Записки шкільного психолога - Горбунова Вікторія (читать книги онлайн регистрации .TXT) 📗
Стривожена Iванна Костянтинiвна зателефонувала батькам. Прийшла мама i, плачучи, розповiла, що дитину спiткала нова бiда - енурез. Що вже не робили - i забороняли проти ночi воду пити, i будили, i до лiкарiв водили - нiчого не допомагає: «Може до психiатра?»
Вирiшили спочатку до психолога. Богдан зайшов присоромлений. У моєму кабiнетi вiн не був жодного разу i чомусь вирiшив, що я робитиму уколи, братиму аналiзи або ще щось таке. Наша перша вiч-на-вiч зустрiч пройшла напружено: Богдан мовчав, я намагалася запевнити його, що все в порядку i що ми з усiм упораємось.
- Ага, ви вже обiцяли, що все буде добре, i от… - в дитячих очах було стiльки нещастя, що я ледь не розревiлася разом з ним.
- Добре, - кажу, - давай не будемо нiчого одне одному обiцяти, просто спробуємо зустрiчатися i розповiдати про все-все, що нас турбує, гаразд?
- Гаразд, - а в очах жодної довiри.
У роботi з Богданом я вирiшила використати iгротерапiю. Оскiльки хлопчик був не з говiрких, а зрозумiти, що ж сталося, необхiдно, вирiшила - нехай проектує свої проблеми у грi, на персонажiв.
У тому, що проблеми були, я вже не сумнiвалася. Два таких серйозних симптоми не могли виникнути з нiчого, от тiльки в чому причина?
Взагалi-то дитячi психогенiї, соматичнi розлади, в основi яких лежать психотравмуючi фактори, не рiдкiсть. Застуди, гастрити, вади зору та iншi хвороби, як це не дивно, можуть мати психологiчнi причини. Гiперопiка або, навпаки, вiдсутнiсть батькiвської уваги; пiдвищена вимогливiсть або вседозволенiсть; фiзичнi покарання чи непродуманi заохочення - все це може спровокувати своєрiдну захисну реакцiю органiзму - хворобу! Невже в Богдана психогенiї?
Щось не так в його родинi, оточеннi?
Ми взяли цупкий картон, ножицi, клей, клаптики тканини, олiвцi та фарби. З цих нехитрих матерiалiв наробили ляльок. Богдан сам вирiшував, хто ким буде, кроїв одяг, вимальовував риси обличчя. Iз взуттєвих коробок збудував квартиру, облаштував усi кiмнати, навiть туалет iз ванною.
Як виявилося, партнер у грi хлопчиковi не потрiбен. Лише на початку зустрiчей вiн озирався та ставив якiсь питання. Потiм про все забував, ляльки в його руках оживали, починали говорити на рiзнi голоси, ходити з кiмнати в кiмнату, збиратися на кухнi за вечерею, готуватися до сну. Отут i виявилося найцiкавiше. Лялька-мама вимикала свiтло, цiлувала ляльок-дiтей i йшла з кiмнати. Дiти спати не хотiли, вони прокрадалися в одне лiжечко, вмощувалися i починали розповiдати страшнi iсторiї. Про чорну кiмнату, червоне око, злу вiдьму та iншi жахи. Потiм, наляканi, засинали, боячись витягти бодай ногу з-пiд ковдри.
- Богданчику, а ви з Iрою розповiдаєте одне одному жахливi iсторiї?
- Iра розповiдає.
- I тобi стає страшно?
- Так, - киває головою, - дуже!
- А чого ти боїшся найбiльше?
- Того, що у темрявi! - i у Богдана починають тремтiти руки.
Оце так-так! Невже причина? Дитина боїться темряви.
А як же заїкання, енурез? Що це? Симптоми того страшного страху? Все стало на свої мiсця. Iринка, сама того не знаючи, лякала малого брата. Герої її страшних iсторiй переросли у «те що в темрявi» i «воно» не давало спокою Богдановi, змушувало його тремтiти уночi, заїкатися удень.
Що ж зробили ми iз своїм психологопедичним тренiнгом? Змiнили один симптом на iнший. Позбавивши дитину вiд заїкання, спровокували енурез. Припустилися класичної помилки: боролися не з причиною, а з наслiдком!
НАПОЛЕОН
Дитячi страхи - цiла країна, дивовижна й химерна. У нiй живе безлiч небачених iстот. Вiдьми, чаклуни, бабаї, домовики, привиди, вовкулаки, iнша чисть i нечисть iз книжних сторiнок, телевiзiйних екранiв, бабусиних казок. Вони сплiтаються з уявою, обростають фантазiями, прокрадаються у найглибшi, найпотаємнiшi схованки дитячої пiдсвiдомостi, а коли приходить час - виринають жахами!
