Драма в учительській - Стельмах Ярослав Михайлович (книги бесплатно без TXT) 📗
Наталія Анатоліївна. Захочуть. Ми з ними домовились. Три зустрічі слухаємо музику на їх вибір, з їхніми поясненнями, а три — те, що виберу я, і уявіть — минулого тижня чудово слухали Баха.
Інна Йосипівна. Ну, Баха! Іще Баха не слухати. А от це... І що вони в ній знаходять?
Слава. Інно Йосипівно, пробачте, а коли ви востаннє були у філармонії?
Савелій Григорович. Чекаль!
Інна Йосипівна. А до чого тут це? Ну, була, може, з півроку...
С л а в а. І що тоді виконували?
Інна Йосипівна. Виконували... Якщо тебе це так цікавить, у мене програма збереглась.
Слава. Ага, ясно.
Інна Йосипівна. Що ж тобі ясно?
С л а в а. Як ви любите музику.
Савелій Григорович. Чекаль!
Інна Йосипівна. Чому ж, нехай говорить.
С л а в а. От і скажу, що вам на музику... Що є вона, що нема — усе одно.
Савелій Григорович робить жест, мовби хоче зупинити цю суперечку, але стримується.
Тому що любити музику — це ще розуміти і любов до музики інших.
Інна Йосипівна. Волоцюги її люблять усякі, хіпі!
Слава. Хіпі можуть любити Чайковського так само, як і ви.
Інна Йосипівна. Ну...
Слава. По-вашому, якщо я люблю біт, то з мене не виросте нормальна людина? Так я люблю і класику. І в музичній школі навчаюсь.
Інна Йосипівна. Це ми знаємо.
Зоя Іванівна. А я, пригадую, у школі страшенно любила бітлів. Звичайно, слухала музику і до них, у філармонію ходила, а от розуміти пісню, настрій навчилася з їхньою допомогою. А як їх тоді лаяли! І нічого. {Всміхається.) Учителька. Раніш і до джазу ставилися... відповідно. Саксофон буржуазним інструментом називали. А тепер хіба хто-небудь про це пам'ятає?
Савелій Григорович (до Слави.) А тобі що в «Боні М» подобається?
Слава. Мені? Теми, гармонії. А аранжування! А який бас! От пам'ятаєте у цій речі: бау-ба-ба-бау ба-а-а? На синкопах, га?
Савелій Григорович. Не пам'ятаю. Ти хоч пояснити можеш, а то запитаєш в іншого — тільки очі витріщить. (Змінивши голос.) «Кайфово,— каже,— чешуть чувачки».
Посмішка пробігає по обличчях учителів.
С л а в а. А потім, Інно Йосипівно, щоб так грати, теж треба вчитися. І дуже довго.
Інна Йосипівна. Гаразд, Чекаль, переконав. (Посміхається.) Я думаю, він нам більше не потрібен?
Слава. Добре. (Повертається.)
Алла. Як? А найголовніше?
Слава. Справді... Я ж іще не все сказав.
Інна Йосипівна. Що?
С л а в а. От дурень! Що ж це я?
За дверима на площадці чутно тупіт, гамір.
Ніна Семенівна. Це що там?
Всі прислухаються; Савелій Григорович ступає до дверей.
А л л а. Це наші. Наш клас.
Інна Йосипівна. Щось раніше такої заповзятості не помічалось.
Алла. То раніше.
У двері просувається голова Гулеватого.
Гулеватий. Ну що? Не вирішили ще? (Свариться пальцем на Засєку.) Ух ти мені! (З вибачливою посмішкою вклоняється Ніні Семенівні.) А то тут комсомолія хвилюється. Молодці. (Зникає.)
Слава. Савелію Григоровичу, я ж не сказав про комсорга.
Інна Йосипівна. Якого ви самі обирали.
Алла (набирається духу). Так. Обирали. Знаєте як?
Слава. От-от.
А л л а. Ми ж хотіли комсоргом його обрати. (Показує на Сергія.)
Слава. Ага. Теж відмінник. Стінгазету робив.
А л л а. А Інна Йосипівна сказала: «Діти, я думаю, найбільш заслуговує бути комсоргом Ігор Засєка». І всі проголосували.
Слава. Аякже!
А л л а. І сьогодні було б точнісінько так само, як би не Валера.
Інна Йосипівна. Авжеж, Валера відзначився.
Алла. Відзначився. Тому що лише зараз за дверима ми замислились: хто ж у нас комсорг?
С л а в а. От чому все — кращий учень та кращий учень. А яка людина, що вона робить — то байдуже. Головне — добре вчитися. Раз добре вчишся — усе гаразд. Ніхто тебе більше ні про що не питає, претензій до тебе ніяких нема.
