Талан - Старицкий Михаил Петрович (электронная книга TXT) 📗
Гирявий (сіпа). Що ти? Антипів он!
Юркович. О? Громовержец!.. Испаряюсь! (Ховається).
Антипов (у дверей № 1). Можно?
Лучицька. Войдите.
Антипов (входить). Великолепно! Очаровательно! Вы целая прелесть! Ручку, ручку позвольте!
Лучицька. Вы довольны? Очень рада. А я боялась, что будете бранить... я сегодня как-то расстроена...
Антипов. Вы сегодня восхитительны, моя дива! За одно только журю и буду журить: грех, большой грех! Для такого таланта рамки малы; он рвется из них, а они давят... Мелко, мелко для вас! Поймите это! Пора на широкое, могучее море!
Лучицька. Море пустынно й нелюдимо, на нем и затеряться, и утонуть легко; родная ж речка с зелеными вербами и безопаснее, и симпатичнее.
Антипов. Полноте ребячиться; вам и моря мало... океан вас ждет безбрежный... Нет, я теперь от вас не отстану...
Лучицька. Я хоч й робка, но упорна...
Молодь (входячи). Непорівнянна! Пишна! Богине наша! Браво!! (Аплодують).
Лучицька (розчулено). Дякую, дякую, мої любі! Спасибі, голуб'ята, за щирість! Нате вам на спогад! (Роздає з букета квіти).
Всі цілують їй руки.
Всі. Спасибі! Слава! Слава!!
Антипов. Ну, теперь и меня придавят... Эх, юность горячая, - завидно!.. Пропустите хоть ветерана! (Пробирається).
Котенко (в двері). Господа, полиция запрещает... Прошу вас! Это беспорядок... Сейчас начало! (Гирявому). Давайте занавіс. (Сердито своїм). Завела чисто содому!
Квятковська. Ще й не те заведе!
Котенко. Господа, прошу очистить сцену!
Метушня. Дзвінок. Всі виходять. Котенко і Квятковська - за лаштунки.
Лучицька та Квітка.
Лучицька (тре собі одеколоном виски). Як дрижить у мене все... Яка радість, яка втіха висока!.. Якого ж ще раю? Одваги, Марусю, більш одваги і сталості! І доля нас не злама! (Виходить на передкін).
Квітка (підбіга з букетом). Царице моя! Провідна зоре! Ви окували мою душу, сп'янили...
Лучицька (збентежено). Тихо, бога ради... Ні слова, Антон Павлович, ні згука! Минуле зосталось за нами: воно нас не дожене, та й ми до його не вернемось...
Квітка. Чому не вернутись, чому?
Лучицька. Шляхи наші розійшлись.
Гирявий (підбіга). Ваш зараз вихід.
Лучицька. Чуєте? Он що зове і тягне мене! Он чия тепер я рабиня! (Показує рукою на кін).
Квітка схопився за голову.
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Середина розкішного покою в готелі. Двері просто - вхідні, направо - до кімнати. По стінах вінки; на столах і усюди багато коштовних речей.
Палажка, Марина, потім лакей.
Маринка (за чаєм). Сьогодні Маруся краще спала, а то ті дві ночі ані на крихітку: то руки лама, то уставиться і дума щось, дума, ані озоветься.
Палажка (п'є з мисочки). І що їй сталося? Чи не зобидив хто? А може, наврочив? Так ні: всі забігають, навідують, і великі й малі, - всі зажурилися...
Маринка. Ох, не всі, не всі: Квятковська аж скаче, та й Юрій Савич радий, помічаю.
Палажка. Ох, оті кіятри, пропади вони пропадем! Тільки з чортами єднання. Всяк тобі з ними наклада. Примажеться, прибереться і почне перед миром ламатись: і регочеться, і співа, і танцює, і плаче, і репетує... А ті радіють, гукають, ляскають... один гріх і спокуса! (До лакея, що стукнув дверима). А ти не грюкай дверима!
Лакей. Невозможно основательно ногою: руки заняты-с.
