Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана - Борщак Ілько (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Численні інші панегірики звеличували його ім'я. Аристократія, духовенство, вчені, письменники та митці вихваляють його за те, що поставив Україну так високо. А коли прийшов його кінець, московські кати розшукували пильно всі пам'ятки, залишені після нього, щоб їх спалити. Тому-то слідів по ньому так мало; зате ті, що дійшли до нас, є доказом, який культ панував довкола його особи,
Мазепу славлять як «протектора київських Атен», його прославляють за «побожність не тільки для церкви на Україні, але теж і серед темряви турецьких бусурманів».
Цю останню подробицю треба роз'яснити. Слава Мазепи, як опікуна церкви та науки, поширилась між усіма православними Оттоманської турецької імперії і чимало грецьких єпископів, болгарів, сербів і навіть арабів приходило до Батурина прохати підмоги. Тоді Мазепа казав видати власним коштом чудову Євангелію арабською мовою. Ця дороговинна книга, викладена брильянтами, знаходиться нині в Алєпо; можна на ній нині ще бачити гетьманський герб з його титулом Dux Cosacorum Zaporoviensium.
На великі свята в Єрусалимі досі вживають у церкві Св. Гробу срібну миску, вирізьблену якимсь італійським митцем із таким написом: «Щедрий дар великого гетьмана Його Величності Івана Мазепи».
Панегірики оспівують геройські вчинки великого вождя, «його справедливість», «його великосердя і правоту», «сміливість нового Геракла». Це «найбільший український лицар».
Його гостинні бенкети у Батурині славились широко. На них він, 60-літній господар, іще дужий і меткий, у колі своєї генеральної старшини та полковників, приймав поклони від різних авторів, що приходили декламувати свої панегірики в його честь і власників славних друкарень із Києва та Чернигова, які передали йому у багатих палітурках твори, ними видрукувані, де його звеличували. Одного разу він відвідав у Києві Могилянську Колегію; учні та професори, козацькі сини, одночасно вчені та вояки, вітали його латинською мовою. Вони гордились ним, і серед тієї молоді поруч такого розумного та сильного провідника могла зродитись надія, що одноцільна та вільна Україна зможе небавом добитись своєї повної самостійності.
Французький амбасадор де Бонак каже у своїх «Споминах», що в Україні не надибав він ніколи людини, яку можна би рівняти з Мазепою не тільки щодо впливів і багатства, але теж щодо освіти та ширини світогляду.
Усі сучасники Мазепи йдуть наввипередки у похвалах. Згадаймо Пилипа Орлика, який після його смерті залишився оборонцем самостійності України на чужині; Теофана Прокоповича, майбутнього реорганізатора російської православної Церкви, автора драми «Володимир» у честь Мазепи; він твердить, що Мазепа — це спадкоємець Володимира Великого. «Приглянься собі у Володимирі, -каже він, — наче у дзеркалі, і побачиш у ньому свою славу та хоробрість!» Згадаймо ще одного теолога Стефана Яворського, також майбутнього голову російської православної Церкви, тодішнього ректора Могилянської Академії, великого бібліофіла, що складає панегірик у честь Мазепи; єдиний примірник цього твору, що оминув вогню, на який засудив його цар Петро, знаходився у давній царській бібліотеці у Петербурзі.
Одна похвала, написана по латині у 1690 р., має таку присвяту:
Illustrissimo ac Magnificentissimo Domino D. Johanni Mazeppa, Duci exercituum.
Мазепа з деяким кокетством залюбки відповідав на святах чистою мовою Лівія та Цицерона, тоді як у Москві Петро ледве міг знайти одного перекладача до латини. «Козацька країна», як її називали тодішні європейські географи, багато вище стояла у той час освітою, ніж Московщина, вкрита ще варварською темрявою. Досить пригадати дикі смертні засуди Петра, що власноручно катував своїх «стрільців», кару, накладену на царевича Олексія, жорстокі забави царя та його прибічників. Досить прочитати описи Москви, зроблені європейськими подорожниками при кінці XVII в., характеристику з побуту царя у Парижі, написану Сен-Сімоном.
У XVII в. між слухачами університетів у Сорбонні, Падові, Лейд і Празі було багато українців.
