Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Співробітник жандармерії мав право під час несення служби застосовувати зброю у таких випадках: "конечної оборони" - в разі потреби відбити напад на нього чи інших осіб, якщо це загрожувало їхньому життю; коли особа, щодо якої здійснюється затримання, чинить опір; при намаганні небезпечного злочинця утекти, якщо немає іншого способу для його затримання.

Загальну чисельність Державної жандармерії встановлював Держсекретаріат внутрішніх справ, а кількісний склад її місцевих підрозділів (станиць) - начальник ДЖ за узгодженням з повітовим державним комісаром [582].

У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник О.Красіцький, його заступником став майор Л.Індишевський, а після переміщення останнього у "Велику" Україну - підполковник Я.Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник О.Красіцький обмежив склад міліціонерів до кількості, необхідної для поповнення жандармерії на час війни та інших надзвичайних обставин, як це передбачалося австрійським законом 1894 р. (поповнення становило ополчення). Під його керівництвом вдосконалюється організація роботи, система контролю, ефективніше здійснюється комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відворотом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних жандармів та 3000 міліціонерів. Один старшина припадав приблизно на 155 жандармів. Шляхом пробної служби, практичного навчання поступово досягалося зростання професійного рівня особового складу. У травні 1919 р. після складання іспиту 7 підстаршин іменовано старшинами. Керівники підрозділів мали забезпечувати професійну та військову підготовку підлеглих [583].

Законом від 15 лютого 1919 р. передбачені вимоги до осіб, які можуть прийматися на службу до Державної жандармерії. Кандидат повинен бути громадянином ЗУНР, вести бездоганний спосіб життя, мати позитивні моральні якості, метку вдачу, віком від 20 до 40 років, неодруженим чи бездітним вдівцем, високим на зріст, фізично здоровим і розвинутим, вміти добре читати, писати і рахувати, знати державну мову й мову тієї частини неукраїнського населення, яке проживає на території, де передбачається служба майбутнього жандарма. При службовій зацікавленості в конкретній особі Державний секретар внутрішніх справ або за його вказівкою командант Державної жандармерії мали право давати дозвіл на виняток стосовно вікових і сімейних обмежень. До речі, не заборонялося залучення до служби і неповнолітніх, але за згодою їхніх батьків або опікунів (правда, в законі нічого не сказано, про яку саме службу йдеться). Усі співробітники, вступаючи до Корпусу жандармерії, приймали службову присягу [584].

Остаточному рішенню про зарахування до ДЖ передувала однорічна пробна служба кандидата, яка включалася в загальний термін жандармської служби. Після цього претендент мав скласти іспит перед комісією, в яку входили представники місцевої адміністрації та старшини відомства. Особи, що вступили до корпусу жандармерії, зобов'язувалися прослужити там 4 роки. Поповнення старшинської ланки здійснювалось шляхом просування до вищих ступенів у межах Корпусу, переведення здібних командирів з військових підрозділів і повернення з відставки, а також за рахунок тих осіб, з якими підтримувались позаслужбові відносини. Стосовно останніх, очевидно, маються на увазі старшини, які конспіративно надавали допомогу у вирішенні оперативних завдань. Керівники усіх рівнів і співробітники ДЖ прирівнювались за ступенями (званнями) та правами до армійських. Командант Державної жандармерії користувався правами командира бригади. Кожний діючий жандарм мав ступінь десятника. Для Корпусу жандармерії була введена відповідна форма одягу - однострій.

Звільненню з Корпусу підлягали: співробітники, що під час пробної служби не проявили здібностей до роботи в жандармерії; після завершення встановленого терміну служби; за станом здоров'я; за родинними обставинами (з дозволу Державного секретаря внутрішніх справ); в разі скоєння злочину або серйозної службової провини (у цьому випадку звільнений повинен був незавершений термін служби в жандармерії пройти при запасному війську, якщо він за віком ще військовозобов'язаний); за скороченням штатів. Звільнення старшин здійснювалося в порядку, передбаченому для старшин армійських. На період роботи у ДЖ громадяни звільнялися від служби у війську, оскільки цей час зараховувався їм як військова служба. Всі видатки на утримання, навчання та забезпечення особового складу здійснювались із бюджету Державного секретаріату внутрішніх справ. Треба сказати, що належним чином вирішував господарчі питання "рахунково-економічний відділ" команди ДЖ [585].

Законом передбачався соціальний захист співробітників ДЖ та членів їх сімей (як і для армійських військовослужбовців): забезпечення житлом, призначення пенсій за вислугу років та у зв'язку із втратою працездатності під час служби, пенсій і разових грошових виплат вдовам і дітям жандарма у разі його загибелі при виконанні службових обов'язків тощо [586]. Слід зауважити, що після прийняття цього закону платня жандармів зросла на 100 відсотків [587]. Однак, дещо незрозумілими уявляються сьогодні певні складнощі, пов'язані з одруженням співробітників. Скажімо, старшина у ранзі полковника мав отримувати дозвіл на це у Глави держави, підполковник і нижчі, аж до десятника - у Державного секретаря внутрішніх справ [588].

Відповідно до закону від 15 лютого 1919 р. вийшли постанови, інструкції, розпорядження та інші нормативні документи, котрі більш детально регламентували устрій, переміщення кадрів та діяльність корпусу жандармерії. Один із колишніх жандармських старшин І.Козак у своїх спогадах критикує цей закон. Він вважає, що відлучення ДЖ від військового відомства й підпорядкування її Державному секретаріату внутрішніх справ призвели до послаблення згуртованості Корпусу, занепаду військового духу і службової дисципліни, аж до виникнення в ньому "таємного товариства", яке виступало з демагогічною програмою "охорони інтересів жандармів" [589]. Сумнівно, що саме перепідпорядкування спричинило названі проблеми. У багатьох країнах світу загальнодержавні органи безпеки підлягають міністерству внутрішніх справ або безпосередньо уряду. І при цьому, взаємодіючи з військовими спецслужбами, успішно вирішують поставлені завдання. Крім того, той же світовий досвід свідчить про недоцільність зосередження усіх спецслужб в одному силовому відомстві (цього немає практично в жодній цивілізованій державі). Що ж до "таємних товариств", то у той час вони виникали в державних структурах й інших європейських країн.

На думку автора, в законі та документах, що його доповнюють, є інші, більш суттєві недоліки. По-перше, нечітко викладені головні функціональні завдання і напрями діяльності Державної жандармерії, повноваження цієї спецслужби й процесуальні права її співробітників; внутрішня структура центральних ланок, порядок їх взаємодії з вищими органами влади. По-друге, в цих нормативно-правових актах відсутня регламентація (бодай найзагальніша) низки важливих для діяльності будь-якої спецслужби питань: таємного діловодства й категорій підвідомчих ДЖ справ, основ агентурної роботи, взаємодії з органами слідства та іншими спецслужбами, проведення спеціальних заходів та ін.

Виходячи з аналізу наявних документів та спогадів сучасників, є підстави вважати, що "Корпус Української Державної Жандармерії", який спирався у своїй діяльності на нормативну базу та "вишкіл" австрійської сторожі безпеки, запозичив і її методи та засоби практичної роботи. Сюди треба віднести: використання таємних інформаторів, візуальне спостереження, опитування, огляд, вивідування, контроль телефонних переговорів та листування об'єктів зацікавленості.