Дiти, так само як i дорослi, бояться самотностi, смертi, болю, тварин, пожеж, вiтру, грози, темряви… Бiльшiсть страхiв, як не дивно, провокують саме дорослi. Ми боїмося i заражаємо власними фобiями тих, кого б мали оберiгати.
Пiзнiй вечiр, минув снiданок, вечiрня казка, слiд готуватися до сну, але мама нервується - тато затримується з роботи, його телефон не вiдповiдає. Мама сама не своя: дратується, пiдвищує голос, забула про цiлунок на нiч, телефонує усiм знайомим, плаче.
- Мамо, що сталося?
- Не знаю, iди спати, - сльози по щоках.
- Мамо, де тато?
- Нумо в лiжко!
- Я боюся! - i знову сльози, але вже дитячi, сльози страху. Це маля ще не раз плакатиме: на «продльонцi», коли його забиратимуть пiзнiше за iнших; вдома, коли залишиться саме; по дорозi зi школи, коли йтиме порожньою вулицею.
Буває, що й свiдомо лякаємо дiтей, таке собi «жахання на користь». «Будеш вередувати - вiддам тебе тому злому дядьковi!» (i мама тицяє у величезного вусаня, якому й на гадку не спаде, що з цього моменту вiн став найбiльшим мороком для малого) або «Не тицяй пальчиком у перехожих - вiдкушу» (бабуся напiвжартома цокає щойно вставленими щелепами, навiть не уявляючи, що саме цей звук переслiдуватиме її онуку в темрявi дитячої спальнi).
Дитячi страхи неможливо рацiоналiзувати, жодне «не може бути» або «цього не iснує«не дiють. У країнi дитячого жаху може трапитися будь-що, все живе за власними законами. Недостатнiсть знань про свiт, нерозумiння його законiв, нестача критичностi мислення робить дитячi страхiття реальнiшими за реальнiсть. Бiльшiсть страхiв уособленi: дiти не просто бояться замкнених примiщень, самотностi, води, темряви, вони бояться того, що за цим ховається, того, що живе в щiлинах зачинених дверей, темних куточках кiмнати, того, що збiгає з водою або приходить, коли ти лишаєшся сам. Такi уособлення можуть нагадувати страшних казкових героїв, прочитаних або побачених проти ночi, сварливу сусiдку, дворового собаку, павучка з-за дивана…
- А хто живе он в тому будиночку за садом? - питає бiляве дiвча, простягаючи руку в сторону стрiхи, що виглядає з-за яблунь.
- Та… баба Яга одна, - кидає бабуся, недобре зиркаючи на сусiдчину хату, - вчора знову посварилися через бадилля на межi.
- Справжня?! - в дитячих очах подив.
- Найсправжнiсiнька, зла i противна!
- I дiтей маленьких їсть?
- Не знаю чи дiтей їсть, а сусiдiв всiх перегризла!
- Як перегризла?
- Отак i перегризла, тiльки впади їй в око, вiдразу гризтиме!
- Бабусю, я її боюся!
Безмежна дитяча фантазiя здатна створити страховисько з кого i чого завгодно. Абсолютно незагрозливi, з нашої, дорослої точки зору, речi можуть перетворитися у найжахливiшi страхи. Жовтавий метелик стає краплею вогню, що вiдiрвалася вiд сонця i летить на тебе з єдиним бажанням - обпекти; дворове кошеня переростає у мiнi-монстра, єдина мета якого - видряпати тобi очi; батькiвський портфель приховує в собi щось велике, зубасте, що тiльки й чекає як ти простягнеш руку, аби вiдкусити бодай пальчик.
Малi школярики бояться багато чого, але одним iз найбiльших (i найсоромнiших - «бо вже дорослi») страхiв є страх темряви та того, що в нiй ховається. За пiвроку роботи шкiльним психологом я познайомилася з найрiзноманiтнiшими дитячими темрявофобiями. Якщо на мить та ще й проти ночi припустити, що усi тi бабаї, зубастики, баби Яги, темрявчики, кракозябри, лихосвiти iснують насправдi, - стає моторошно. Мимоволi щiльнiше загортаєшся у ковдру, пiдтикуєш кожен її кутик, ховаєш руки й ноги, залишаючи лише малесеньку дiрочку для носа, - а раптом повернеться твiй власний дитячий ляк i вкусить, або ще гiрше - потягне у свої темнi володiння. I хай кине в мене камiнь той, хто нiколи не будував ковдрово-подушкових фортець!
