Не судилось (панське болото) - Старицкий Михаил Петрович (бесплатные версии книг .TXT) 📗
(Співа й пританцьовує).
Катря. Та вже ж, хвалити бога, неділі діждались, начастувалися..
Степанида. О?! Уже?! Моя перепілочко! (Приспівує).
Я тебе дуже, Катрусю, люблю... така ти в мене хороша... дай поцілую... от шкода тільки, що горілки не п'єш!
Катря. Недоставало!
Степанида. Дай поцілую... а та, панська помийниця, каже, що я Катрю з паничем звела... похваляється покрити...
Катря. Що ви кажете?
Степанида. Похваляйся, похваляйся, повіє! Думаєш, що так на твоїх панів і поласились?.. А, нехай вони тобі виздихають!.. Та в нас і кращі є!!
Катря. Господи! За що вона обносить мене?
Степанида (недочува). Та у нас така парочка! Ось ми спаруємо... і мати казала, що весілля швидко... Ух, коли б швидче! От уджигну вже та брязну підківками!.. (Пританцьовує).
Ходім-бо, Катрусю, до шинку!
Катря (недочува, стоїть мов кам'яна). Обносять... наступає вже...
Степанида (весело). Коли не хочеш, то я й сама піду. Трай-на-на-на! Трай-на-на-на!! Трай-на!! (Іде за ворота, хитається; трохи не впала).
(Іде, співаючи).
Катря сама.
Катря (ламаючи руки). Ну, дівко! Надівувалася? Наступає вже кара людська, невпросима, невмолима... От і заховалась! Не приспало, моє кохання, ти лиха: підкралося воно, та аж серце, мов на ножі, кипить! Михайло! Голубе мій! Скруто моя! За тебе мені і страждати не тяжко... все оддала, то що мені люде? От матір тільки... Ох, і не знаю, що з мамою буде, як дійде... а неминуче дійде: вже коли Степанида на губу взяла, - все село знатиме! (Зложивши руки, стоїть замислена).
Катря і Дмитро.
Дмитро (підходить тихо; Катря не чує). Катре!
Катря (здригнувшись). Га? Що? Як ти мене злякав.
Дмитро. Коли ж сватів присилати до матері?
Катря (сплеснула руками). Уже? Ой лелечко! Насядуть же тепер! Невже й ти на мене?
Дмитро. Як на тебе? Хіба ж ти не подала мені слова?
Катря. Ох, нудьго моя! Коли ти любиш мене хоч капелиночку, то пошануй: бачиш, яка я? Мені не шлюб у голові... заміж я не піду.
Дмитро. Що з тобою? Скажи мені щиро!
Катря. Не знаю... Ти б посватав краще Пашку; вона тобі такою вірною дружиною буде, так тебе любить!
Дмитро. Чужого віку заїдати не хочу! Ех, Катре, Катре! Не любиш ти тепер мене, - от що! То було стрінеш, аж у очіх сонечко; щебечеш не нащебечешся, воркочеш не наворкочешся! А тепер ти й не дивишся, ухиляєшся зо мною і словом одним на самоті перекинутись... Запропастила ти мою голову!
Катря. Дмитре! Пожальсь наді мною! Я тебе, як брата, люблю; мені так тебе шкода... Тільки я не знаю, що зі мною сталось?
Дмитро. А я знаю! Кажи прямо, бий одразу - легше буде!
Катря. Не муч мене!
Дмитро. Знаю я, хто розлучник мій, хто наступив мені ногою на горло! Ти в панича закохалась; він тебе звів!
Катря. Дмитре! Бога ради! Мене не зводив Михайло!
Дмитро. Він, він - і не кажи! Не обманюй мене!!
Катря. У мене сили нема тебе обманювати... Що ж? Я люблю Михайла... тільки не він... сама винна...
Дмитро (ухопившись за серце), О-о! Спасибі хоч за правду... і хотілось її, і надія якась ще тліла... а тепер уже край!
Катря. Дмитре, прости мене! Не моя сила... так судилося!
Дмитро. Не твоя, нещасна, - так! Але на кого ти мене проміняла? Чи буде ж він тебе так кохати, як я? Чи буде з тебе очей не зводити, перед тобою стежку промітати? Навіщо ти йому, отому паничеві, здалася? На ласощі, на жарт, а потім на покидьку!
Катря. Цить! Цього не буде: не звір же він?!
Дмитро. Буде, пом'янеш моє слово!.. Вони такі! Увесь світ би зажерли, - та й то не вдовольнять своїх тельбухів! Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас, старців, однімають остатню радість, остатнє щастя!
Катря (з криком). Не добивай мене! Я й так уже підбита! Не може цього бути, не може! Нема ж такого ката на світі, щоб завдав такі муки! Адже краще задавити власними руками!! За віщо ж би так насміятись?
Дмитро (обніма Катрю). Дитино моя, надіє моя! Рад би я тебе розважити, та... язик не повертається! Чи тебе чарами приворожено, чи тобі пиття дадено? Задля чого, задля кого ти мене сиротою кидаєш? Тільки ж і жив тобою змалку, тільки ж і бився з злиднями, аби загорювати того щастя, і от тепер, допливши берега, мушу топитись...
Катря (ридаючи, обніма Дмитра). Що ж мені робити? Збожеволіла я!
Дмитро (боязко). Катре!.. Може б, забула ти... перемогла себе... може б, вернулося...
Катря. Ні, Дмитре! Несила моя...
Дмитро. Значить, годі! Ну, що ж - радощів не зазнали, з лихом - приятелі... горювати - не привчатися! Та що про мене?.. Хоч би ти була щасливою!
Катря. Де вже? Кругом таке лихо... Хоч би ти зненавидів мене - легше було б!
Дмитро. За що? Чим же ти винна? Така вже моя доля щербата: кого б'є, то вже не милує!
Катря. Коли б ти вийняв моє серце та розкраяв надвоє!
Дмитро. І, вже! Дай боже... щоб хоч тобі щастя, то хай уже тішиться ворог мій... а мені (махнув рукою) - утоплю десь своє горе!.. Але ж як він насміеться над тобою, як потопче красу твою, кине тебе на зневагу, на горе, - то не сховається він від мене ніде: на краю світа знайду його, зо дна моря винесу, з-під землі викопаю... І тоді вже з паничем побалакаю!
Катря (хапа за руки Дмитра). Що ти задумав, Дмитре?!
Дмитро. Не бійся... поки не кине... Ну, прощай! Напився вже я радощів! (Обніма Катрю). Прощай! А!! Не мені, злиденному, - щастя! (Утира сльозу). Бувай вже ти щаслива!(Іде).
Катря. Дмитре! Не побивайся!!
Дмитро. Пропадай усе!! (Іде хутко).
Катря, ламаючи руки, біжить до воріт і схиляється до них, від несили.
