Наймичка - Карпенко-Карий Иван Карпович (лучшие книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗

Входе Харитина, одягнена, як у першій дії.

Харитина. Скинула одежу, соромом моїм зароблену, і легше мені стало. О моя убогая, полатаная, кривавицею заробленая одежа! Яка ти мені мила тепер! Тілько тебе наділа - і порадоньку зараз знайшла. Прощай, багатая оселе, прощай!.. Важко мені було жити, та легше було дихати, поки я тебе, багатая оселе, бачила тілько віддаля, а переступила твій поріг - і ти запалила мій покій вогнем пекельної муки! Бодай же і ти понялася вся вогнем... (Кладе ключі на стіл.) Бодай і вас іржа була із'їла раніш, ніж я вас в руки взяла... Прощайте!.. Бог з вами, прощайте! (Іде.)

Мелашка, їй назустріч.

Мелашка. Куди це ти так нарядилась?.. Ми тебе тут просватали, а ти...

Харитина. Піду звінчаюсь!.. Звінчаюсь!.. Прощайте! (Хутко виходить.)

Мелашка (сама). Стривай!.. Куди ж це вона справді? Чудно. А, чорт її бери, мені однаково, аби з двору. Треба сказать йому. (Іде до світлиці.) Хазяїне, а йдіть сюди!

Входе Цокуль.

Цокуль. А чого ти?

Мелашка. Харитина втікла.

Цокуль. Ну! Куди?

Мелашка. Не знаю. Переодяглась в стару одежу і пішла. Я її питаю: "Куди?", - а вона, мов несамовита, каже: "Звінчаюсь... звінчаюсь... звінчаюсь..."

Цокуль. Та ти не брешеш?

Мелашка. Побий мене бог! Он і ключі кинула.

Цокуль. Еге! Поклич мерщій Панаса.

Мелашка. Чи не до Рухлі знову! (Вийшла.)

Цокуль (сам). Що ж та гава, Панас, і досі робив?.. А може, вже балакав і вона призналася йому? Чого доброго! І вродиться ж таке божевільне... А, побила мене лиха година з нею. Коли б чого не наробила! Чогось аж острах мене взяв. Ну що, як вона пішла до Рухлі та почне славить?.. Це так!.. От тобі й титар!.. А, краще б я був осліп на той час, як ти мені в око запала.

Входять Панас і Мелашка.

Цокуль (до Панаса). Ти ще не бачився з Харитиною?

Панас. Та її ще не було і в хаті.

Мелашка. Вона в коморі переодяглась.

Панас. Де ж вона, що з нею?

Цокуль. Збожеволіла від кохання до тебе, от що!

Панас. Нехай бог боронить! Та де ж вона?..

Цокуль. Утікла. Чи не до Рухлі знов пішла? Біжи хутенько, та побалакай з нею любенько, та заспокой її, та поверни додому.

Панас. Та я її на руках принесу! (Виходить хутко.)

Цокуль (до Мелашки). А ми ходім пошукаємо її по оселі, чи не зачепилась вона за бантину... От нещастя, от нещастя!..

Мелашка. А вам що? Ледачому туди й дорога! Нащо вона вам здалася?.. Хіба я вас не кохаю?..

Цокуль. Та відчепись ти к чорту з коханням: в печінках вже воно у мене сидить.

Входе аблакат.

Цокуль. Ну, слава богу, що ви приїхали! А я вас жду-жду, не діждуся... Тут мені халепа з цією дівчиною: одно, що бродяга, а друге, здається, збожеволіла... Оце зараз - одежу покидала, ключі кинула і кудись повіялась; послав шукать її скрізь - боюся, щоб чого не заподіяла. (До Мелашки.) Іди ж мерщій, шукай Харитину...

Мелашка іде.

(Гука вслід.) Забіжи у млин, спитай діда, чи не бачив... (До аблаката.) Що ж? Бумага є?

Аблакат. Та чого ви так збентежені? Заспокойтесь...

Цокуль. Диво! Збентежений!.. Я й сам не знаю, як вам сказать... Наче боюсь чого... Та об цім не будемо балакать; я рад, що хоч ви приїхали; кажіть же, чи дознались, відкіля вона, чи є бумага?

