цей рай, сто тридцять скількись років тому Фйодор Міхайловіч Достоєвскій, російський класик, який саме тут, у Вісбадені, дощенту програвся в казино й саме звідси, з цього Рулеттенбурга, писав розпачливого листа дружині, прохаючи надіслати йому хоч би тридцять талярів, щоб отримати змогу виїхати геть.
І казино, саме те казино, у якому грав Достоєвскій, знаходиться так само поруч, за театром, по другий бік від готелю, в якому ми мешкаємо. Бюст у парку — тому підтвердження. «Казино, у якому в Достоєвского народилася ідея повісті „Шпілер“, „Плеєр“, „Игрок“!» — розповідає нам під час ознайомчої екскурсії співробітник вісбаденського магістрату. Втім наступного дня із сусіднього Майнца приїздить молода лінгвістка-перекладачка Юлька Горощенко, яка на мої захоплені тиради стосовно казино відповідає скептичним хихотінням: «За цей титул сперечаються казино всіх міст і містечок цієї частини Німеччини». Юлька копилить свої кармінно нафарбовані вуста й пускає бісики очима. Симпатична, зараза. Чи це просто так око стужилось за рідною антропологією серед цієї германської раси?
Тим часом наявність знаменитого казино в такій безпосередній близькості додає слову «play» третього семантичного значення. Гра, і то не просто гра, а гра конкретна, результативна, гра, в якій можна виграти. Тобто футболісти, звісно, теж виграють, лише вболівальникові, окрім моральної насолоди, нічого більше не перепадає, якщо він попередньо не поставив певної суми у букмекерській конторі. Наприкінці Євро-2004 нам розкажуть, що ті, хто від початку ставили на греків, збільшили свої статки-маєтки приблизно у сто разів. Ну й нехай. Футбол, показаний грецькою збірною, мені особисто не імпонує, хоч би вони з такою грою стали навіть чемпіонами Галактики.
