Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

На Кіш охорони покладалися такі функції: "а) виявлення і розслід карних вчинків поза межами обов'язків в цих справах міліції або в межах цих обов'язків при відсутності міліції, або неможливості для неї виконати свої завдання власними силами; б) участь, згідно закону, в справах публічного обвинувачення, як обвинуватчики; в) припинення і переслідування законним шляхом дезерції (дезертирства - В.С.) і стеження за своєчасним поверненням військовозобов'язаних з відпустки; г) охорона порядку взагалі і зокрема на залізничних станціях, в районах залізниць, а також прикордонних місцевостях та портах; д) військово-поліційна служба в місцевостях, оголошених на військовому стані або стані облоги; е) допомога адміністраційним органам урядової та громадянської влади по їх заклику в виконанні покладених на них обов'язків". У своїй роботі чини Коша зобов'язані були керуватися відповідними цивільними і військовими законами. За їх діяльністю здійснювався постійний прокурорський нагляд [420]. Прикладом успішної взаємодії контррозвідки Директорії та Коша охорони республіканського ладу може бути придушення збройного виступу полковника П.Болбочана в червні 1919 р. [421].

Як уже зазначалося вище, тимчасові штати Політичного департаменту були затверджені міністром внутрішніх справ 24 січня 1919 р. Однак вони не були ухвалені в законодавчому порядку, хоча керівники департаменту протягом восьми місяців, витрачаючи багато часу як свого, так і підлеглих, чотири рази переробляли їх і подавали на розгляд уряду в установленому порядку. Але безрезультатно. Така ж доля спіткала і розроблений статут цієї інституції. Відсутність юридичної основи функціонування Департаменту породжував багато проблем, найголовнішою з яких було фінансування. Щоправда, 1 жовтня 1919 р. міністр внутрішніх справ затвердив нові тимчасові штати департаменту.

Різниця між першими і другими штатами була у зміні назви Департаменту і його відділів: "Політичний Департамент" став називатись "Департаментом Політичної Інформації" (ДПІ), а його губернські та повітові відділи - "відділами політичної інформації" (ВПІ). Крім цього, порівняно з попередніми штатами значно зменшилися посадові ставки співробітників, що викликало їх незадоволення. Було також прийнято рішення про утворення кількох нових ВПІ, наприклад, Київського Столичного, Миколаївського та Одеського міських, але воно значення ніякого не мало, позаяк їх не прийшлося відкривати, тому що там не було влади УНР [422]. Однак, попри всі негаразди, керівництво МВС і державотворчі інтереси країни вимагали від ДПІ активної праці. Вона проводилася, і були певні результати, навіть у цих вкрай складних умовах.

З конкретних досягнень ВВІ та регіональних органів можна назвати факти розкриття та арештів радянських агентів; виявлення оперативним шляхом діяльності супротивних українській державності радянських і русофільських підривних організацій та вилучення у них 48 млн. крб; затримання з великими сумами грошей і арешт двох відповідальних працівників військового відомства за підозрою у шпигунстві на користь ворожої держави; реєстрація населення у звільнених від більшовиків місцях з метою ефективного "розшуку непевних елементів" і викриття завдяки цьому значної кількості таких осіб; установлення каналів зв'язку з рядом міст по той бік фронту і Галичиною; придбання надійних і перспективних джерел інформації у запіллі противника. Крім того, ВВІ забезпечував нерідко результативне стеження за іноземними військово-дипломатичними місіями, що перебували при Директорії УНР. Підрозділом розроблені правила в'їзду іноземців в Україну. Корисною була допомога прес-бюро і регіональних політичних відділів ДПІ відділам інструкторів-інформаторів при губернських і повітових комісарах з питань організації та практичного здійснення пропагандистського впливу на населення [423].

