Як ми говоримо - Антоненко-Давидович Борис Дмитрович (книги хорошего качества TXT) 📗
Сподіваюся, М. Пилинський повірить, що мене не приваблюють лаври адмірала О. Шишкова? Я не пропонуватиму називати квартплату комірним, хоч таке слово було колись у нашій мові, не назову першотравневий салют «першотравневою ясою», дарма що саме так казали на Україні за козаччини, й не вдаватимуся в тугу, що сучасні діти бавляться м'ячем, а не опукою. Я – також рішуче проти того, щоб уникати українських слів, подібних до російських, що інколи роблять не в міру ретельні плекачі чистоти нашої мови, заміняючи скрізь слово діло на справу («майстер своєї справи»), тепер – на зараз («зараз у нас весна») або попасти, попастися – на потрапити («потрапив у полон»).
Унаслідок історичного співжиття народів і економічних, військових, культурних та інших стосунків між ними мови запозичали одна в одної не тільки слова, а й вислови. Чимало слів попало в нашу мову з російської, не кажучи про те, що й у сучасній російській мові натрапляємо на багато українізмів, занесених туди не тільки за часів Петра й Лизавети (наприклад, такі, як чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано російський префікс), а й далеко пізніше, коли стали тісніші стосунки між братніми народами: девчата, хлебороб, хлопкороб, неполадки, стерня тощо. Багато слів є в українській мові й тюркського походження: кавун, тютюн, козак, бунчук та, мабуть, і таке українське слово, як жупан, є не що інше, як перероблене тюркське чапан, що чуємо, приміром, у теперішній узбецькій мові.
Є в українській математичній термінології слово відношення («відношення 1:3»), утворене з російського отношение, – було б нерозумно викидати його з ужитку; але нема ніякої потреби в побутовій мові заміняти іменники ставлення, обходження словом відношення чи витискати дієслова ставитись, обходитися словом відноситися. Це можна сказати й щодо деяких інших російських слів, які так само органічно прижилися в українській мові.
Навряд чи знайдеться такий дивак, який серйозно вимагав би викидати з нашої мови ці слова тільки тому, що вони – іншомовного походження, або замість усталених інтернаціональних термінів радіо, телефон, телеграф конче творити свої, «національні», подібно як у німців – der Rundfunk, der Fernsprecher тощо.
На наших очах розвивається далі українська мова. З прикметника вільний утворилось не тільки дієслово звільняти, але й вивільняти, зі слів поволі, повільний утворилось дієслово уповільнювати. Цих слів нема й не могло бути в словнику Б. Грінченка! Було б тільки на шкоду нашій мові боротися з словотворенням і затримувати її в стародавніх архаїчних формах. Але я – проти тої боротьби з «архаїзмами», коли працівник видавництва чи редакції газети іноді, як тільки натрапить на невідомі йому слова, приміром, гибіти, нидіти, ряхтіти, відразу зараховує їх до архаїзмів і виправляє на «сучасні» – страждати, нудитися, блищати… Чи думає мій опонент про те, що так можна зарахувати до архаїзм увсю нашу мову з її класикою й тим, що живе в устах народу? А варто було б подумати.
На жаль, М. Пилинський більше думає про те, як би це переконливіше довести, що «на цьому тлі навіть деякі слушні загалом зауваження письменника викликають до себе певну недовіру», а щоб підсилити цю недовіру, він не пошкодував труду знайти навіть кальку в статті «самого Антоненка–Давидовича»: «Автор (цебто я. – Б. А. — Д.) вказує, що якийсь зразок наводиться «цілком підставно», так би мовити, на ходу творить (калькуючи) слово «підставно», хоч треба було сказати: цілком обґрунтовано, з цілковитою (повною) підставою».
Я щиро дякую М. Пилинському за його зауваження, але запевняю, що тут я міг би прийти йому на допомогу й навести не одну–однісіньку, а багато мовних помилок у своїх творах, надто раннього періоду моєї творчості, бо кожного разу, коли перечитую написане, знаходжу багато такого, що мене самого не задовольняє, тому я не журитимусь, якщо мовознавці не запишуть слово підставно до своєї картотеки. Проте мені хочеться дізнатися, чим саме підставно, похідне від іменника підстава, є гірше, скажімо, від штучного стосовно, утвореного від дієслова стосуватися, тим більше що в літературній мові вже усталився його однокореневий антонім безпідставно? А тим часом слово стосовно є в шеститомному Українсько–російському словнику, яким, часто й цілком підставно пишаються працівники Інституту мовознавства. Отут небезпідставно можна було б сказати цитатою з М. Рильського:
Завзятці є такі, що з міною Мойсея
Скрижалі нам несуть: не можна так, і край!
Це не по–нашому! Забороняю це я!
