Гетьманська Україна - Чухліб Тарас (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
У 1713 р. внаслідок підписання Росією чергового договору про мир із Туреччиною її південний кордон пройшов між річками Орель і Самара. Через це запорозька торгівля, вихід її на територію Російської держави значно звузилися. Зменшився й приплив на Січ втікачів - основного джерела поповнення місцевого козацтва. Одірвана від земель Запорожжя, Олешківська Січ здавалася досить сумною та малопридатною для життя місцевістю. Річка Конка з вузьким річищем і піщаними берегами, що тут протікала, нічим не нагадувала низовикам могутнього Дніпра. Невисока церква, яка радше схожа була на курінь з очеретяними стінами, ніж на Божий храм, також не сприяла піднесенню козацького духу. Особливо пригнічувала низовиків свідомість того, що татари, яких православні називали "поганцями" - ворогами святого хреста, биті не один раз прадідами, дідами і батьками січовиків, тепер їх самих примушували воювати на боці "бусурман".
Козацькі порохівниці
Так, у липні того ж року І.Скоропадський сповістив барона П.Шафірова про новий напад кримчан і "гультяйства запорожскаго" з ватажком Алістратенком під містечком Царичанка на березі Орелі й захоплення ними кількох тамтешніх женців. На це той 9 серпня відповів, що царські посли вже неодноразово звертали увагу вищої влади Оттоманської Порти на неприпустимість, "за учиненіем мирных договоров" між Росією і Туреччиною, подальших збройних нападів на "малоросійські" міста. Однак султан і візир з цього приводу обмежувалися лише погрозами низовикам і татарам не чинити такого "под жестким наказаніем".
Боротьба козаків, яка супроводжувалася перемогами то про-, то антиросійської партій, поступово згасала. Окремі з них у складі невеликих груп поверталися в рідні місця. В 1714 р. замість "непримиримого" К.Гордієнка кошовим отаманом було обрано найповажнішого серед січовиків, прихильника зверхності Московії Івана Малашевича. Він звернувся до царського уряду з проханням дозволити йому з військом повернутися назад. Небажання Петра І ускладнювати стосунки з Портою обумовило негативну відповідь царського уряду. Тоді три з половиною сотні запорожців самочинно перетнули кордон і зосередилися в північних районах Гетьманщини під Глуховом і Конотопом. Центральна влада погодилася на це неофіційно, але встановила над прибулими пильний нагляд. Питання про повернення запорожців із Олешківської Січі мусило якось вирішуватися. Це розуміли всі - і гетьман, і цар. Деяким із козаків від імені Петра І було навіть обіцяно "что вины их будут отпущены, и ежели прибудет их сот до пяти или больше, то со оными как поступать определить-бы его царскаго величества указом". Передбачалося вглиб України січовиків не пускати, а селити недалеко від "великоросійського" кордону й слідкувати, щоб "от них какой противности" не виходило. Про це йшлося в листі графа Г.Головкіна до І.Скоропадського від 11 квітня 1714 р.
Однак до реального розв'язання проблем, пов'язаних із січовиками, було ще дуже далеко. Восени того ж 1714 р. новим кошовим став Василь Йосипович (Иосифов). Він продовжив пошуки шляхів повернення "высокую руку царскаго величества". Про це дізнався хан і побажав, щоб козаки вийшли на Каланчак і склали йому присягу на вірність. Крім того, татари перекрили їм усі виходи до Дніпра й зажадали високого мита від рибалок. Обурені січовики знову надіслали прохання до Санкт-Петербурга.
Тим часом П.Орлик, перебуваючи в Адріанополі, уважно стежив за розгортанням подій у Січі, бо неабияк розраховував на козаків під час здійснення власних політичних намірів. Він закликав їх не схилятися до Росії.
