Не судилось (панське болото) - Старицкий Михаил Петрович (бесплатные версии книг .TXT) 📗

Михайло. Брешеш!

Пашка. Далебі!.. Ага!.. А чого почервоніли? А тільки що казали! (Сміється).

Михайло. Де там почервонів? Пустуєш! То у мене звичка така... Адже, пам'ятаєш, як була маненькою у дворі та вмісті гралися, то було цукеру тобі вкраду, та зараз і піймаюся: спитають тільки, а я й спалахнув!

Пашка. Пам'ятаю, пам'ятаю - ви добрі були. Ну, прощавайте ж!

Михайло. А ти куди тепер?

Пашка. Піду до Катрі; може, витягну.

Михайло. Піди, голубко, та виклич гуляти. Сьогодні ж неділя.

Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

Михайло. Будь ласка!

Михайло  і Павло. 

Михайло (до себе). Жартівлива, але щира. Тільки, що вона постерега? І чого я почервонів, справді? Чого я зрадів так?

Павло (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?

Михайло. Спізнився купанням, а тут перебили ще наші: кузен Білохвост приїхав.

Павло. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!

Михайло. Може, сигари хочеш? Добрі.

Павло. Цур їм, то панські витребеньки! А мені не лишень міцного; якби махорки, то ще лучче!

Михайло. А сигари - ласощі? (Подає тютюн).

Павло. Атож! Мені от треба затягтись міцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братові, білоручці, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собі заласні картини та мрії.

Михайло. По-твоєму - кожна приятність, кожна втіха, то трохи чи не карна провинність? Аж досадно, їй-богу!

Павло (закурює). А ти, мій голубе, розкинь розумом, що кожна така приятність для одного коштує неприятності для багатьох.

Михайло. А! La proprilete c'est le volt? [22] Чули! Не згоден: довго ще вона світ підпиратиме, та й хто його віда, коли її знищать? Егоїзм - підвалина усьому; треба його тільки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу - любов!

Павло. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сів на кохання?

Михайло. А що? Може, зречешся од ції сили?

Павло. Хто каже? Тільки у здорових людей вона єсть присмака до приязні, до спілки, що зв'язує людей ради вищих пориваннів, ради діла, а ви, пани, покладаєте на це діло життя, і як не заноситесь в хмари - своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед першою спідницею.

Михайло. Ти дуже гостро судиш: не всіх же рівняти до розбещених лодарів, золотих ласунів? Так би прийшлось і віру в чоловіка згубити!

Павло. Та от... вибач на слові, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?

Михайло (змішавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобі, Павло, не дав приводу мене кривдити.

Павло. І в думці не маю, а все ж таки я б обачніш поступовувавсь...

Михайло. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навіть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографії ради...

Павло. Яка там етнографія! Чого лукавиш? Спіднички тягнуть... Ти ж мені недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!

Михайло. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!

Павло. Не за бидло... а тільки я добре знаю ваші ледачі нерви: отак вразить яке-небудь свіже личико - ви зараз і ну упадати, залицятись - така вже ваша вдача... Панича ж порива поезія, примха, а дівча молоде, дивись, - і підбите навіки.

Михайло. Тільки подлячі ледаща здатні на те! Павло, не зневажай мене; я б себе сам зненавидів, коли б таку думку мав!

Павло. Вірно: навмисно ти паскудства не зробиш; але, запалившись, стратиш розум в загарі... [23]

Михайло. Ніколи в світі! Будь я проклят всіма, хто мені дорогий!

Павло. Дай боже! Але все [ж] краще не грай з вогнем, не дратуй ні своїх, ні чужих нервів... щоб, бува, несподівано не закінчити своєї справи мерзотою...

Михайло (ображено). Значить, я на мерзоту здатний? З доброю шаною ти на мене дивишся! Спасибі!!

