Алмазне жорно - Кочерга Иван Антонович (книга жизни TXT) 📗

Р у ж и н с ь к и й (крiзь зуби). Собака, пся вiра...

Д у б р о в с ь к и й (до княгинi). Ясновельможна княгиня чула. Панi все ж таки хоче його спитати?

В i л ь к о м i р с ь к а (схвильовано). Так, прошу, мiй пане.

Д у б р о в с ь к и й. Слухай, добродiю Хмарний. Коли ти грабував замок княгинi Вiлькомiрської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, - вiн лежав в опочивальнi княгинi в скринi, на блакитнiй подушцi. Чи не знаєш ти, де подiвся цей алмаз, що рiвного йому немає на всiй Українi? Коли ти скажеш, де вiн, i алмаз цей повернеться до княгинi, я врятую тебе вiд смертної кари.

В i л ь к о м i р с ь к а (втручається). Так, так, мiй козаче, я внесу за тебе викуп королевi i подарую тобi життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.

Х м а р н и й . (мовчить, потiм усмiхається хмуро). Що ж, виходить, i хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панiв усе продається, не тiльки хлопи - i гонор, i ласка крулiвська. Тiльки не купити вам козацької душi, найяснiша княгине, i не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу нiч, коли паювали здобич мої хлопцi у вашому шляхетному замку. Шкода менi тiльки, що не було тодi вас iз нами. Дарував би я i вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, - i за чиншi, i за льон, i за хмiль, i за прядиво, за обжинки i заорки - за всi канчуки, якими вигнiтали з нас пiт державцi вельможної панi. Тiльки, замiсть алмазного клейнода, ми б надiли вам на вельможну шию найбiльше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.

Р у ж и н с ь к и й (розлючений, пiдбiгає до Хмарного). Як ти смiєш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!

Хмарний кидається на нього силкуючись розiрвати залiза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.

Ружинський одскакує, Дубровський i Брагiнська пiдводяться схвильованi. Вся ця сцена вiдбувається дуже хутко.

Х м а р н и й (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдукiв). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залiзах. I ця дiвчина не плюнула тобi в лице. Гетьi (Вiдштовхує гайдукiв). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобi твiй алмаз, я не прошу життя на обмiн - нехай завтра ж зiтнуть менi голову в Коднi - тiльки розв'яжи менi руки, щоб я мiг плюнути в лице цьому негiдниковi! Ось мiй викуп за твоє алмазне жорно!

III

Тiєї ж хвилини в залу з бокових дверей вбiгає Стеся i перше нiж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком "Василю". Це молода гарна дiвчина, в звичайному вбраннi городянки, в гаптованiй перлами кошулi* (* Кошуля - сорочка.) яку видно з викоту оксамитної сукнi, що щiльно охоплює стан дiвчини. Волосся заплетене в двi коси.

С т е с я. Василю, Василечку, рiдний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гiрко плаче, вся здригаючись, на його грудях).

Д у б р о в с ь к и й (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича i рицаря. Порядний чоловiк не дозволить собi бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловiк завтра умре, i його особа священна.

С т е с я (що прислухається до слiв Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останнi слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до нiг суддi, вхопивши його руку). Нi, нi, ясновельможний пане суддя, цього не може бути... ви не могли сказати цих страшних слiв... ви не можете засудити його... скажiть же, що я помилилась... хiба ж вiн може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти... вiн... коханий, рiдний... О пане, о вельможний пане суддя.

Д у б р о в с ь к и й (до гайдукiв, холодно). Пiднiмiть цю дiвчину.

Гайдуки пiдiймають i обережно одводять набiк Стесю, що тiпається в їхнiх руках.

Р у ж и н с ь к и й (робить крок до Дубровського i вiдповiдає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, - я, граф Ружинський, забив на вiйнi сотнi ворогiв своєю шаблею, - ви ж, пане суддя, вмiєте вбивати людей тiльки... вашим пером.

Д у б р о в с ь к и й (поважно). Правда, ясновельможний пане, - я хворий i такий слабий, що навiть золотий пояс не держиться на моїм тiлi, i мою шаблю носить за мною мiй гайдук. Але в ту грiзну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну i пан граф сидiв спокiйно в Варшавi, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичiв i Овруч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полi, в рiвному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдукiв). Виведiть злочинця. Перепрошую, найяснiша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможнiй панi. (Уклоняється гостям i хоче йти).

С т е с я (побачивши це, знов кидається до нiг Дубровському, хапаючи його руки). Милостi, милостi, мiй ласкавий, мiй ясновельможний пане. (Цiлує йому руки). Вислухайте, тiльки вислухайте мене, - ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете... О, то благаю ж вас слiзно, закликаю вас ласкою божою... не робiть, не робiть того, що не можна поправити... Я зараз... я зараз же вам усе... все... Хiба й можна його, рiдного... єдиного... (Ревно плаче).

Д у б р о в с ь к и й (холодно). Пане Лабенцький, виведiть цю дiвчину.

Стеся пiдводиться хитаючись i дивиться навкруги нетямущим поглядом.

Х м а р н и й (з несказанною мукою на лицi). Стесю...

В i л ь к о м i р с ь к а (що бачить, яка мука вiдбивається на лицi Хмарного). То що ж, мiй хоробрий козаче? Мабуть, є ще на свiтi скарби, дорожчi за гайдамацькi ненавистi... сльози дiвочi... Не схотiв узяти викупу за алмаз - може, вiзьмеш за алмазну сльозу дiвочу?

С т е с я (кидається до княгининих нiг i цiлує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найяснiша панi... Поможiть, вирятуйте його, моя кохана панi... Я ж служитиму вам цiлий свiй вiк, тiльки врятуйте... врятуйте менi мого... мого... рiдного... єдиного. (Плаче).

В i л ь к о м i р с ь к а (знизує плечима). Я хотiла це зробити, але вiн сам не хоче. Що ж, може, ти зумiєш добитись цього, - спитай у нього, де вiн подiв моє алмазне жорно.

С т е с я (безпритомно, але здивовано). Алмазне... жорно?

В i л ь к о м i р с ь к а. Так, моя люба, - великий алмаз мого роду. (Пiдводиться. Стеся теж). Знайди менi цей камiнь i, присягаюсь тобi своїм княжим словом, - я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обiцяєте менi помилувати цього чоловiка, як найдеться мiй алмаз?

Д у б р о в с ь к и й (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь вiдстрочити страту на двадцять день.

В i л ь к о м i р с ь к а. Дякую. (Дає йому руку, яку вiн цiлує). Ходiм, Гельцю. (До Стесi). Чуєш, моя дiвчино, шукай; яшцо знайдеш алмае - вiн залишиться живий. (Виходить iз Брагiнською).

Р у ж и н с ь к и й. Чуєш, дiвчино? (Бере Стесю за пiдборiддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, - є така згода - ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Смiється).

Х м а р н и й. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш менi за все.

Р у ж и н с ь к и й (байдуже). Можеш дiстати у Стемпковського в Коднi - вiн тобi заплатить за мене... сокирою. (Виходить смiючись).

В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середнi дверi, що з грюкотом зачиняються за ними.

С т е с я (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Бiжить за ним, але падає, зомлiвши, серед зали).

Д у б р о в с ь к и й (зупиняючись над нею в роздумi). Нещадно меле млин життя, i не твоїм слабим рукам зупинити цi жорна, моя мила.

Завiса.