Хазяїн - Карпенко-Карий Иван Карпович (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

Марiя Іванівна. Як гар­но зро­би­те, то й де­сять дам.

Входе Фе­но­ген.

Феноген. Го­то­во?

Марiя Іванівна. Го­то­во.

Феноген. Да­вай­те, бо гнi­ва­ються. Там який­сь чо­ло­вiк з важ­ним дi­лом. (Взяв ха­лат i пi­шов.)

Марiя Іванівна. Ну, iдiть же, го­лу­боч­ко, я дам ма­те­рi­ал i узо­ри.

Кравчиха вий­шла.

Соня. Ма­мо! А по-мой­ому, вiв­цi i бу­ря­ки ви­ши­вать не го­диться - це бу­де смiш­но… Кра­ще на по­лах i на бор­ту квiт­ки та гар­нi ме­реж­ки, фрес­ки, у ме­не є узо­ри.

Марiя Іванівна. Нi, Со­ню, квiт­ки - то інша рiч, то для мо­ло­до­го, а вiв­цi i бу­ря­ки та­то­вi, як ха­зяїно­вi, бу­дуть при­ят­нi­ше. Я вже та­та доб­ре знаю, хо­дiм!

Соня. Як хо­че­те, а я б не раїла, бо бу­де смiш­но…

Iдуть.

Мамо! Як ви ду­маєте, чи не ска­зать би та­то­вi про пред­ло­же­нiє Iва­на Ми­ко­лай­ови­ча?

Марiя Іванівна. Нi, доч­ко. Не­хай на iме­ни­ни приїде i сам ска­же. Iван Ми­ко­лай­ович - учи­тель гiм­на­зiї, чо­ло­вiк ро­зу­м­ний, то зу­мiє з тат­ком по­ба­ла­кать, а я тим ча­сом поп­ро­бую ви­пи­тать.

Пiшли.

З дру­гих бо­ко­вих две­рей ви­хо­де Пу­зир, Ма­юфес i Фе­но­ген.

Пузир. Фе­но­ген, не знаєш, зiб­ра­лись еко­но­ми в кон­то­рi?

Феноген. Од­но­го Зе­ленсько­го ба­чив. Ох, усерд­ний чо­ло­вiк, з ко­ня не зла­зить.

Пузир. Як­що зiб­ра­лись - клич!

Феноген вий­шов.

(До Ма­юфе­са.) Сi­дай­те.

Мовчать

Трудне дi­ло ва­ше… труд­не. У ме­не своїх овець со­рок ти­сяч, бо­юся, що па­шi не ста­не.

Маюфес. Де ж та­ки! Оце ска­за­ли: па­шi не ста­не!.. То­рiк, як я ку­пив у вас для од­но­го нiм­ця ва­ла­хiв, - пам'ятаєте? - то для прий­ом­ки три днi їха­ли ва­шою зем­лею… їха­ли ми цi­лий день. "Чия зем­ля?" - пи­таємо. "Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча Пу­зи­ря". На дру­гий день зно­ву пи­таємо: "Чия зем­ля?" - "Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча". I тiлько на тре­тiй день, над­ве­чiр, по­ча­лась зем­ля Гав­ри­ла Афа­насьеви­ча Чо­бо­та. Ха-ха! Кня­жест­во! Цi­ле кня­жест­во. Нi­мець, що зо мною їхав, ди­ву­вав­ся, хи­тав го­ло­вою, цмо­кав гу­ба­ми, а на тре­тiй день, смi­ючись, ска­зав: "У цього ха­зяїна бiльше зем­лi, нiж у на­шiм гер­цогст­вi". Єй-бо­гу, так i ска­зав. Хе-хе-хе! Та щоб на та­ких сте­пах не мож­на бу­ло ви­пас­ти ще два­над­цять ти­сяч овець?

Пузир. Та во­но мож­на! А тiлько я вам ска­жу, що, крiм всього про­че­го, дi­ло ва­ше опас­не… Я, знаєте, опа­са­юсь, щоб не бу­ло якої бi­ди.

