Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗
Цікавим є питання про характер ставлення вищих органів влади різних формацій української державності до власних органів безпеки. Безумовно, більшість діячів цього рівня досить швидко зрозуміли необхідність таких інституцій і активно користувалися їх допомогою. Але далеко не всі мали чітке уявлення про роль і місце спецслужб у складному державотворчому процесі, про межі їх компетенції і можливостей, про те, які засоби, форми і методи вони можуть використовувати, якою має бути нормативна база їх діяльності, за яких умов можлива ефективна праця даних відомств. І в залежності від рівня цих уявлень вищих посадових осіб різнилися оцінки діяльності органів безпеки, їх керівників і всього особового складу. Далекою від бажаної була й підтримка спецслужб з боку широких верств населення. Все це дуже перешкоджало їх нормальному функціонуванню.
Попри всі негаразди збройні сили, розвідка і контррозвідка доби Української революції 1917-1921 рр. зробили багато для становлення та захисту народженої в боротьбі державності. Та подолати численних і сильних зовнішніх і внутрішніх ворогів вони не змогли. Визвольні змагання зазнали поразки. Але покласти всю відповідальність за це на силові структури було б несправедливо. Найголовнішою причиною поразки є всі підстави вважати відсутність високої національної свідомості та єдності нації, слабкість її еліти, гострі соціально-політичні суперечності й навіть ворожнечу між тогочасними провідниками України, їх неспроможність створити надійний організаційно-правовий заслін проникненню духу політиканства в армію і спецслужби, що ослабляло їх.
Проте не слід і повністю знімати відповідальність із спецслужб за трагічні наслідки революції. Безперечно, частка їх вини в цьому є. Органи безпеки не можуть лише фіксувати події і факти або, навіть відмінно, виконувати службові обов'язки. Покликані бути найбільш інформованими державними інституціями щодо динаміки загальнополітичної та оперативної обстановки, вони зобов'язані не тільки силою специфічних засобів і методів впливати на неї, виконувати волю керівництва країни по її надійному захисту, але й за результатами глибокого аналізу інформації робити обгрунтовані прогнози розвитку подій. А також доводити ці результати до провідників держави, давати аргументовані, вагомі підстави для прийняття ними оптимальних рішень. На жаль, таке траплялося не завжди.
Українській розвідці часто бракувало творчої ініціативи і наступальності при підготовці та проведенні широкомасштабних операцій. Як приклад можна навести уже висвітлений факт утрати в кінці 1918 - на початку 1919 рр. перспективи (певною мірою через пасивність спецслужб) зближення України з Кубанню та Чорноморщиною. Недостатньо активно використовувались канали розвідки для доведення до закордонної громадськості об'єктивної інформації про Україну, її прагнення і політику. А це було конче потрібно. Чимало недоліків спричинювалось відсутністю належного прогнозування воєнно-політичної та оперативної обстановки.
Дуже рідко зустрічаються відомості про застосування контррозвідкою Української держави таких ефективних методів попередження і припинення ворожої діяльності, як компрометація, паралізація, розклад і викриття противника. Не зайняла потрібного місця в діяльності спецслужб комбінаційність при підготовці та проведенні оперативних заходів. Якщо висловлюватись сучасною термінологією, профілактичній роботі також не приділялось достатньої уваги, особливо якості підготовки таких заходів. Для викриття противника, пропагандистського впливу на населення, а також висвітлення своїх досягнень органи безпеки слабо застосовували друковане та усне слово. За таких умов на активну громадську підтримку було важко сподіватись. Слід визнати, що ворожі спецслужби в цьому напрямку діяли набагато ефективніше.
Як уже зазначалося, до роботи в розвідці та контррозвідці залучалися колишні працівники органів безпеки царської Росії та Австро-Угорщини. Це були вимушені, але в цілому виправдані кроки. Разом з тим, відомі непоодинокі випадки, коли в спецслужби потрапляли різні авантюристи, а то й вороги української державності. Оскільки питанням внутрішньої безпеки відводилась дещо другорядна роль, то викриття таких осіб відбувалося надто пізно. Мали місце факти жорстокого поводження співробітників із затриманими й заарештованими. Безумовно, все це шкодило боєздатності й іміджу спецслужб. Але треба також сказати, що значну частину названих недоліків можна пояснити труднощами становлення, "хворобою росту". Доцільно зауважити, що органи безпеки Гетьманату та ЗУНР були офіційно департизовані, хоча в дійсності нерідко траплялося інакше.
