Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Научно-образовательная » История » Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗. Жанр: История. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Прокопику, я чогось боюсь.

— Нічого він мені не зробить, Маринко.

— Не кажи. Потерпаю.

— Що ти, Маринко? Велике цабе — Гривастюк.

— Боюсь.

— Але ж не хочу я з Йосипом нічого мати, — гримнув я роздратовано.

Вона мовчки закивала головою і сіла на стільчику біля мене.

— Казав Молотковський, що Криж зліг на тиф.

— Як? — Я полапав кишені, але кисет з тютюном залишився коло нової хати.

— Вже без пам'яті. Стрільці порозбігалися хто куди.

— Самого покинули?

— Прокопе, Прокопику!.. Не смійі — Марина заломила руки.

— Я не буду заходити до замка.

— Прокопе, не роби цього, — застогнала Марина. — Прокопе!

Її надтріснутий голос вивернув у мені душу. Але я непослухав. А дорога на Лісничівку ще ніколи не була таю довгою. Журно погойдувалися на вітрі берести. Журно лився спів пташини з ялиць. Все ніби попереджувало про небезпеку.

Навколо замка вітер перегортав жмутики сіна, гримали двері, дзвеніли шиби.

Криж головою звисав з канапи, слабо ворушачи, губами. Опухлі повіки конвульсивне напливали на очі, то відкривали їх. Це вже була не людина, а нагнічена вогнем груда м'яса. Над нею метушились у снопі сонячного проміння іскри пилу. Такий же хаос, мабуть, у Крижевій голові. Він то насторожувався, наче до чогось прислухаючись, то хмурився, ніби не йняв чомусь віри, то на перекошений ріт набігала несподівана усмішка, розходилась зморшками на щоках, перетворюючись в оскал болю.

Надворі почувся гомін. Я вийшов на поріг. Перед замком зупинились три верхівці — двоє стрільців і санітарний поліцай. Вони довго перемовлялись, показуючи руками на вікно, за яким лежав Криж, нарешті повернули коней і галопом помчали на тракт.

Потім прийшла Марина, принесла вінок з нанизаних на нитку зубків часнику.

— Візьми на патик і повісь йому на шию, — сказала вона. — Кажуть, часник помічний, — Але, заглянувши через вікно до кімнати, вона тихо додала:- Він не виживе. Виживають слабші здоров'ям, не такі…

Зволоженими очима заглянула мені у вічі.

— Ти не торкався?

— Ні.

— Куди ж ти?

— У льоху запертий Мельник. Піду випущу. На дверях висіла колодка.

— Мельнику! — гукнув я. — Пане Мельнику!

— Я тут, — почулося з підземелля. Уламком підкови я виважив скобу. Перш ніж відхилити двері, я попередив:

— Криж захворів на тиф, ні до чого не торкайтесь.

— Чув той гармидер, — прогудів Мельник. Глянувши на сонце, він розправив плечі. — Ну, вдруге я їм облизня дам.

Ми вдвох підійшли до вікна в стравниці і стали поруч Марини. Крижа кидало в гарячці. Та ось в горлі забулькало, він судорожне ковтнув і, витягшись, завмер.

— Кінець, — сказав Мельник.

Марина мовчки підтвердила кивком голови.

Через день поклало Іллю Гордія, а через добу я прокинувся від спраги. Марина повернулася з кухні з Левадихою. Старенька дала мені напитися якогось відвару і звеліла Марині засвітити лампу. Вони плавали переді мною тінями.

— Дай мені дзеркало, — попросив я Марину. Вони перезирнулись, і Марина подала дзеркало. З нього мов крізь туман на мене глянули прозоро-сині очі. Вони були спокійні. Навскіс і впоперек буквою «М» над переніссям викарбувалися короткі гострі зморщечки. Дві продовгуваті зморшки обабіч рота, губи зіп'яті докупи, підборіддя розчленоване затіненою впадиною. Чоло високе, з півкруглими закутинами, спертими на рухливі борозенки. На вухо спадало пасмо русявого волосся. Я подумав: «Оце я». Ще раз глянув у дзеркало, щоб запам'ятати.

Досвіта гарячка відпустила. Коли Марина принесла опечатаний смолою конверт, мені здавалося, що нічого не станеться, коли я встану. Марина розрізала конверт і подала мені віддрукований на машинці аркуш. Я кілька разів перечитав і поманив Марину.

— У валізі золоті крони. Однеси всі до Гривастюка.

— Що з тобою, Прокопику?

— Однеси. За те, що я поклав на бункері хату, на мене наклали контрибуцію.

— Яку?

— На, прочитай.

Вона стиснула плечима:

— Але ж я не вмію читати.