Наталія Анатоліївна. А він має слушність.
Інна Йосипівна. Та вже куди там!
С л а в а. У мене батьки теж такі. Приведу когось із приятелів додому, а вони зразу: «А як він учиться?» Що таке? Невже це найголовніше? Чому не запитають, який він друг або, наприклад, чи любить він квіточки? Що він гарного зробив? Але ж ні — як вчиться, і все. А я нещодавно материн атестат знайшов. Дві трієчки — будь ласка. І нічого. Головний інженер. На Дошці пошани.
Інна Йосипівна. Треба було комсоргом обрати Чуприну.
Ніна Семенівна сміється, Зоя Іванівна всміхається: важко навіть уявити таке.
С л а в а. А що! Він може, і вчиться погано, бо вічно в його домі друзі товчуться. Зате його ж і люблять у класі.
Інна Йосипівна. Ну гаразд, цю свою «похвалу глупоті» висловиш в іншому місці. Можеш трактат написати.
Слава. Навіщо в іншому? Тут теж добре.
Савелій Григорович. Так, з'ясували, що вчитися ні до чого...
С л а в а. До чого. Тільки треба й людиною бути.
Інна Йосипівна. А Засєка, виходить...
Алла. Виходить. Ми от, поки ви тут обговорювали, і самі дещо прикинули, і з'ясувалося...
Слава. Досить цікаві подробиці.
Інна Йосипівна. Ну-ну.
С л а в а. Це все пусте, що він стільки років був, так би мовити, біля керма. Не його, так он Сергія чи Юру обрали б, чи ще кого. Тут проблеми немає.
Інна Йосипівна. Ав чому ж проблема?
Слава хоче відповісти, та його перериває Алла.
А л л а. У тому, що обирали не ту людину. Комсорг — це все-таки... комсорг. Ви не звертали увагу на те, як він тримається, як він із хлопцями розмовляє? А коли хто на уроці затинається — з якою він посмішечкою дивиться. Спостерігає. Як він ручку так недбало піднімає, знаєте: «Якщо вам так уже необхідно, я можу пояснити, а мені байдуже». І пояснює, доповнює... А ці п'ятірки з читання...
С л а в а. Це ж здуріти можна!
Савелій Григорович. Які п'ятірки?
Алла. Інна Йосипівна дуже часто на літературі влаштовує художнє читання. І без Ігоря воно обійтись не може.
Ніна Семенівна. Хто «воно»?
А л л а. Та читання ж це. І от щоразу він вражає нас своїм надвиразним читанням, а наприкінець уроку одержує п'ятірку.
Інна Йосипівна. Ну то й що?
Слава. Смішно це просто. Ви не помітили заворушень у масах під час отаких... вистав?
Савелій Григорович. Славо!
С л а в а. То це ж ми з його п'ятірок сміємося. Ну, запитайте його зайвий раз. Він же і так усе знає. Навіщо ж?..
Інна Йосипівна. Знаєш, любий мій! Коли ти будеш учителем, робитимеш, як вважаєш найдоцільнішим. А мені ти, прошу, не вказуй.
С л а в а. А я і не вказую. Я... відхиляю завісу.
Протягом цієї розмови Засєка починає нервувати.
Алла. Стривай. (До Інни Йосипівни.) Пам'ятаєте, ви одинадцять двійок поставили з мови за домашнє завдання?
Інна Йосипівна. Пам'ятаю.
А л л а. За день до того ви його на дошці вже на перерві записали, а черговий витер. Хто бачив, хто не бачив... І, відповідно, хто не бачив — той не виконав.
С л а в а. А двійок мало бути чотирнадцять. От у нього. (Показує на Засєку.) У Шурки Балабана і у Короткової. Але ви, не доходячи до парти, де сидів Засєка, побачили, що завдання в нього немає, і повернули назад, а чотири останні парти третього ряду не перевірили.
Інна Йосипівна. Щось, певно, завадило мені.
Алла. Нічого не завадило. Тоді ми думали — повезло тим трьом. А їх от він прикрив.
Інна Йосипівна. Це все твої пусті здогади. Диви, яка прониклива.
А л л а. Це я проникливою півгодини тому стала.
Савелій Григорович. Справді, Алло. Мені здається, ви тут несправедливі.
З а с є к а. Та не слухайте її. Це вона все через Литвина. Вона ж за ним бігає!
Наталія Анатоліївна. Ти диви!
Зоя Іванівна. Ну, знаєте!
Савелій Григорович. Навіщо ж так?
Литвин. Мало я тобі врізав.
З а с є к а. А ти зараз спробуй! (Ступає до нього.)
Литвин ступає назустріч.
Інна Йосипівна. Перестаньте! Савелію Григоровичу!