Після здобуття в 1991 р. Україною незалежності були покликані до життя її спеціальні інституції - Служба безпеки України, Управління державної охорони, Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України, Оперативно-розшукове управління Держкомкордону України. Ясно, що вони функціонують в інших суспільно-історичних умовах, мають набагато вищий, ніж у попередників, рівень організації та професійної підготовки кадрів, уже більше шести років непохитно стоять на сторожі державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності країни. Це безперечний факт. Проте, на думку автора, висвітлений вище історичний досвід діяльності української розвідки та контррозвідки, інших органів безпеки всіх формацій національної державності 1917-1921 рр. за умови його критичного осмислення може розширити фундамент знань, на якому здійснюється подальша розбудова і вдосконалення сучасних спецслужб України. Екскурс в історію переконливо свідчить, що магістральною функцією їх діяльності завжди був і залишається захист національної державності. В ході реалізації цього стратегічного завдання сьогодні важливо враховувати наступне:
1. Нині Україна зустрілась з потужними і добре скоординованими зусиллями своїх недругів (зовнішніх і внутрішніх) підірвати її оборонний та економічний потенціал, реанімувати бездержавність. Поширюються метастази організованої злочинності та корупції. Тому боротьба з цими явищами повинна бути пріоритетним завданням усіх спеціальних служб.
Особливу проблему становить посилення "економічної" спрямованості організованих злочинних угруповань, які безпосередньо загрожують національній та державній безпеці. Для успішної протидії їм необхідні відповідні підрозділи, вкомплектовані висококваліфікованими економістами, фінансистами, управлінцями, маркетологами і т.д. При цьому важливим напрямом їхньої діяльності має стати виявлення причин виникнення і зростання економічної злочинності, прогнозування провідних тенденцій її розвитку, розкриття організаційно-структурного механізму проведення незаконних операцій і скоєння конкретних злочинів у сфері економіки. Саме це дасть змогу ефективно здійснювати превентивні заходи.
2. Органи безпеки функціонують зараз в умовах подальшої розбудови Української держави та виходу її з економічної кризи, гострої боротьби різних партійно-політичних сил та їхніх намагань встановити контроль над спецслужбами й підпорядкувати своїм інтересам. Це ховає в собі загрозу втрати ними можливості виконувати загальнодержавні функції. Така перспектива неприпустима. Історичний досвід попереджує, що саме політична заангажованість, намагання використати спецслужби в кон'юнктурно-політичних цілях призводять до втрати ними професійного змісту своєї діяльності і перш за все головної функції - захисту національної державності.
3. Органи безпеки покликані зробити вагомий внесок у формування економічної бази нової України. При цьому слід мати на увазі, що майбутнє є тільки у тієї держави, економіка котрої спирається на новітні технології. Тому, на думку автора, першорядного значення в діяльності спецслужб повинні набути економічна й науково-технічна розвідка.
4. Подальша розбудова та вдосконалення спеціальних відомств ні в якому разі не повинні здійснюватись на засадах ідеологічної чи політичної кон'юнктури, вони мають працювати лише на наукових і правових підвалинах, застосовуючи в своїй діяльності визначені законом механізми, виходячи з реальних потреб державотворення, в інтересах суспільства і людини. Проте захист прав громадян не повинен створювати можливість паразитувати на цьому злочинцям. Розв'язання проблеми забезпечення прав людини і впровадження ефективних механізмів розкриття злочинів є важливим напрямом удосконалення чинного законодавства. Зокрема, є потреба більш чіткого визначення правових підстав та процедур використання результатів оперативного документування, негласного звуко- та відеозапису, кіно- і фотозйомки у кримінальному судочинстві. Ці дії не суперечать Конституції, яка зобов'язує державу всіляко забезпечувати права людини та безпеку своїх громадян.