У 1715 р. К.Гордієнко відвідав у Бахчисараї хана Каплан-Гірея й спробував переконувати його в необхідності поліпшення стосунків Криму з козаками Олешківської Січі. За свою "вірність" колишній отаман одержав у "подарунок" Кизикерменський перевіз на Дніпрі з правом забирати собі всі прибутки з нього.
Незабаром гетьман передав у столицю Російської держави листа січовиків, ще й долучив від себе особисто прохання дати дозвіл "торговельним" і "промисловим" людям Гетьманщини їздити для торгівлі в Крим, добувати там звіра й рибу, а звідти пропускати козаків із сіллю та рибою.
10 лютого 1715 р. він одержав відповідний царський указ, яким насамперед передбачалися: пробачення вини тільки тим козакам, котрі "покаялися"; повернення їх у місця попереднього мешкання; гарантія, що вони не будуть покарані й відправлені в заслання; надання старшинам "знатних" урядів, згідно з їхнім соціальним і майновим становищем, мірою "вірності" й наявністю належних посад у полках; дозвіл на торгівлю з Кримом усім, окрім низовиків-"зрадників" (тобто тих, які залишилися на антиросійських позиціях); заборона гетьману вести приватне листування з останніми, а про їхні звернення до нього повідомляти у вищі інстанції; у випадку виникнення конфліктів "малоросів із запорожцями доводити це до відома київського губернатора.
Проте, коли І.Скоропадський наказав купцям, що їздили торгувати в південні області, обминати Запорожжя, тамтешні козаки стали жорстоко помщатися, нападати й грабувати торговців поблизу своєї території. Хан підтримував їх у цьому. Ситуація з олешківцями знову загострилася. Взагалі ж "вільне мандрування" колишніх січовиків у "турецькі області" заборонялося. Зокрема, Г.Головкін у листі до гетьмана із Санкт-Петербурга від 6 квітня 1715 р. зазначав: "...людей, которыя были в измене, и хотя пришли с повинною и в верности учинили вновь присягу, на Запорожье и в Крым и никуда в Турецкую область ни для чего и ни под какими претексты не отпускали, и к тому еще приказали за ними прилежно смотреть, дабы они своевольно такожде в тамошнія краи не ездили; ибо довольно им той милости царскаго величества, что вины отпущены, и велено жить по прежнему в домах своих". Але такого роду царські укази й постанови російських урядовців та гетьманської влади не виконувалися козаками, через що вони знову наражалися на всілякі неприємності.
Печатки Війська Запорозького
У 1716 р. вкотре взяла гору група січовиків, яка підтримувала І.Малашевича. Третього травня той написав до дуже впливового в Гетьманщині миргородського полковника Данила Апостола (майбутній гетьман Лівобережної України) листа, в якому "слізно" просив заступитися, бути благим і милосердним до Запорозького Війська. Згодом щось схоже він написав І.Скоропадському. У відповідь кошовий отаман, та й то з великим запізненням, одержав тільки підтвердження попереднього дозволу на переселення в Малоросію окремим запорожцям, "непричетним до зради", з умовою служити сердюками і не повертатися на Запорожжя. Зрозуміло, січовиків це не могло задовольнити, їм треба було якось існувати, а потрібний харч у купців діставати ставало щораз важче. Тому козаки відновили грабіжницькі напади на ближчі землі Російської держави та Речі Посполитої. Крім того, хан зобов'язував їх брати участь у походах татарської кінноти на Кубань. Якщо до 1718 р. ногайці не з'являлися на Дніпрі, то відтепер їхні чабани дедалі частіше заходили сюди в пошуках кращих пасовиськ. Почастішали сутички поганців з олешківцями. Вони почали відбирати у козаків землі від пониззя Дніпра й великого лиману аж до порогів, переслідувати їх за всілякі втрати в майні, стадах і т.ін. Січовики за все мали відповідати власним "добром", а траплялось - і життям. Коли ж відважувалися звертатися офіційно до місцевого суду, де засідали лише мусульмани, то їм ніхто не вірив, а отже, ніколи не виправдовував.