Павло (тисне руку Михайлу). Не сердься, друже: я тебе люблю за твоє серце чуле та добре; але воно й надто м'яке. Для того-то й кажу: стережись!

Ті ж і Аннушка.

Аннушка (вбіга). Павло Платонович! Гдьо ви? (Побачивши Михайла). Ах, як я спужалась!

Михайло. А ви не пужайтесь, щоб, бува, вави не було.

Аннушка. Надсмєшники!

Павло. Чого там мене треба?

Аннушка. В барине тік. Просють, щоб сю минуту прийшли.

Михайло. Що се ти вигадала "тік"?

Аннушка. Звьосно: галава балить.

Павло. А! Не люблю я з цими слабими паніями возжатись!

Аннушка. Просють очінно, штоб зараз, пущай безпрімьонно.

Павло (з досадою). Та піду вже! (Іде).

Михайло. Не ламай, будь ласка, хоч при мені язика по-собачому!

Аннушка. Я не виноватая, што міньо по-благородному грамоті вивчено. З міньо так требують... Ви мене вчіть (маніриться), то я вже буду як слід, по-мужичому, коли вам хочеться...

Михайло. Хочеться? Цигане, цигане, якої ти віри? А якої тобі треба?

Аннушка. На вас не догодиш.

Михайло. А ти лучче і не догоджай всякому.

Аннушка. Не всякому, а вам тольки. (Наближається, заграє). Забули?

Михайло. Ну, про мене і далі посунеш: минулося! Мене нудить од таких лакузованих перевертнів.

Аннушка (образилась). Куди ж нам? Певно, з мужичкою якою знюхались! (Іде).

Посмотримо!!

Михайло. От, освіта лакейська яких покручів робить! З якого боку не глянь - паскудство. Але й Павло крайній песиміст! У всякій мализні бачить злочинства! Та так же й жити не можна?.. Піти ще приготувати набої: може, качок на Росі здибаю. (Іде до офіцини).

Іван Андрійович і Шльома входять з бокової доріжки. 

Іван Андрійович (в халаті, з люлькою, все пихтить). Так трудно, кажеш, віддати пшеницю за десятий?

Шльома. Ох, вельможний пане, трудно! Такий тепер народ, такий!.. Тільки плюнеш - далебі, так!

Іван Андрійович. Що ж вони, каторжні, кажуть?

Шльома. Та кажуть, - пан з нас із жили тягне, а йому ще хоцетьця олію видушити! Гвульт! Не підемо, та й уже! У нас, спасибі богові та цареві, свої наділи єсть, буде коло цого поратись, а пан нехай свого сам жне! Минулись ті роки, що розпирали боки!

Іван Андрійович. Ач, гадюки! Це бунт! От випустили на волю гайдамак! Ти мені приготуй кілька свідків, то я до станового бумагу: покажу їм, скручу!

Шльома. Щоб гірше не вийшло! Жнаєте шьо, вельможний пане? Краще їх прикрутіть ж толокою. Якшьо пан заборонить проганяти товар через скарбове толока, то їм нікуди буде й ж хати випхнутись.

Іван Андрійович. А що думаєш? Нехай пасуть, прокляті, по своїй пшениці!

Шльома. А пан тоді що скаже, то й мусять. Поки, вельможний пане, отого хлопа не взяв у лещатах, то він, вибачайте, як швиню борсається; а як його з чуприном тримаєсь, то воно робиться, жвиняйте, таке мняке, як віск; хоч до рани клади!

Іван Андрійович. Добре, добре, Шльомо! Перекажеш від мене це Степану. О, ти в мене добрий зух!

Шльома. Жартує пан. А я таки, правду казати, жнаю, як того хлопа обійти; раз у раз ж ним у корчма гешефти ружні веду; то треба - хитро. От я вельможному пану скажу, що як їх прикрутити добре штрапами та толокою, то можна буде оті кучугури з піском їм слічно [24] продати, взяти гіт [25] гроші! Хе-хе-хе!