Палажка. Принеси масла й сметанки.
Лакей. Сметаны нетути.
Маринка. Не сметаны, а сливок.
Лакей. Сливок? Понимаем; сейчас. (Виходячи). А то сметаны! Сметана одно положение, а сливки другое.
Палажка. А сливки в нас на дереві ростуть! От ще вовна! Ти йому по-християнськи, а воно тобі зуби скалить!
Маринка. Ситниці нема, а Маруся любить з маслом... Збігаю та куплю. (Одягається й іде).
Палажка і лакей.
Лакей (приносить сливки). Извольте-с; материал первого сорта.
Палажка. Ще хвастається. (Розгляда). Оце первий сорт? Охота по цих городах їздити та клопіт на голову брати!
Лакей (виходить). Известное дело: деревенщина - репа, а город - фантазия!
Палажка. Тпху на твоє пір'я!
Стук у двері.
Хто там? Тихше? Чого ви, пане? Вона просила, щоб їй покій дали.
Палажка і Квітка.
Квітка (в дверях). А як їй, няню, голубочко?
Палажка. Мов краще б то, а то так налякала!
Квітка (переходить в кімнату, поблиз дверей). Няню, вірте, я ці три дні трохи рук на себе не зняв: сюди прибіжу - не пускають, питаюсь у того, другого - ніхто нічого певного не зна, в театр кинусь - там тільки шиплять, іроди, та брехні точуть, та зуби скалять...
Палажка. Там так-таки! А вам же, пане, що? Запалились, і тепер з розуму зводить? Так і не пущу тебе до неї, не допущу.
Квітка. Няню, ріднесенька, тепер не те, тепер я гину. Порадьте ж мене, чим мені в Марії Іванівни ласки добути? Я по щирості... жоною, перед богом жоною хочу узяти...
Палажка. Коли з богом, по щирості, то друге... Тільки як матір ваша - чи згодиться? Пані велика! (Переходячи в супротивний бік від кімнати Лучицької, на передкін).
Квітка. Мама мене любить... я один... не одмовить... Звичайно, тільки театру не дозволить.
Палажка. Та за це ще подякувати; а я боюсь, щоб не збаламутили дитини, бо я за мою ягідку сама оцими старими руками задавлю всякого...
Квітка. Та я росі на неї впасти не дам!
Палажка. А глянь мені у вічі, кажи правду, як на сповіді.
Квітка. Кохаю, няню, не тямлюсь навіть... Тільки вона мене... ох, горенько тяжке! Скажіть мені, сивесенька, може, вона кого коха... Отого Марка... не помітили?..
Палажка. Господь її зна... так ні, ні! Марко, справді, і перервався б за неї... а вона, кілько раз чула, каже йому, що має за брата, за друга, та й годі... Так, так!
Квітка. Нянечко, лелечко! Ви одживили мене... Я б і птичого молока для неї дістав.
Палажка. Птичого? Що то як молодий хлопець запалиться, та ще панич: цілий світ кида під ноги, а потім і шматка хліба жалує...
Квітка. Нехай на мене всі напасті і лиха, коли я яку кривду вчиню! Поможіть мені тільки, бабусю, поможіть, голубочко: ви як мати їй, ви можете порадити... Нехай хоч пустить мене, хоч дозволить перекинутись словом...
Палажка. Скажу, скажу. Вона добра дитина: не бійся, соколе, та богу молись, то все вийде на добре.
Квітка (цілує її в голову). Бабусенько! Озолочу... вік за вас молитимусь...
Лучицька (із спальні). Хто там?
Палажка. Та то я... Іди з богом! Тихо!
Квітка. Передайте їй до рук. (Дає листа).
Палажка, Жалівницький і Маринка. Жалівницький в дверях спіткався з Квіткою і скам'янів.
Жалівницький (няні). Чого ви, бабусю, панича отого пускаєте? Адже заказано?
Палажка. А ти мені що за хазяїн?
Жалівницький. Таж Маруся слаба... її турбовати не слід.