Арабський архидіяк Павло Алепський відвідав Україну та Московщину, коли Мазепа був іще юнаком. У своїх «Споминах» пише він, що дуже здивувався» побачивши на Україні «стільки дітвори у школах». «Хоча я і чужинець, а таки не почував себе там на чужині». Коли ж доїжджав він до Москви, зараз серце йому стискається, його душа «почуває себе пригніченою», бо «у цій країні ніхто навіть трохи не може почувати себе свобідним».
Бідного православного араба, що вибрався до Східної Європи збирати на церкву, приймають там так холодно, що він хоче якомога скорше знову перейти український кордон. «Наші душі, — пише він, — затремтіли радощами та потіхою, наші серця відчинились і ми подякували Всевишньому, бо хто хоче скоротити своє життя на п'ятнадцять літ, нехай їде до москалів». У козацькій країні він віднайшов чар життя, свободу та цивілізацію…
Мазепа є представником київського духа, європейської культури, основаної на латині, науці, а також на духові лицарства, яке вище всього ставить людську гідність. Між козаками всі були рівні і всі становища виборні. Московська цивілізація погорджує наукою, нехтує лицарством; усі від найбільшого боярина до найскромнішого мужика — то царські «раби». Що вже й казати про дикі, грубі розривки, про загальне п'янство, про закони, топтані ногами!
Яка з тих двох культур мала взяти верх? Про це рішила Полтава, і Мазепа мусив відступити місце Петрові.
Та яким робом цар міг з'європеїзувати Москву? Чи звернувся він до західних учених? Тільки у невеличкій мірі. Він мусив шукати помочі у київській культурі, у тих усіх духовних і учених, що колись гуртувались довкола Мазепи. Науку та культуру принесли Москві українці з Києва.
Люї Паріс з'ясував цю правду, коли у 1834 році писав: «Між старою Русю Ярослава з Києва, княжою та лицарською, дуже подібною до решти Європи і Московщиною, азійською та деспотичною, ледви визволеною з монгольського ярма, існує безодня».
Цієї безодні не засипали при кінці XVII віку. Москві, як колись Римові, трапилось чудо: Graecia capta ferum victorem cepit…
11 листопада 1699 Петро І і польський король Август Саський зійшлися біля Москви у селі Преображенское і там підписали трактат, до якого небавом пристав теж данський король. Дуже молодий вік нового шведського короля Карпа XII, і звістки про його повне безсилля сприяли найсміливішим планам поділу земель. Польща бажала собі Лівонії та Естонії, Росія, придбавши Інгрію та Карелію, могла нарешті дістати це віддавна бажане вікно, яке Петро бачив над Азовським морем.
Україні загрожувала насильна війна проти Швеції. Такі вигляди не дуже їй подобались. Цим разом наростав уже конфлікт не з Кримом, Туреччиною або Польщею. Між Швецією і Україною існували традиційні взаємини дружби. Густав Адольф хотів познайомитись із нею ближче, Карло Х був вірним союзником Хмельницького і виявив себе лояльнішим, ніж московський цар.
Щоб добре зрозуміти союз Швеції з Україною, Мазепи з Карлом XII у 1708 р., треба завернути 50 літ до першого союзу Хмельницького з Карлом X. Аналогія обставин незвичайна. Коли невдовзі після переяславського договору цар наблизився до поляків, Україна шукала дружби із Швецією. Лютеранська Швеція, неприязна папі, була одночасно ворогом Варшави та Москви, її далеке географічне положення не дозволяло їй на завойовницькі ідеї. Для України це був ідеальний союзник і на кілька літ перед смертю Хмельницького вона ввійшла з нею у порозуміння. Варт звернути увагу на такий факт: під час переговорів шведські амбасадори остерігали гетьмана проти всякої спроби зближення з царем, бо «Москва, — казали вони, — деспотична держава, не зможе потурати поруч себе існуванню вільного народу».
Метою союзу, до якого пристала теж Трансильванія, був поділ Польщі. Швеція застерігала собі балтійські провінції. Україна мала зібрати всі етнографічні українські землі аж до Вісли, «скрізь, де говорять українською мовою і де панує православна віра». Крім цього, вона мала збільшитись смугою білоруських земель, що мали їй забезпечити зв'язок із Швецією через балтійські краї.