Та, як відомо читачеві, М. Пилинський скеровує ці абсолютно слушні слова нашого прекрасного поета й великого знавця української мови саме проти мене. Мушу довести до відома опонента, що в мене ніколи не було розбіжності в поглядах щодо мови з покійним М. Рильським…
Я розумію, ба навіть схвалюю в цьому випадку бажання М. Пилинського захистити реноме й роботу інституту, де він працює, але не доберу – навіщо? Хіба Інститут мовознавства потребує цього? І проти кого й чого виникає така потреба захисту? Адже в своїй статті, на яку посилається М. Пилинський, я не гудив нашої поважної культурної установи, а лише критикував хибні моменти в укладанні двотомного Російсько–українського словника, віддаючи належне багатьом позитивним рисам цієї праці. Для чого це я робив? Для того, щоб цей словник був ще кращий, ніж те, що показують матеріали до словника, з якими я – частково обізнаний, бо творення словника є спільна справа мовознавців, письменників і всієї української культурної громадськості. Хіба критика й самокритика – такі вже рідкісні й небажані явища в Інституті мовознавства, що проти них треба боронитися, та ще й такими, не завжди науковими засобами, як це робить мій опонент? Гадаю, що тут він, захопившись своїм завданням, просто спустив з ока дійсні потреби й вимоги нашої сучасної епохи. Та якщо М. Пилинський обстоює престиж своєї установи, то другий мій опонент, Н. Фірсель, захищає тільки помилки свого перекладу, заявивши для більшої аргументації, що він цілком приєднується до того, що «так переконливо довів М. Пилинський». Мені дуже важко сперечатися з Н. Фірселем, бо для цього треба повертатись до азів, засвоїти котрі мій другий опонент, як видно з його статті, не мав дозвілля. Це – нудно й нецікаво, але, бодай із чемності, мушу приділити увагу також йому.
Стаття «Щоб яскраво й точно», в якій я аналізував практику перекладів з іноземних мов журналу «Всесвіт», що так не сподобалася Н. Фірселеві, є скорочена (але не виправлена!) моя доповідь на багатолюдному засіданні Секції художнього перекладу Спілки письменників. Ніхто з присутніх на засіданні наших відомих перекладачів, письменників, критиків і редакторів не зауважив мені помилковості моїх визначень в оцінці перекладу Н. Фірселя з німецької. Навпаки, дехто, наприклад, В. Козаченко, закидав мені невимогливість в оцінці загальної перекладницької практики «Всесвіту», а відома перекладачка з німецької Н. Андріанова спеціально спинилась на тому, як Н. Фірсель передає німецький оригінал, доводячи, що й у цій сфері в перекладача далеко не все гаразд.
Я не бачив ні оригіналу, ні натурального вигляду перекладу Н. Фірселя, котрий, як водиться, редактори «Всесвіту» ще підтягали до мовної «кондиції», а виходив із того, що надруковано, спираючися, звісно, не тільки на деяке своє знання української мови, а ще й на свій художній смак і чуття мови. З цього погляду, мої оцінки Фірселевого перекладу, безперечно, мають суб'єктивний характер. Але розгляньмо, що то є за об'єктивність перекладача художньої літератури (а не ділових паперів та оголошень!) Н. Фірселя.
Я зауважив, що в перекладі мого опонента раз у раз мелькають слова посміхнувся, посмішка, прикро вражаючи читача не тільки семантичною невідповідністю, а й стилістичною невправністю перекладача. І що ж – мій «об'єктивний» опонент пише, що в «променистому і в основі своїй радісному слові посмішка є стільки відтінків», що навіть Ю. Яновський ужив цього слова в такому розумінні. Н. Фірселя не обходить, що в Т. Шевченка нема в «Кобзарі» «променистих» слів посмішка, посміхатися, зате є далеко не променисті посмішище («Бо на посмішище ведуть старого дурня научати»), посміятися («І всі злії посміяться, як упаду в руки»). Якщо мій опонент не вірить, хай загляне в Словник мови Шевченка видання нашого Інституту мовознавства. Може, тоді він зрозуміє, нарешті, що, коли нашим класикам треба було взяти «променисте й в основі своїй радісне слово», вони вдавались саме до слів усміхатись, усмішка, усміх: «Нехай мати усміхнеться, заплакана мати» (Т. Шевченко); «До смерті не забуду його погляду, його усмішки» (О. Стороженко); «Де той погляд молодецький, де той всміх веселий» (Марко Вовчок), а коли треба було висловити іронію, сарказм або кепкування з когось чи з чогось, вони брали з народних уст слова посміхатися, посмішка, посміх: «Ходили в поле, жали свій хліб і посміхалися злорадно» (М. Коцюбинський); «Це… посмішка з мене» (Словник Б. Грінченка); «З посміху люди бувають» (прислів'я).
