Талан - Старицкий Михаил Петрович (электронная книга TXT) 📗
Лучицька (обніма Маринку). Може, швидко Антось прибуде?
Маринка. А може. Лікар казав, що йому зовсім гаразд, що швидко вийде, що ваша хвороба йому на користь пішла...
Лучицька (обніма її). Господи, яке щастя!.. А я мучилась, що через мене... (Сіда). Яка я щаслива!
Маринка. Тільки не іритуйтесь: вам і радість і горе - одна вада!
Лучицька (склада руки). Боже! Милосердю і любові твоїй краю нема!
Маринка. Знов бентежитесь? Ну і не пущу його...
Лучицька. Ні, ні! Я буду все робити...
Маринка. Так от і засніть.
Лучицька. Не хочеться, рибонько... Я після, після засну... Слухай, я оцей час, як злягла, все думала про себе й про його. І знаєш, на чім упевнилась? Що винувата я, а не він.
Маринка. Це якраз по-вашому.
Лучицька. Далебі! Я занадто кохала, стала зараз рабою, собакою вірною... Вдарило лихо, а я, замість того щоб підняти крила і його піднести, сама їх опустила... і впала...
Маринка. Годі, бога ради, годі! Уже знов он колотиться серце!.. Ну, нехай він зовсім правий, нехай!
Лучицька (усміхається). Так! Перевірившись у мені, він почав світом нудити... А тут ще приревнував... Лихі люде підстроїли... Але рвія - кохання!
Маринка. Так, вірю, вірю... Тільки мовчіть: бачите, і духу не вберете.
Лучицька (обніма). Не буду більше, не буду!
Маринка. От надіньте ладаночку - бабуся принесла.
Лучицька. Де, де? (Цілує й надіва). Так бабуся моя сивесенька вернулась? Де ж моя ненечка?
Маринка. В церкві; зараз прийде: сьогодні ж вашого янгола! (Обніма). Всього, всього, а найбільше здоров'я!
Лучицька. Правда, а я й забула. Одсунь, серце, фіранки і одчини віконце... а то так темно...
Маринка. Добре. (Підніма).
Лучицька. Ах, як гарно! Яке сонечко ясне та веселе! Підведи мене, посади коло вікна: мені так хочеться на божий мир глянути!
Маринка. А ви не втомитесь?
Лучицька. Ні, ні! Мені сьогодні дуже легко... і серце перестало боліти... Переведи тільки мене до вікна...
Маринка. Стійте ж, я крісло поставлю (ставить до вікна) та накрию ще вас теплою хусткою, отак! А тепер беріться мені за шию...
Лучицька (встала, хитається). Ой, хата крутиться...
Маринка. Бачите!
Лучицька. Ні, тепер легше... То зразу якось в голові загуло.
Маринка. Ну, держіться ж міцно! (Веде).
Лучицька. Бачиш, сама іду... О, я швидко видужаю! (Цілує).
Маринка. Ну, сідайте ж тихенько; я ще подушечку підложу під спину. (Кладе). Добре сидіти?
Лучицька. Добре, добре! Маринко, голубонько, одчини ще й вікно!
Маринка. Боюсь, щоб, бува, вітрець не пройняв!
Лучицька. Ні, надворі тихо. Он бузок увесь розвивсь, а листом ані колихне... Можна!
Маринка. Та воно надворі аж душно, а ви все-таки накрийтесь хусткою! (Одчиня вікно).
Лучицька (диха коротко й часто). Ах, ах! Яке пахуче, тепле повітря... Аж дихати легше... Аж лоскоче... (Розгляда). Он на грядках і черевички зацвіли, і зірочки мріють... а собача рожа як вигналась високо, - пишається! Садочку мій любесенький! Так би й полинула... А то хто там?
Маринка. Наші хористки. (Кричить). Агов! Сюди!
Лучицька. Нехай квіток...
Маринка. Стійте! Нарвіть квіток...
Лучицька (вигляда). Он троянда, а далі ген любисток, канупір, зірочки... (Голосно). Та наламайте бузку! (Закашлялась).
Маринка. Що ви? Бога ради! Кричать проти вітру... Щоб знову жила... (Зачиня вікно).
Лучицька. Не буду, більше не буду!
Маринка. Коли хоч раз крикнете, то зараз положу...