Маюфес. По­ми­луй­те, чо­го бо­яться? Нi­чо­го бо­ятись! Не та­кi го­ло­ви це дi­ло об­мiр­ку­ва­ли, щоб мож­на бу­ло бо­ятись.

Пузир. Так то так! А тiлько, знаєте, не­сос­то­ятельнiсть на три ми­лiй­она, та ще об­мiр­ко­ва­на не­сос­то­ятельнiсть, - рiд­ко кiн­чається бла­го­по­луч­но!.. Щоб, бу­ва, Пет­ро не вско­чив у злос­нi. А тут i я по­ма­гаю, пе­ре­хо­вую!

Маюфес. Що ви? Сох­ра­ни бог! Не та­кi лю­де ве­дуть i вес­ти­муть дi­ло... Пет­ру Тимофійовичу по­ма­га­ють знач­нi ад­во­ка­ти i са­мi най­ба­гат­чi куп­цi та ха­зяїни. Я вже був у чо­ти­рьох - всi зго­ди­лись: хто ма­нух­вак­ту­ру прий­ме, хто гур­ти, хто кiнський за­вод, а з па­ро­во­го мли­на i ви­но­кур­нi го­рiл­ку i бо­рош­но роз­ве­зем скрiзь, пост­рой­ки ж - дi­ло рук чо­ло­вi­чих… хе-хе-хе! Ще й стра­хо­ву пре­мiю вiзьмем. Не бiй­тесь, ми ха­па­тись не бу­де­мо, а по­ма­лу, по­ма­лу все iмi­нiє зтаїть ти­хо, як вiск на вог­нi…

Пузир. Опас­не дi­ло… А по­чо­му Пет­ро Ти­мо­фiєвич ду­має зап­ла­тить кре­ди­то­рам, не чу­ли?

Маюфес. Ко­пiй­ок по де­сять, а на ху­дий кi­нець по двад­цять ко­пiй­ок.

Пузир. Так. I Пет­ру Ти­мо­фiєви­чу зо всi­ми роз­хо­да­ми дос­та­неться два ми­лiй­она чо­ти­рис­та ти­сяч.

Маюфес. Нi, так не вий­де. Рiв­но ми­лiй­он наз­на­че­но тiль­ко на розп­ла­ту i на всi роз­хо­ди - аген­тiв ба­га­то!

Пузир. Ви­хо­дить, два ми­лiй­она чис­теньких? I це круг­ла су­ма! З нi­чо­го два ми­лiй­она? Ка­пи­тал! Та­ко­го ка­пи­та­лу кре­ди­то­ри не по­да­ру­ють. Най­дуться зав­зя­тi, бу­дуть су­диться, а як дi­ло дiй­де до су­да - то­дi по­га­на спра­ва!..

Маюфес. Нi­ког­да!! Вiзьмiть в раз­суж­де­нiє: вся ця су­ма роз­ки­неться не на бi­до­лах яких, а на мос­ковських, на лод­зiнських фаб­ри­кан­тiв та на. вся­кi бан­ки! Фаб­ри­кан­ти та бан­ки роз­ки­нуть по­те­рi на дру­гих, пiд­ве­дуть свої ба­лан­си - i квi­та. Ха-ха! Що їм та­ка су­ма - виг­раш­ка!

Пузир. Еге! Для ба­гатьох, мов­ляв, виг­раш­ка, а для од­но­го ка­пи­тал! З ми­ру по нит­цi - го­ло­му со­роч­ка!

Ма­юфес. Ха-ха-ха! Iс­ти­на гли­бо­ка.

Пу­зир. Ну, доб­ре. Я пе­ре­ве­ду на свої сте­пи два­над­цять ти­сяч ва­ших овець до осе­нi, а во­се­ни на сал­ган ра­зом з своїми. Це все доб­ре… А яку ж я ма­ти­му ко­ристь за по­мiч?

Маюфес. От за цим же ме­не й пос­ла­но до вас, щоб ви ска­за­ли свої умо­ви.

