Крутосхил - Покальчук Юрко (библиотека книг .txt) 📗
Спершу їздила і стріляла у ворогів їхня єдина гармата на майже саморобному панцерному поїзді. Одну спробу ворога відбили успішно, відбили й другу.
Далі все було в якомусь страшному хаосі, мов у страшному сні.
Сашко бачив прострілепу навиліт голову Андрія Соколовського
з виразом здивування на дитячому обличчі, бачив, як падає, тримаючись за груди, з кривавою піною на вустах Остап Гнаткевич, один за одним падали мертвими хлопці, і вже нічого їм не лишилось, коли пішли на них моряки з багнетами вперед, як встати й собі, і обмеженими своїми набоями спершу відстрілюючись, врешті сплестись у страшному двобої із переважаючим ворогом.
Тисячі й тисячі було того більшовицького війська.
— Прощавай, брате! — сказав Туркевич, коли вони підвелися.
— Прощавай! Йдемо туди разом! — відповів Сашко.
Він уже не боявся смерті, вже падав ледве при пам’яті, коли двоє дебелих моряків підняли на багнети з двох боків худорлявого Витька Туркевича, зрозумів, що вмирає.
Але він не вмер. Його просто оглушило. Куля чиркнула по голові, здерла шкіру, і Сашко впав у ту мить, коли багнет більшовицького вояка вже цілив йому у груди.
За якийсь час він прийшов до тями. Бій ще не закінчився. Зрозумів, що живий, підвівся і подався назад, у поле. Побіг просто себе, не дивлячись куди, не тямлячи, що відбувається, натикаючись довкола на свіжі ще групи товаришів, у жахові відчаю.
День був понурий з самого ранку. Двадцять дев’яте січня тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року. Зими й досі не було, не було й морозу. Сльота, багнюка.
Перед тим. як хлопці їхали сюди, їм найшли замість чобіт валянки. Незабаром буде зима, на днях обіцяють морози. Так що краще зразу запастись теплим, бо потім у полях намерзнетесь.
Зараз валянки намокли і набрались липкого бруду, стали важченними, і Сашко довго не міг бігти, врешті пішов, знесилений. Збагнувши трішки, що й куди, завернув у напрямку станнії, бо ж далі за нею мав бути поїзд, яким вони приїхали. Це був би шлях до рятунку, до життя.
Та враз саме біля станції Сашко побачив кількох матросів, що також помітили його і кинулись йому навперейми. Він побіг щодуху убік, у поле, але ж валянки приковували ноги до землі, не слухались його ноги аж ніяк, і скоро, знесилений, він просто зупинився, розуміючи, що це — кінець його дороги.
Матроси ззаду зробили кілька пострілів, але не вціляли, вочевидь, вирішили взяти Сашка в полон жим, і за кілька хвилин вже оточили його. Він дістав прикладом рушниці впоперек спини, і вже не слухав їхніх вигуків і кпин, понуро поплівся з ними до станційного будинку.
Полонених зібрали в залі залізничної станції Крути, біля якої проходив бій. Допитали всього кількох з них, старших. Восьмеро було поранених, їх незабаром кудись відвезли, здавалось, що таки у шпиталь, бо па підводах везли і кількох поранених матросів.
Решту закрили в станційному залі, і так минула ніч, зараз світало. Близьких знайомих серед тих, хто тут був зараз, у Сашка не було. Він ні з ким не розмовляв. Не хотів. Мертвий Туркевич ставав перед ним образом власної смерті, не зникали з уяви мертві — здивований погляд Андрія Соколовського, жах на обличчі Остапа Гнаткевича, розтрощене обличчя Євгена Тарнавського.
Перемога матросів була незаперечною. Загинуло багато українців, здавалося, майже всі. Він здогадувався, що частина Студентського куреня відступила, що, мабуть, дісталась таки поїзда і врятувалась. Але це лише майнуло в Сашковій свідомості. Стан загальної закляклості у Сашка не минав, і він ледь дослухав до розмов товаришів по полону, до гадок, що з ними буде далі, до розпитів, про що питали більшовики тих, кого викликали.
На допит його не взяли. Навіть прізвища ніхто не питав.
Зараз удосвіта він стояв і дивився крізь заґратоване вікно, як заходиться на день, дивився, не відводячи погляду, і раптом з-за вікна сяйнув несподіваний сонячний промінь, і Сашкові здавалося, що він творить з душею Витька Туркевича, і він усміхнувся, спокійний і чистий душею.
Полонених вивели всіх гуртом зі станції і повели просто в поле, зовсім неподалік. За ними їхала машина з кулеметом на ній і кількома матросами. Двоє матросів йшли обабіч.
Поки йшли, все стало зрозумілим. Сашко озирнувся на хлопців і побачив одного бідолаху, що аж сірів від страху, і хоч більшість мовчки зціпила зуби, готова до своєї дороги в нікуди, у декого в очах стояли сльози. А він ішов чисто і легко, бо скинув по дорозі валянки і ступав у холодну грузьку землю босими ногами, вже згодом і не відчуваючи холоду, а легко було й просто йти. Було б скинути валянки ще раніше, коли тікав.
А що зараз. Зараз Сашко розправив вутленькі свої груди під гімназійною курткою, бо шинелю свою однополу він також кинув по дорозі, і враз голос його розбив холодне непримітне повітря крутянського зимового дня, і полилась дзвінким і чистим юначим голосом співана пісня «Боже великий, єдиний, нам Україну храни, волі і світу промінням ти її осіни...»
Сашко співав на повні груди, він давно так не співав, а може, й ніколи, і спів його заворожував і конвой, і товаришів його, йому почали підспівувати полонені, не слухаючи окриків матросів, не звертаючи уваги на зупинку, на команду «стій», на те, що конвойні і ті, що зіскочили з машини, вишикувались у ряд, а той, що на машині, наготував кулемета просто на них. Вони всі вже стояли плече до плеча, і вже голоси їхні зливались в один могутній хор двадцяти вісьмох юних українських голосів, що переживав ствердженням своїм і їхні життя, і їхню прийдешню смерть; і над усім хором дзвенів високий і чистий голос Сашка Пипського, який сьогодні врешті став першим, головним, заспівуючи і ведучи коло своїх товаришів, і разом із пострілами кулемета і рушниць матросів перетята кулями його пісня понесла його крутосхилом у безсмертя.
Лідс
20..22 лютого 1991
