Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗
Спочатку я повiдомляла вчителям загальну iнформацiю про клас, обов'язково вказувала на високий iнтелектуальний розвиток дiтей, вiдзначала кращих, а також тих, хто продемонстрував високi показники розвитку окремих iнтелектуальних здiбностей: словесно-логiчний iнтелект, загальна поiнформованiсть, абстрактне мислення та iншi. Однак цiєї iнформацiї для бiльшостi виявилося замало, вони вимагали коефiцiєнтiв, графiкiв, особливо цiкавилися результатами учнiв, котрі вiдставали у навчаннi.
Надавати такi данi психолог права не має. Нi професiйного, нi морального. Справа у тому, що не вся iнформацiя в руках вчителiв є безпечною для дiтей. Можливо, це звучить безглуздо, однак у недолугих руках кiлька цифр IQ стають дiагнозом, що може скалiчити життя дитини. Якщо вчителi, маючи частковi результати та знаючи лише про кращих дiтей, вже дiлять клас на «розумникiв» i «пропащих», - що буде далi? Дiтей з високими показниками IQ захвалять. Розмножаться такi собi «зiрки», вони з часом увiрують у свою унiкальнiсть, зупиняться в розвитку, спочиваючи на лаврах. Щодо iнших - їх просто зацькують: «що взяти з дурнiв…». Дiти, якi не впоралися з тестовими завданнями через рiзнi причини (хворiли, не мали настрою, злякалися i не зрозумiли iнструкцiї тощо), отримують тавро «вiчних трiєчникiв». Описане в жодному випадку не є плодом моєї хворої фантазiї. Це - класика життя, i не лише шкiльного.
Феномен, коли людину оцiнюють на основi попередньо отриманої iнформацiї, правдивої або хибної, називають ефектом ореолу. Цей ефект тим сильнiший, чим авторитетнiше джерело iнформацiї. Саме тому слово лiкаря, вчителя i, звичайно, психолога має велику вагу. Людина може померти, увiрувавши в хибний медичний дiагноз, а що станеться з дитиною, тестове IQ якої не дотягує до норми? В одному з класичних експериментiв вчителям школи повiдомили результати психологiчного тестування школярiв: одних назвали iнтелектуально розвиненими, а iнших - нi. Iнформацiя не вiдповiдала дiйсностi, серед тих i iнших були дiти з рiзним рiвнем iнтелекту. В результатi дiти, яких характеризували як високо iнтелектуальних, отримували кращi оцiнки, їхнi успiхи пояснювали природними здiбностями, а невдачi - випадковим збiгом обставин. Дiти ж, яким приписували невисокий IQ, навпаки, вважалися неперспективними у навчаннi, а їхнi успiхи - звичайною випадковiстю.
Окрема проблема - нерозумiння вчителями специфiки рiзних психологiчних показникiв. Погодьтеся, важко пояснити не фахiвцевi принцип роботи магнiтно-ядерного резонатора. Так само важко пояснити людинi, котра не має спецiальної освiти, сутнiсть того або iншого психологiчного термiна. Нiколи не забуду, як ще студенткою третього курсу, захоплена дiагностичною лихоманкою, тестувала власного брата, визначаючи риси його характеру. В результатi виявилося, що вiн - лабiльний циклоїд, людина з нестiйкими емоцiями, схильна до циклiчних змiн настрою. Брат не те щоб образився, але й досi пригадує менi, що я обiзвала його «дебiльним циклопiдом». Згодна, вчителi - люди освiченi i не реагують так, як мiй п'ятнадцятирiчний брат, однак у спiлкуваннi з ними також трапляються казуси.
- Вiкторiє Валерiївно, - звертається до мене Роман Петрович, завiдувач кабiнетом iнформатики, де власне i вiдбувалося тестування школярiв. - Я тут глянув на вашi тести i от, хочу запитати.
- Слухаю вас, - вiдповiдаю, а сама не можу зрозумiти, чому Роман Петрович червонiє i починає затинатись.
- Якщо оцiнка, ну наприклад, за словниковий запас 58, а за логiчне мислення 39, що це означає? Старий дурень, так?
- Про що це ви? - i тут до мене доходить, що Роман Петрович пройшов тест, а як перевести сирi шкальнi бали у показники iнтелекту не знає, а тому вирiшив, що у нього низький IQ i що вiн старий…
Менi довго довелося заспокоювати поважного вчителя i пояснювати йому, в чому справа. Коли Роман Петрович зрозумiв що до чого, i пiдрахував, що його iнтелект такий як треба - щастю не було меж. А якби не запитав, посоромився, що тодi? Вiдчуття неповноцiнностi? А як почуваються дiти, чиї результати «не так» проiнтерпретованi вчителями?