— Контрибуцію, — повторив я, відчуваючи, як до голови вдаряє кров. — Бункер їм потрібний. Буде війна… Однеси крони… Я іду на фронт…

Навколо — химерні стовбури з обривками коріння.

— Божечку наш! — скрикнула Марина. — Зурна розпалась… — Боже!.. Прокопе!..

Вони сходилися ранесенько-вранці, потомлені і вкриті стертою в порох землею, з усіх чотирьох сторін і несли в руках-хто дощину, хто обтесаний на стіну камінь, а хто просто жменю свіжої, що пахла надрами і вільгістю, глини. На них були попанахані австрійські й російські шинелі, кожухи з вицвілою вишивкою, міллю поїдені сардаки і киптарі. Ішли вони з непокритими головами, низько опустивший очі, ніби вже припало їм збродити усе піднебесся у попитах, прихистку, а сюди збиралися з останньою, надтозапізнілою і соромливою надією.

Аж до Лісничівки запрудивши вигін, аж до каменоломні заповнивши круті спадисті схили над селом, вони стояли і чекали якогось знаку, і всі мали мою подобу і темні сліди крові на тілі. Мені було тужно і маркітно серед них, я чув, як перестає битися серце, покидають думки, і я за пам'яттю читав останню молитву — до смерті: «Одпусти мені ще хвилиночку духу, бо мені треба сказати моїм веселим гостям, двоє-троє сирітних слів про те, до чого я вже не доживу».

Край неба горіло сонце. Я дивився на нього заслізненими очима, Ще раз питаючи, чи є щось на світі певніше і справедливіще. Але тут серце вмовкло, потемніло в очах, і я ледве встиг відкрити уста:

— Вірою і правдою устаньте до свого прийдня…

— Тиша.

Книга друга

СПАДОК ВІКУ

Вже знято урожай, ллє дощ, і вітер віє.

Р. Тагор

І

— Хочу сина, Надко, — прошепотів Тодосій, притискаючи її до себе сухими, як грабові притужини, руками. — Сина, Надечко, — повторив з банною мольбою і розпачем.

Її залило малинове проміння.

— Надко, — покликав він.

Тепер голос його прозвучав вільніше. Вона. підняла голову. Ще не торкане бритвою, запилюшене степовим порошшям Тодосієве лице всміхалося і ніби запотілося жалем. Крізь стріху до стодоли цідився глицюватий промінчик і золотив Тодосієві сторчкуваті брови й високе круто спадисте чоло. Якби Надія придивилась ліпше до його обличчя — до ніздрів, якоюсь судорогою стягнених до потилиці вух і звужених, полискуючих зіниць, їй стало б з Тодосіем ще лячніше. Але зміни на обличчі близької людини впадають в око лише після розлуки. Надія нічого не завважувала. Окрім того, вона носила в серці таємницю, яка мов глуха стіна заступала перед нею усе, на що інший звернув би увагу. Ось і тепер їй здалося, що Тодосій трохи облетівся, і хотіла було всміхнутися, але одне почуття зірвалося наполоханим голубом. з чашечки душі, а натомість косоокий яструбом всілося інше.

Її мучила тривога за Тодосія. Була ця тривога така незвичайна, ніколи не чувана, що Надія соромилась про неї думати. Якось минулого літа, коли Тодосій заїжджав до стодоли зі снопами, в дверях заклинило віз. Тодосій підважував то з одного, то з другого боку, тоді розізлився і, ухопивши розвору, так двигнув тічкою, що проламав обидва одвірки. З того дня Надії відкрився чоловіків двійник, який не давав їй спокійної години. Вдень і вночі вона відчувала його присутність, він закривав перед нею світ. Це було схоже на страшну напасть: був у неї Тодосій і був попри нього ще хтось. Часом вона не могла їх розрізнити і тремтіла цілу ніч, поки не зазоріє, поки той другий не покине хати.

…Тодосій притискав її до себе, а вона не насмілювалась глянути, чи це він. Раптом холодком по її напружених стегнах пробіг такий переляк, що вона, машинально занурівши в зерно, аж до землі, ногу, вигнулась і зіпхнула Тодосія.

Під стріхою шемрав вітер. Надія встала, витрусила з-за пазухи пшеницю і вклякнула край гірки збіжжя. Ніздрі їй свердлив запах поту, насильства над єством. «Боже! — скрикнула вона в душі. — За що така кара! А може, я люблю Тодосія?!»

Перейти на страницу:

Андріяшик Роман читать все книги автора по порядку

Андріяшик Роман - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Люди зі страху.В облозі отзывы

Отзывы читателей о книге Люди зі страху.В облозі, автор: Андріяшик Роман. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*