Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Я не раз підходив до полотна. В повітрі відчувалась весна, але берег річки ще сковувала крижана скалка. Це була пора, коли земля і небо ожили, а в стовбурах верб і гіллі затримався холод, який не могли пробити теплі соки, прагнучи напоїти бруньки. Допомагав сокам шал вітрів, хурделиця з дощу і снігу. Верби гнулися майже до землі, справа насувався темний вихор, над ним витало тепле небо, а в лівому куточку плямою розплилося апатичне обличчя.
Контрастом, — вербниця — апатичне обличчя, — Олексій пишався. Я ж радив перекласти цей сюжет на людянішу мову. Все разом, коли не підходити настільки, щоб пробивалося обличчя, виглядало прекрасно. Але до схематичності в композиції або треба було звикнути, або народитися іншим, щоб її сприймати.
Олекса не погоджувався.
— За мною майбутнє,-казав він жартуючи і серйозно.
— Рама в рамі,- сміявся я. Відступаючи деталі зливалися, і я бачив шедевр. Я відходив убік, деталі перетасовувалися, щось починало чіткіше виступати на передньому плані, але й це був шедевр. І так — з якого боку не стати. А з двох метрів усе йшло врозтіч; ніби заглянув у воду з плаваючими диковинними звірятами. — Штукарство, — додав я.
Чорнота на мить споважніє і знов усміхається. А може, йому треба було вигадувати. Хіба «хлопові» вийти в люди? Навіть з геніальними творами? Їх запотарайкають, вони не будуть осмислюватися і вмруть. Олекса це розуміє.
— Це епоха, Повсюдо. Це — епоха, — повторює він. — Як ти не збагнеш?
— Гримаси епохи, Олексо.
— Хочеш посваритися зі мною, Повсюдо? Вражий ти син! Тобі отаманувати, а ти печінки товаришам псуєш
— Давай побавимося в підлабузників. Я тобі пообіцяю влаштувати персональну виставку, а ти мені — бунт.
— Бачиш, і в жартах видно, що в кого на умі. Либонь, і побавитися зрідка не зашкодить, аби ліпше відчути, чого хочеться. Але — почекай, Повсюдо. Будуть і репетиції.
Він збивався на якусь загадковість, чого я не зношу, і я залишив його.
Ніхто з нас, окрім Олекси, не міг зблизитися з Павлом Ганишем. Це був чорнявий низькорослий парубчак років двадцяти трьох-чотирьох. Він усе знав. Він листувався з половиною України, з ним не можна було спокійно перейти вулицю, стільки йому зустрічалось знайомих. Але він був верткий, як хорт, і слизький, мов лин. Сьогодні перед ним відкриєш душу, і він буде підтакувати, а завтра хтось буде казати протилежне — і він киватиме головою. Ми про нього знали лиш те, що коли він починає співати, люди відводять наповнені сльозами очі. Коли він брався за смичок, ми ставали серпанком на світанковій галявині, ми ставали безтілими, як ангели. Достеменно довідатися про його «сферу впливу» було немислимо. Та ми не раз захоплювали його з сліпим лірником чи вуличним музикою, коли він вищупував на скрипці якусь мелодію, а стрічний музикант у відповідь, як давно очікуваній людині, щось йому довірливо нашіптував під вухом.
Він часто ходив з Олексою. Павло на ходу щось палко говорив і розмахував руками, Олекса ж наздоганяв його широкими кроками, і збоку вони досить кумедно виглядали: один — високий, розмашистий, другий — куций, прудкий і напружений, як тятива. Очевидно, вони були щирі між собою. Знаючи, наскільки, непокладистий Павло, я інколи допускав, що й Олекса фальшивить. У мене виникало побоювання, що в скрутну хвилину на них небезпечно надіятись.
Один випадок насторожив мене ще більше. Того дня я дуже стомився — ми з Покутським протягом кількох годин прошили трубами три поверхи, причому старий знемагав і найважча робота падала на мене. Я ліг на нари і слухав, як Тодосій читає газету.
Олекса затермосив мене за коліно.
— Вставай.
— Чого?
— Підемо в одне місце.
Я через силу звівся. На вулиці звечоріло. Ми минули кілька кварталів і піднялися на другий поверх якоїсь кам'янички. У кімнаті, куди ми ввійшли, було накурено і людно. Ми стали біля порога. В протилежному кінці, зіпершись руками на стіл, говорив сухорлявий чоловік у шкіряній куртці.
