Сава Чалий - Карпенко-Карий Иван Карпович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗
Зося одна, іде до дверей.
Зося. Бабуню! А йдіть сюди! (Іде до колиски, тихо, замислившись. Здригнула.) Сава сказав, що Гнат тут близько десь, і в мене ноги затремтіли… І раз у раз так страшно робиться мені, коли я чую ім'я Гната!.. Сава його так любить, а він на Саву ножа гострить. Цур йому, нехай він згине…
Входе баба.
Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню.
Ті ж і Чалий.
Чалий. Вже виносите мого козака від мене? Ну, прощай, сину, рости здоров!
Баба. Я сама, пані, однесу (Виносить.)
Чалий. Га? Зосю, чула?
Зося. Що, Саво? Що?
Чалий (запальчиво). Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку віру?.. Яка образа, яка зневага!
Зося. Хіба ж вони тебе примусить можуть! Тепер та шляхтич, рівний гетьману самому, то й король заступиться за тебе!
Чалий. Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому річ! Ти тілько подумай! Чого хотять? І хотять, знаючи, що я за віру грецьку заступаюсь. Виходить, псом мене всі лічать, що я за гроші і почесті, і віру проміняю, і стану люд свій до унії примушувать!.. Помиляються! Гайдамаки - одно, а віра - друге! Не від гетьмана ця думка йде, а від ксьондзів!
Зося. А коли так, то не тілько син твій не буде католиком, але і я, жона твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо жона і муж - тіло одно, а в однім тілі і дух повинен буть один!
Чалий. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно, коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз,- як от хоч би й тепер! Ти - родина моя, ти - все для мене!.. Ох, як жалкую я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далеко-далеко - десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би рай!
Зося. Так що ж, тікаймо звідціля… Я тут боюся усього, а особливо Гната Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу!
Чалий. Прийдеться утікать… (Піднімається і слуха.)
Зося. Чого ти? Наче що побачив, слухаєш!
Чалий. Ти нічого не чула?
Зося. Ні.
Чалий. Мені здалося, наче хто під вікном сказав: "Добривечір!"
Зося. Ой!
Чалий (ласкаво). Бог з тобою. А може ж, і справді хто сказав: "Добривечір".
Входить джура і ставить свічку на стіл.
А подивися, чи нема кого там на подвір'ї.
Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан і садовить біля себе.
Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!
Зося (сіла і пригортається). Бранка! Ох, як гарно тоді було, коли я тебе щовечора у корчмі ждала, аж радісно згадать! Сидю, в вікно дивлюся і вся тремтю… Та тілько то не страх був, як тепер, то була тривога, що серце наповняла і прудко гнала кров, малюючи у мріях чарівну постать страшного всім і славного на Україні Сави, которого я так покохала, так (дивиться на Саву), що батька, матір, все для нього забувала і рада б з ним була в корчмі весь вік сидіть - отак! (Обгортає його шию і цілує.)
Чалий. Чого ж ти вся тремтиш?
Зося. Від щастя, милий, біля твоїх грудей - страху нема! Я зараз смілива така, я - справжній гайдамака і нічогісінько вже не боюсь: з твоїх грудей в мої перелилася смілість і одвага.
Входить джура.
Джура. Не видко ніде нікого: ні біля світлиці, ні на подвір'ї. (Вийшов.)
Чалий. Отак, коли стривожишся чого, тоді і вбачається, і вчувається.
Зося. А, пусте.
Входить баба.
Баба. Ідіть, пані, погодуйте сина.
Зося. Плаче?
Баба. Ні, тілько мурчить.
Чалий. А ніхто не приходив у двір?
Баба. Ні, нікого не було!
Чалий. Почулось!.. Іди ж, голубко, та й спатоньки ля-гай, а я листи ще напишу і сам прийду до тебе.
Зося. Може б, я ще прийшла сюда?
Чалий. Краще спи! Нехай тебе хранить господь!
Зося. (іде, і од дверей). А може б, ти завтра листи написав, бо вже нерано…
Чалий. Не будь же дитиною, моя люба, у мене діло є.
Зося. Ну, то я вже піду… (Постоявши.) Слухай, Саво, і я з тобою поїду завтра в Немирів, і сина візьмемо. Добре?
Чалий. Гаразд.
Зося. Мерщій же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пішла.)
Сава один, сіда до столу.
Сава. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і слуха.) Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сіда і пише.) І де він взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише, по хвилі здригнув, підняв очі на вікно і слуха.) Що це? Здалося, наче знову хто сказав "добривечір"! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір… Коли б мерщій вертавсь Шмигельський. Я цілий день сьогодня жду його і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких думок, все більше й більш нагнічують вони мій мозок… Дивна річ… Коли я жив в степу, в норі, у лісі,- не знав тоді такої я тривоги… А тепер, от як не силкуюсь,- нічого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оці награди мов ранили чим гострим і отруїли мою душу… От чую, наче хто шепче мені і зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові, була і єсть на користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда - страшна, страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братів, ловив і смерті предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву божую спалив,- полковник я і шляхтич!.. Шляхтич? Рідня, виходить, всім панам!.. Ох, як мені нудно і на серці трудно! Здається, зараз би вернувся до своїх у ліс, у нори… Зося піде скрізь за мною… А там я вигодую сина свойого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи! Ох, ні!.. Заросли мої шляхи тернами - немає повороту… Нема! Нема! (Б'є кулаком об стіл, говоре нервно, ніби хоче заглушити тривогу душі.) І не треба! Дитячий страх напав на мене, і я себе мор-дую. Щоб край утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не захопив цей рух увесь народ!.. Так… Так!.. Як море зрадливе сьогодня на лоні своїм гойдає тихо байдак і мов присипляє пливця, а завтра в мент один скаженіє і б'є на тріски той самий байдак і топить у хвилях своїх навісних необачного пливця - отак і народ: коли розірве ланцюг покори, подібен морю навісному! Покірний ще сьогодня й тихий,- він в мент один страшну підніме бурю, і Посполиту Річ потопить в крові, і все оберне у руїну! Пріч же, сумні думки, пріч! Не проти народа я воюю, а проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою, щоб він під панською рукою добув широкої освіти і прав на вільне й корисне життя для всього краю. (Здригнув і прислухається.) Знову хтось сказав "добривечір"! (Іде до вікна і, заглянувши, одскакує.) Що це? Ввижається мені! Чи й справді то Шмигельський?!! (Підходе до вікна.) Пан Шмигельський, блідний, і з уха кров дзюрчить! Пане Іване! Чого ж ти… Щез!.. Це мана… Це так мені здалося…