Разом з тим є серйозні підстави і критично оцінити діяльність ВВІ. Відділ не забезпечив глибоке й ефективне контррозвідувальне вивчення оточення як Головного Отамана, так і уряду УНР. З 1919 по 1920 рр. особливою довірою С.Петлюри користувався О.Бірюков - уповноважений Директорії з проблем народного господарства, експерт з питань торгівлі й закупок, він же - агент особливого відділу ВНК 14-ої радянської армії Південно-західного фронту. Бірюков запрошувався на урядові наради, вільно спілкувався з членами уряду, мав доступ до таємних документів, зловживаючи своїм становищем, розпечатував службову кореспонденцію, нишпорив по робочих столах вищих посадових осіб. Як видно із звіту агента, він діяв настільки нахабно, що це не могло не викликати підозри оточуючих. Про неблагодійність О.Бірюкова й факти розголошення ним таємних відомостей неодноразово надходила інформація від посадових осіб до самого С.Петлюри. Напевно про це знала й контррозвідка. Але Головний Отаман не зреагував належним чином на отримані дані, більше того, посилав О.Бірюкова з важливими таємними завданнями до Італії, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Румунії. В одному з документів цей "експерт" писав, що "треба історії допомогти нищівним ударом пролетарського кулака закінчити існування Української самостійної Республіки". В урядових колах були й інші агенти "червоних". Таким чином, радянська сторона була добре проінформована стосовно внутрішньої і зовнішньої політики Директорії [424].

Слід сказати, що ДПІ і в першу чергу його головний контррозвідувальний орган (ВВІ) докладали зусиль до аналізу й прогнозування оперативної обстановки в країні. В цьому плані цікавим є документ Департаменту, датований 4 травня 1920 р., де йдеться про те, що внаслідок світової війни, більшовицької та денікінської навали в Україні залишилося багато людей, які становлять загрозу для УНР. Виділено три основні категорії таких осіб: "...які будучи хворими в той час, коли їх влада залишала певний терен, не мали можливості утікти"; такі, що, "одержавши гроші і певні директиви від своїх урядів і по їх наказу залишились тут для провадження шпигунської і взагалі руйнуючої праці, яка буде направлена на повалення У.Н.Р."; "... які у свій час награбували досить всяких цінностей і зневірившись тим часом у боротьбі рішили відпочити і спожить те, що їм досталось як трофеї".

Прогнозуючи подальшу діяльність зазначених осіб на шкоду УНР, автори документа вважали за необхідне їх ізолювати: "ворог є ворог, а тому залишати його на волі річ небезпечна". З огляду на це вони пропонували, враховуючи недоцільність поголовного ув'язнення ("... врешті і в'язниць не вистачить"), "утворити концентраційний табір і тоді їх туди спроваджувати". Одночасно корисною визнавалася "організація праці по реєстрації або перепису населення" [425].

Безперечно, всі три названі вище категорії становили для УНР певну проблему, особливо друга й третя. Але створення концентраційних таборів далеко не кращий вихід із становища, тим більше для правової держави, якою прагнула стати Українська Народна Республіка. Добре відомо, що, захопивши владу, саме цим антигуманним шляхом пішли вороги УНР - більшовики.

Необхідно сказати про надбання розвідувального підрозділу департаменту - відділу закордонної інформації (ВЗІ). В різні періоди його очолювали: А.Ткачук, Д.Левицький (1919 р.), Теодорович (1920 р.) [426]. Вивчення архівних документів показує, що ВЗІ у задовільних обсягах забезпечував інформацією лідерів УНР стосовно антидержавницьких політичних сил та рухів, що діяли проти неї на території України та за її межами. В першу чергу, це спеціальні відомства та військові формування так званого Українського радянського уряду в Харкові. Крім того, через оперативні можливості відділу Голова Директорії С.Петлюра вивчав ставлення урядів, політичних й ділових кіл ряду західних держав до проблем України та реалізовував задуми щодо відповідного впливу на них і ймовірного використання. Головний Отаман через агента А.Стрижевського здійснював конспіративні контакти з адміралом Колчаком з метою можливої взаємної підтримки. В актив розвідки є підстави записати і те, що важливі рішення уряду приймалися часто з урахуванням її інформації. Про наполегливу роботу "петлюрівської розвідки" за кордоном йдеться і в документах ВНК.