— Не тільки поодинокі люди цим стурбовані,- цідив він глухим баском. — Незліченні маси народу бачать, що животіють заради жалюгідного шматка насущного. Безбожна і жалюгідна щодо своїх наслідків боротьба за існування випиває людські соки. Тільки мікроскопічні краплини їх перетворюються в скарби, що рухають уперед цивілізацію і розорюють перелоги для нових поколінь. А громаддя мускульних і розумових зусиль стає димом. Люди поневіряються, продаються, тоді як у справедливому суспільстві досить п'яти років розумової чи, фізичної праці, і ви забезпечені на весь свій вік, можете без страху працювати на загал. Ще гірше тут, у колонії. Ми поза законами, ми не маємо на що надіятися, хоч нам і пробують вселити сподівання на ліпшу долю. Я повертаюся до того, з чого почав: пора піднімати працюючих на боротьбу.
Виступали інші. Говорили приблизно те саме.
— Повсюдо, скажи кілька слів, — торкнув мене Олекса.
- Іди, — ліктем підштовхнув Ганиш.
Я подивився на них і знизав плечима.
— Що ж ти підводиш? — зашипів Ганиш. Брови його тремтіли.
— Я ж не готувався, — сказав я.- І я не знаю, перед ким маю виступати. Хто ці люди?
— Не знаєш, то й не треба.
— Якщо ви самі вирішуєте, кому з вами бути…
— Хто бажає виступити? — гукнув на всю кімнату якийсь молодик, піднявшись зі стільця в перших рядах. — Я думаю, що все ясно. Читайте резолюцію.
За резолюцію проголосували і, розкурюючи цигарки, почали розходитись. Резолюція ні до чого не зобов'язувала, незважаючи на заклики промовців. Микола пише протоколи, ці приймають резолюції… Я постановив собі не вв'язуватися у ці привиденції. Мені, можливо, важче, ніж будь-кому з цих людей, але я нічого не бачу попереду і не хочу виставляти на оглядини свою біду. До того ж рефлексії — погана зброя. Це зброя приречених.
«А може, ні? Може, я погано бачу? — питав я себе, плетучись за Олексою і Павлом. — Людям, які погано бачать, сучасність здається неосяжною. Е, нісенітниці. Хочеш, щоб тебе знали, нападай. Так і роблять ці хлопці. А від того, що за межами Галичини будуть знати десяток-другий відчайдушних молодців, котрі ризикують собою, нічого не вирішиться Коли йдеш угору, добре розрахуй сили».
І все- таки мене роз'їдали сумніви.
— Чого, хлопці, поопускали голови? — звернувся я до Ганиша і Чорноти. Мене підмивало виправдатися перед ними. Нема паскуднішого.
— Дитинство своє згадуємо, — буркнув Павло.
Вони вважали, що зроблено бозна-яку велику справу.
— Ти додому? — запитав Олекса. — Нам ще одна зустріч усміхається.
Вони звернули в провулок. Вони просто відокремились і тепер «обговорюють» мене. У Колобродах у це слово вкладають негативний зміст. Воно означає «пліткують». Кидають собі під ноги все, що ти маєш і чим живеш.
Вони відокремились, щоб відокремити мене від Галичини Але і я дурний. Сказав би, що стомився. Ні, моя поступливість завжди доводить до непорозумінь. Спершу я подаю людям надію, а тоді підбирається така ситуація, що я мушу їх. розчарувати. «Я вважаю за краще помилятися сам, ніж з мудрецями і цілим світом», — написав би в наші дні один француз. Біс із ними. Нехай відокремлюють. Крім них, є ще логіка життя.
Я помітив, що, йдучи мимо віконця у нашому льоху, вона уповільнює крок. Так було щоранку. Ми виходили один за одним через три-чотири хвилини і намагалися одразу згубитися в ярмарковому натовпі. Я завжди чекав під ратушею Миколу — він мене відпроваджував за місто. В цей час вона випливала з-за рогу чорної кам'яниці і йшла попри мури. Вона йшла легко, плавно, трішки випнувши груди під льняною вишиваною блузкою, ледь нахиливши набік голову. Пшеничного кольору довго підстрижене волосся спадало на ліву щоку. В неї були високі пружні ноги, чітко окреслена талія і м'які круглі плечі. Лице було бліде, брови настільки чорні, що виникав сумнів, чи їх не торкався вугіль, очі волошкові. У її ході, поставі голови і в тому, що вона щодня виходила однаково зодягнена, з одним і тим же виразом обличчя, і, нарешті, в тому, що вона кожного разу сповільнювала ходу біля нашого віконця, було щось таємниче. Якось я показав на неї Олексі.