Пузир. Труд­не дi­ло… Страш­не, опас­ливе дi­ло!.. Двад­цять про­цен­тiв з ва­ло­вої ви­руч­ки. Мен­ше не вiзьму.

Маюфес. А чом же не з чис­тої при­би­лi?

Пузир. Мо­же, хто дру­гий вiзьме з чис­тої.

Маюфес. Про дру­гих нi­чо­го й ба­ла­кать. Все дi­ло тре­ба вес­ти без до­ку­мен­тiв, на честь! А ко­му ж по­вi­рить: тiлько та­ким ха­зяїнам, як ви! Ви не за­хо­че­те взять чу­жо­го?

Пузир. На­вi­що ме­нi чу­же, ко­ли у ме­не й сво­го до­во­лi… Так двад­цять про­цен­тiв з ва­ло­вої ви­руч­ки. Ко­ли сог­лас­нi, пе­ре­га­няй­те овець на мої сте­пи.

Маюфес. Ва­ше сло­во для всiї око­ли­цi - за­кон, i вже ко­ли не мож­на взять двад­цять про­цен­тiв з чис­тої при­би­лi, не­хай бу­де з ва­ло­вої ви­руч­ки. А доз­вольте знать: якi роз­хо­ди бу­де­те лi­чить?

Пузир. Ви­пас, ча­ба­ни, дог­ляд.

Маюфес. Ва­ше сло­во - за­кон! А на якi сте­пи пе­ре­га­нять овець?

Пузир. На Су­ху Бал­ку - три ти­ся­чi, на Роз­дол­ля - п'ять ти­сяч i на Кам'яний Брiд - чо­ти­ри ти­ся­чi!

Маюфес. Завт­ра всi роз­по­ряд­ки зро­би­мо… Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич, я чо­ло­вiк бiд­ний, слу­жу i вам, i Пет­ру Тимо­фі­йо­ви­чу… Са­мi знаєте… Скiлько ва­ша лас­ка?

Пузир. По­ки не бу­де вид­ко мо­го за­ро­бiт­ку, я не мо­жу наз­на­чить вам нi­чо­го. А во­се­ни, пiс­ля сал­га­нiв, я вас не об­дi­лю, зап­ла­тю по-ха­зяй­ськи.

Маюфес. Ва­ше сло­во - за­кон; ва­ша честь - ви­ще вся­ких ве­к­се­лiв i роз­пи­сок! На­дi­юся, що не об­дi­ли­те бiд­но­го чо­ло­вi­ка! Про­щай­те, тре­ба пос­пi­шать, щоб не про­пус­тить по­їз­да.

Пузир. О, ще пос­пiєте!

Маюфес. А чи на ва­шiм вок­за­лi мож­на по­обi­дать?

Пузир. Я нiг­де на вок­за­лах не обi­даю, бо во­зю свої хар­чi. Фе­но­ген!

Входе Фе­но­ген.

Чи на на­шо­му вок­за­лi мож­на по­обi­дать?

Феноген. Бух­вет є.

Маюфес. Тре­ба пос­пi­шать, бо їсти хо­чу, аж шку­ра бо­лить.

Пузир. Тут не­да­ле­ко.

Маюфес. Та ме­нi не­ба­га­то й тре­ба: хоч би чар­ку го­рiл­ки та шма­ток хлi­ба… Ха-ха-ха! Так, ка­же­те, бух­вет є?

Феноген. Є.

Маюфес. Про­щай­те! (Вий­шов.)

Феоген i Пу­зир.

Пузир. Вся­кий чорт сю­ди прий­де го­лод­ний, а ти йо­го го­дуй! Не­ма, щоб з со­бою при­вiз со­ло­ни­ни там, чи що. Не­хай не зви­ка­ють!

Феноген. Це не рес­то­ра­цiя, а ха­зяй­ський дiм!

Пузир. А вiн ду­ма - пос­то­ялий двiр. Клич еко­но­мiв.

Феноген (iду­чи). Охо-хо-хох.

Пузир. Чо­го це ти так тяж­ко зiт­хаєш?

Феноген (мах­нув­ши ру­кою). Та…