На перші гулі - Васильченко Степан Васильевич (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

Василина. Пусте.

Савка. Воно ж ходить тепер як шалене, себе не почуває.

Василина. Вона у нас сумирна.

Савка. Кажуть - тиха вода греблі рве.

Василина. Ти казна-що говориш!

Савка. Отож дивися: що трапиться, обох із дому вижену - і дочку, і матір.

Чути з вулиці вигуки і співи.

ІV

Виходить дід Северин, тихо настукуючи в клепачку. Побачивши Савку й Василину, починає голосно гомоніти через вулицю.

Дід Северин. Наробиться, на сонці напечеться, насилу ноги додому приволоче; тільки ж вулиця загомонить, то де тая в його й сила візьметься: так немов і не ходило й не робило! (Слухає.) Бач, бач, якої затинають? Всі разом - і хлопці, й дівчата! А припізніє, то й піде ще паруваннячко. Постановляться проти місяця, посплітаються руками та й манячать, як примари, як стовбури на пожарині. І хоч би що-небудь там говорили, мовчать та на небо торопіють. Мов по зорях читають. Отак до самісінького ранку.

Василина (голосно). Своє минулося, то й забулося. Може, теж колись по зорях читали. Чи так, діду Северине?

Дід Северин (підбадьорюється). Хе! Чому ні? Парубкував і я колись; і гуляли, і витівали.

Савка. Наше минулося.

Дід Северин. Було... Тепер минулося, уже немає. Одшуміло, одгриміло та й затихло. Тепер уже тільки-тільки мріється, як отой сон минущий. (Пішов, клепаючи і гомонячи.) Пішли наші літа, як вітри круг світа… А гуляти - чому не гуляв! Еге! Чи гуляв іще хто другий-так, як цей дід Северин... (Зникає.)

V

Василина. І як же ті літа швидко минають. Іще мені самій теє дівування перед очима: не згляділась, як і дочка виросла.

Савка. Шкода вже нам молодіти, старенька моя!.. (Жартом обгортає жінку.)

Василина (сміється). Ось геть! Дивись, що вигадав, старе луб'я. (Пригортається до його.)

Савка. Тепер луб'я, а колись було й голуб'я. Пам'ятаєш оту калину, що на леваді?

Василина (трохи соромлячись). Та вже ж...

Савка. Не забула, що тоді казала мені?

Василина. Дурна була.

Савка (встає). Отож-бо то й є!..

Василина. Та сиди, тобі кажу! Що тобі станеться, як трохи не доспиш?

Савка. Сиди не сиди, одначе того, що минуло, не вернути. Ні-і, не так воно поминуло. (Зітхає.) Дядько Матвій співає, як тільки вип'є чарку. (Наспівує стиха.)

(Далі додає словами. Каже.)

Не вернемось, кажуть, не вернемось... забули й до кого... Отак-то, моя мила!

Василина (встає, зітхаючи). Ой ти, старий та бородатий!

Недалеко од двору чути парубоцький кашель: «А-хи!»

Савка. Чуєш? Ось хто цієї ночі спати не буде. Де ж то він тут принаду почув?

Василина (швидко). Стій, часом чи не до нашої? Ану, сховаймося.

Ховаються в сіни, прислухаються.

VI

До воріт виходить Тиміш з квіткою на козирку, кашляє. Савка виходить із сіней, непомітно підходить до воріт.

Савка. Чи не застудився оце ти, Тимоше, що кашляєш раз по раз?

Тиміш (придивляється). Либонь, дядько Савка. Добривечір, дядюшко! З святим вечором!

Савка. Дякую, дякую. Кажу: чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш?

Тиміш. Та, мабуть, таки трохи застудився. Копав я сьогодні рівчак на городі та, угрівшись, випив кухоль води холодної, то оце, мабуть, од того і кашель напав. (Стиха покашлює.)

Савка. Ну, то й чого б ото я, кашляючи, з дому виходив.