Аблакат. Діло справив, относітєльно сказать, акуратно... Вона ваша землячка, з Осиковатої...

Цокуль. Як?

Аблакат. Да так, з Осиковатої, ви повинні знать її матір.

Цокуль. Чия ж вона?

Аблакат. Насилу добився метрики... від того й забарився... Манашка тілько й знав, що з Осиковатої і що матір її звали Мотрею...

Цокуль. Мотрею?

Аблакат. Мотря, покритка... жила у баби Сичихи, в город прийшла з маленькою дитиною, сама умерла, а дівчинка виросла у Манашки, - оце ж вона й є, Харитина... от і метрика. Та що з вами?

Цокуль (опускається на лаву). Мотрина... Мотрина... Боже! Змилуйся...

Аблакат. Заспокойтесь, относітєльно сказать, викушайте води. (Подає.)

Цокуль. О господи! (Падає навколішки.) Аж ось коли ти покарав мене за моє лукавство, за мій гріх великий, тяжко покарав! (Б'є себе в груди.) Душогуб!.. Душогуб!.. Нема мені місця на землі, і земля не прийме мого тіла, кістки мої викине... Покарай же мене, господи, тяжче покарай, на душі, на тілі, тілько прости, прости мене! (Ридає.)

Аблакат. От так і проізшествіє!

Завіса.

ДІЯ П'ЯТА

Гребля. Млин водяний.

Дід виходе з млина.

Дід. Нахмарило, мабуть, дощ буде. Води, слава богу, доволі, а як лине, то ще прибавиться. Треба буде на яловім опусті заставки піднять, якщо великий дощ піде.

За коном чуть гомін і регіт.

Яке виробляють! Сказано - кров гра. Згадаєш своє - те ж було! Давно, а здається - вчора.

За коном співає гурт.

Он як затинають! (Пішов у млин.)

При посліднім куплеті входить Харитина.

Харитина (одна). Співають... їм радісно... вони щасливі! Нехай співають... їм і місяць, і зорі усміхаються з ясного неба, а від мене місяць і зорі ховаються в хмару: їм стидно дивиться на мене, соромляться!.. Як сумно стало надворі, всі замовкли, не співають, і вітер затих, наче й він прислухається, що я, грішна, буду говорить... А тут? Холодно! І серце б'ється якось боязко, неначе замира... Тяжко! Ненавидить мене моє життя, од малку до цього часу ненавидить, а я? Все-таки силкуюсь жить... хочеться жить. Сонечко засвіте, пригріє своїм теплом увесь божий мир, і ти в тому теплі, як кузочка червона, весняна, грієшся, і жить хочеться! Пташки щебечуть, слухаєш - заніміє горе, забудеш зневагу, жить хочеться! О боже! Милого побачу - серце заб'ється, і знов би жить хотілось; а милий з усміхом, з презирством гляне, вийме з грудей серце, напоїть тим поглядом, як отрутою, - і мука їсть, точить, і я тану, як сніг у хаті, як крига у весняній воді. О Панасе! Ти, як зірочка далекая, світив мені і манив до себе; а я прийшла до тебе; і ти відцуравсь, а той наругався, і я не смію тобі в очі глянуть, а люблю, люблю тебе дужче, ніж перше! Люблю і не смію в очі глянуть!.. І ніхто не порадить, ніхто не пожаліє, всі тілько сміються... І заховаться нікуди... О, яка мука, яка мука!! А, піду знов туди, до Рухлі!.. До Рухлі?.. Чого?.. Щоб знов у шинку з жидами (здригнула)... а може, й з дитиною і умерти там, як мати умерла... і зоставить таку ж, як я, безталанную дитину, щоб вона знов так само, як і я, поневірялася?.. Ні... Краще смерть, тепер, зараз!.. О мамо, мамо! Чи бачиш ти, як я мучусь, чи чуєш ти, як стогне моя душа? Нащо ж ти мене породила, чом ти мене маненькою не втопила, а покинула поневіряться між чужими людьми?.. Прилинь же тепер до мене з того світу, дай порадоньку і візьми мерщій до себе замучене дитя своє, а ти, милий боже, прости, прости мене і за гріх мій дай муки на тім світі, я перетерплю їх там, а тут не маю більше сили!.. Не маю!! Прощай, Панасе!.. (Іде.)