Аби уникнути розмаїття психiчних травм, менi навiть довелось пiдготувати рiзнi варiанти вiдмови вiд повiдомлення детальних результатiв тестiв - такий собi алгоритм словесної боротьби з вчительською допитливiстю. Спробую його реконструювати.
На категоричнi вимоги подивитися данi по кожнiй дитинi я вiдповiдала, що, на жаль, такої iнформацiї надати не можу, оскiльки вона конфiденцiйна. За цими словами завжди йшло праведне обурення: як я можу навiть припустити, що вчитель використає данi не на благо дiтям, хто я така, щоб робити подібні припущення, i так далi. Зауважу, в жодному разi я не ставила пiд сумнiв вчительську чеснiсть, моральнiсть чи компетентнiсть. Але кожен вважав своїм обов'язком образитись на мене саме з цього приводу. Цiкаво, чому?
Наступні вимоги зводились до трьох основних варiантiв, на кожен з яких у мене була заготовлена відповiдь. Для того, щоб вчителi залишили мене i кляте тестування у спокої, я вдавалася i до маленької брехнi, i до великих лестощiв.
«Я маю знати про своїх дiтей все, це моє вчительське право!» - «Жодне тестування не замiнить вашого досвiду. Ви й так знаєте своїх дiтей краще за будь-кого. А цi результати лише орiєнтовнi i можуть змiнитися».
«Це необхiдно для правильної органiзацiї навчання». - «Все, чому ви навчаєте дiтей, i без того сприяє розвитку їхнього iнтелекту. Ваша методика дає чудовi результати. Тестування саме це i пiдтвердило!»
«Я хочу повiдомити результати батькам». - «Нехай батьки самi звертаються до мене i я надам усю необхiдну iнформацiю про їхню дитину».
До речi, з батьками i справдi вийшло негарно! За усiма законами професiйної етики психолог має повiдомляти їх про те, що з дiтьми проводитиметься тестування, i навiть брати письмовий дозвiл - пiдписувати згоду на участь дитини у психологiчному дослiдженнi. В моїй ситуацiї це було неможливо: як спитати i отримати дозвiл (нагадаю, я мала продiагностувати iнтелект усiєї школи) у батькiв двох тисяч дiтей за тиждень, я не уявляла, а тому пiшла на посадове порушення, за яке в iншiй країнi вже б вiдбувала строк за ґратами.
Найбiльше диво психологiчного дiагнозу, до створення якого я маю безпосереднє вiдношення, зараз вчиться в одному з престижних унiверситетiв країни, здобуває освiту антрополога. Вiктор Романов, учень 11-А, вважався горем i тягарем нашої школи. Хворий на епiлепсiю, Вiктор не мав друзiв, його уникали, вважали дивним i небезпечним. Хлопець i справдi агресивно реагував на дражнiння й знущання однолiткiв, мiг почати бiйку, перехвилюватися, i тим самим спровокувати черговий напад. Його остерiгалися дiвчата, зачiпали хлопцi, не розумiли, а тому й не любили вчителi, котрi ставили хлопцевi трiйки, аби перевести до наступного класу й швидше позбутися. Вiктор пiшов на конфронтацiю з усiм свiтом: на зло вчителям залишився в 10-му класi, не пiшов у коледж; на зло однокласникам закохався у найсимпатичнiшу дiвчину й упадав за нею; на зло менi люто брався до вирiшення тестових завдань - i вразив усiх! За даними тестування Вiктор отримав найвищi показники IQ серед учнiв старшої школи.
Результати спантеличили усiх. Вчителi i, що цiкаво, сам хлопець, вiдмовлялися вiрити, вважали їх помилкою. Перетестування все пiдтвердило: IQ - 154. З такими показниками у 50-тi роки ХХ ст. до Оксфорду приймали без iспитiв. З тестами не посперечаєшся. Диво, але ставлення до Вiктора у школi змiнилося кардинально: дiвчата почали йому посмiхатися, кокетливо ховаючи очi; хлопцi, вiдчувши власну ущербнiсть, перестали його дражнити; вчителi визнали невизнаним генiєм. Вiктор змiнювався на очах. Виявилося, що вiн цiкавий i непересiчний хлопець, цiкавиться iсторiєю, археологiєю, антропологiєю. Однокласники
з вiдкритими ротами слухали його розповiдi, вчителi пропонували вести уроки. Один iз найкращих випускникiв школи, її гордiсть, мiй успiх!