Тиміш (підходить ближче). Це я, бачте, навідався був на вулицю,- коли ж там парубки таке витівають. Музики, співи проти неділі заводять. А я собі парубок смирний... думаю: вернуся я краще додому, висплюся добре, а завтра до церкви піду.

Савка. Ну, а ти ж, Тимоше, не забув хоч стежки до церкви?

Тиміш. Е, ні, цього не кажіть! Я змалку любив ходити до церкви.

Савка. Горобців у дзвіниці драти?

Тиміш. То тільки раз і було так, хлопці підмовили, а я сам плохий. Та хіба ж ви мене не знаєте? (Достає тютюн.) Може, дядьку, покуримо, ось у мене свіженький тютюнець.

Савка. Сховай, козаче, свій тютюнець, бо не буде діла.

Тиміш. Як саме?

Савка. А так: дочку в хату загнав, а воза в клуню закотив.

Тиміш. Якого воза? Що це ви кажете?

Савка. А як лягаю спати, то ще й дрюка кладу коло себе.

Тиміш. Про що це ви?

Савка. Про те ж таки, що й ти знаєш.

Тиміш. Щось ви говорите таке, чого я ніяк не врозумію. Мабуть, краще я піду собі. Добраніч!

Савка (сміється). Іди здоровий!

Тиміш (обійшовши далі, ніби сам до себе). Бач, які порядки вже заводяться! Роби цілий тиждень як віл, а прийде свято, то ще тобі й гуляти не вільно. Ні, так воно не буде!

Савка. Ну, вже ж так, як і ти думаєш, мабуть, не буде.

Тиміш (уперто). Побачимо.

Тиміш пішов. Савка зачиняє ворота, далі позіхає і йде в сіни. Зачиняє двері. Чути, як гуркотить засув.

VII

Чути з різних кутків співи по селу. Іноді виривається молодий гомін, парубочі гуки. В гомін уплітається клепачка. В хаті тихо прочиняється вікно, з його визирає Олена, схиляє голову на руку.

Олена (говорить до матері, що десь у хаті). Чого вам, мамо? Ну, й що ж робити маю, коли мене й сон не бере. (Крізь плач.) Ой мамо моя, матусенько, коли б же ви знали, як то тяжко той вечір сподіваний утеряти. Та коли б ще ви знали, який же то вечір! Сьогодні обіщался надійти з Брусової на вулицю Олекса з скрипкою, з Поливчаного Павлик із бубном. Наталя казала, що одягнеться за циганку та ворожити всім буде. Всі подружечки будуть гуляти, будуть співати, а ти, Олено, коло вікна сиди та рукавцями тільки сльози витирай. Жмінька того віку дівочого, та й того не дають прожити вільно. Чи я ж у вас неслухняна, а чи я лінива? Чи я у вас наймичка? Чи я у вас у черниці наречена? Чи, може, десь долі я у вас не маю...

Чути музики.

(Раптом кидається, радісно.) Ой мамцю, музики! (Приграє губами, робить плечима рухи, ніби танцює.) Ой мамо рідненька, ой пустіть же мене, та ще й швидше, бо як не пустите, то серце моє розірветься на дві половини! Ой-ой-ой!.. (Схиляє голову. Пауза. Переговорює матір.) Дурна! Завжди я у вас дурна! Ні, бачу, не шкода вам своєї дитини! Колись, може, і згадати буде нічим своє життя у батька. І не сходила гарно, і не згуляла вільно, тільки наробилась та нагорювалася... Ех, та що й казать. (Тихо приспівує тієї пісні, що десь на вулиці співають.)

(Гірко.) Мала ще ти, кажуть!.. За плугом ходити - не мала, а на вулицю погуляти - мала... Бач, яка правда на світі. (Зітхає.) Ну, дарма... Мабуть, уже мені така судилася доля, щоб мій вік молодий проминув марно. Одягнуся в чорне,- піду в черниці запишуся. Або простуджуся та й кашляти буду. (Крізь сльози.) Буду кашляти та марніти, а далі умру...