Ті ж, і Рябкова, й Богданиха.
Рябкова й Богданиха (вбігають з букетами, з квітами й з начатим вінком). Віншуємо, віншуємо нашу ненечку! (Дають букети).
Богданиха. Уже сидите? Слава богу! Дай боже здоров'я й здоров'я!
Рябкова. І здоров'я, і щастя, і всякого добра! (Цілує у Лучицької руки).
Лучицька (обніма їх). Спасибі, мої діточки любі, за пам'ять, за ласку, за щире бажання! Уже мені далеко краще... уже сиджу, а швидко й ходитиму... (Любує квітами, нюха).
Маринка. Дав би господь! Ану висипайте квіти... А бузок я в воду поставлю...
Лучицька. Ах, які квіточки, які милі. Як пахнуть, а надто троянда...
Маринка. Дайте я вам от сюди приколю її.
Лучицька. З любистком, з любистком: я хочу, щоб мене любили... Отак! І бузку мені дай, щоб не забували... Я так бузок люблю!
Маринка. Нате, нате!
Лучицька. А цей віночок ми докінчимо; поможіть мені! (Почина з Богданихою радісно плести).
Рябкова (в стороні, Маринці). А що, як їй?
Маринка. Лікар каже, якби спокій їй повний та теплі краї... то ще б була надія, а то нема ради. (Утира очі).
Рябкова. Жалібниця наша! Заступниця наша!
Лучицька (зневірно). Про що ви там шепочетесь? Про мене?
Маринка. Ні, то вона мені новини розказує, та аж насмішила до сліз. (Штовха ліктем Рябкову).
Лучицька. Розкажи й мені!
Рябкова. Та то вчора Квятковська хотіла похвастатись вашою пісенькою - "Прудиусом"; товкла її, товкла, та все ні в тин ні в ворота - судариня криворота! А таки наважилась співати... Ну й утяла ж до гапликів! Музика - одне, вона - друге... ні тпру ні ну! А все ще дметься... аж поки з гальорки не крикнули: "Годі!"
Лучицька. Невже їй трудно? Такий простий мотив... (Почина наспівувати)
Як поїхав мій миленький до млина, до млина,
А я собі Прудиуса найняла, найняла і т. д.
Спочатку співа боязно, тихо, з паузами, а потім з запалом... поки не схопилась за серце, з задишкою, аж закашлялась.
Маринка (хотіла раніш спинити, та Лучицька очима просила дозволить їй). Боже мій! Кашель! Задишка! Що ви наробили? Води, води напийтесь!
Лучицька (ледве вимовля). Мікстуру...
Маринка (дає). Лишенько тяжке! А казали, що слухатиметесь... Так-то ви хочете стріти свого любого?
Лучицька. Не буду, не буду! Так захотілось... згадати минуле... і похлинулася... Мовчатиму!
Богданиха. Ви мовчіть та дивіться! Ось і вінок буде зараз готовий...
Лучицька мовчить, важко дише і мімікою показує, щоб їй наділи дукач і намисто, її наряджають. Взагалі в мімічній грі спочатку видно, що вона стражда, хапається за серце, за груди, а потім їй муки стихли, і вона уже мімічно гра з дитячим усміхом.
Ось і віночок готовий! Бачите, який славний? От і надінемо! (Надіва). Як вам в йому любесенько!
Ті ж і Палажка.
Палажка. Сидить уже дитиночка моя, прибирається? Мати божа, учула ти молитву мою!
Лучицька. Ай! (Обніма няню).
Палажка. Ріднесенька моя, ось просвірка тобі з часточкою за здравіє! Молилась за тебе і в монастирі, і тут...
Лучицька цілує її, показує, що мусить мовчати, бо Маринка говорить заборонила; показує, як вона любить няню, і на ноги показує, що няня для неї натрудила.
Що там ноги, що мої кості? Аби ти, моє янголятко, була здорова... І будеш - я знаю, що господь зглянеться на наші сльози!
Лучицька показує жестами, що вірить в бога, цілує проскуру, просить няню присісти відпочить, а потім вона мов і поговорить з нею. Проскуру передає, щоб коло ікони поставить. Палажка кладе, іде поуз, і, глянувши на Лучицьку, махнула в розпачі рукою, і з риданням пішла в бокові двері.
