Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Загрозливих масштабів набуло дезертирство та збройні виступи проти власного командування, деякі полки у повному складі переходили на бік "червоних", украй ненадійними вважалися частини з мобілізованих селян [398]. Деморалізація збройних сил і свавілля окремих командирів породжували численні злочини проти цивільного населення. Так, жертвами єврейських погромів ставали десятки тисяч громадян [399]. Військові злочини підривали авторитет Збройних сил УНР, штовхали громадян до збройного опору владі. Лише в районі Рівного на захист своїх прав повстало близько 6 тис. осіб [400].

Про занепад службової дисципліни й розклад армії свідчить і недбале ставлення до збереження військової таємниці. Вже згадуваний отаман Божко, наприклад, запровадив практику обговорення бойових наказів у присутності всього особового складу і членів родин [401]. Необачне спілкування вояків Армії УНР й неохайність у цих питаннях командирів призводили до того, що, за словами сучасника, "в селах, зайнятих нашими частинами, приватне населення знає назву частин, їх склад", належність до певних з'єднань, плани передислокації тощо [402].

Вкрай негативним фактором була деморалізація державного апарату, в т.ч. і силових структур, поширення в середовищі державних службовців правопорушень, зловживань службовим становищем, порушень виконавчої дисципліни. В листі одного з військових керівників УНР до С.Петлюри, членів Директорії та уряду УНР зазначалося: "...Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам звичайними урядовцями і писцями... Україна повинна червоніти за свій уряд перед світом... Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не критик, то подлець" [403]. Відверті правопорушення допускали навіть найвищі урядовці (прем'єр-міністр Б.Мартос, міністр Чижевський, член Директорії Ф.Швець та ін.) [404].

Поведінка вищих посадових осіб створювала загальну атмосферу вседозволеності. Ось як описує сучасник побут і звичаї Рівного - тимчасової столиці УНР: "Гульня, кидання направо і наліво державного гроша йшло без перерви день і ніч... Не було дня, щоб не сталося пари десятків скандалів у місті, щоб не то урядовці, або директори департаментів, а то й віце-міністр не заночував п'яний в комендатурі міста, або не оскандалився ще в більш непристойний спосіб" [405]. Вищі посадові особи нерідко покривали злочинців, перешкоджаючи діяльності правоохоронних органів. Так, втручання члена Директорії О.Андрієвського звільнило від покарання отамана Палієнка, котрий підозрювався у скоєнні 13 злочинів [406].

Розквітало кумівство і сімейність в кадровій політиці й призначення на відповідальні посади некомпетентних людей [407]. Численні правопорушення й службові зловживання мали місце і в закордонних закладах республіки, до яких, писав політичний діяч В.Андрієвський, "в першу чергу йшли партійні товариші з урядових партій... на відповідальні дипломатичні посади часто призначали малограмотних "юношей"... і всякого рода авантюрників, котрі мали заручку у якогось партійного товариша". Таке становище було в дипмісіях УНР у Туреччині, Італії, Франції, Австрії та ін. [408]. Поширеними були випадки службової недисциплінованості серед дипломатичного персоналу. Як вказувалося у доповіді про роботу місії УНР в Парижі, вона "складалася з представників усіх політичних партій... при таких умовах не могло бути і розмови про координацію роботи. Наслідком цього було те, що в умовах відірваності делегації від уряду її члени не тільки працювали сепаратно, а й змінювали орієнтацію своєї праці".

Яскравим прикладом морального розкладу і зловживань серед голів закордонних закладів УНР може служити поведінка О.Севрюка - керівника місії з репатріації в Італії. Він витратив на допомогу військовополоненим лише 29% виділених на це державних коштів, а решта пішла на канцелярські витрати і репрезентаційний фонд, який О.Севрюк вважав "не більш-менш як додатком до свого утримання" [409].

Розуміючи згубність для країни такого розвитку подій, деякі політичні діячі УНР (голова УПСС О.Макаренко, морський міністр адмірал М.Білинський, державний контролер П.Симонов) домогалися від С.Петлюри жорстких заходів (встановити диктатуру голови Директорії, розпустити уряд й скликати Військову Раду з провідних військових керівників, надати їй широкі повноваження), однак ці звернення залишилися без відповіді [410].

Отже, протягом усього часу правління Директорії УНР, в умовах постійного жорстокого збройного протиборства з численними противниками, активної розвідувально-підривної роботи іноземних спецслужб і ворожого підпілля, при наявності серйозних негативних внутрішньополітичних чинників існувала нагальна потреба у створенні й ефективному функціонуванні надійних спеціальних служб республіки. При цьому, звісно, враховувався досвід, набутий органами безпеки Центральної Ради та Гетьманату, а зміна назв самих спецслужб та їх підрозділів супроводжувалась дальшим удосконаленням змісту й форми оперативно-розшукової діяльності.

§ 4.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ МІНІСТЕРСТВА ВНУТРІШНІХ СПРАВ

З поваленням гетьманського уряду і приходом до влади Директорії були покликані до життя міністерства Української Народної Республіки. Одразу ж відчутною стала нагальна потреба сильного органу політичного розшуку для вирішення завдань як всередині країни, так і у запіллі противників. Наявні на той час військові спецслужби забезпечували переважно інтереси Головної Команди Українських республіканських військ. Тоді за рішенням уряду і був створений при Міністерстві внутрішніх справ "Політичний департамент", а при губернських і повітових комісарах - губернські та повітові "політичні відділи". При цьому поновлений законом від 3 січня 1919 р. Адміністраційно-політичний департамент МВС перейменовується в "Адміністраційний департамент". Політичному департаменту передаються усі справи політико-інформаційного характеру, а також кредити колишнього Департаменту Державної варти [411].

Головні завдання Політичного департаменту (ПД) були визначені такі: виявлення і припинення антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, і в першу чергу партії комуністів, боротьба зі шпигунством, вивчення тилу противника та його військ. Виконував він і розвідувальну роботу щодо країн - потенційних противників УНР та можливих союзників.

Для співробітників ПД була розроблена "Інструкція по збиранню інформації". Документ цікавий в першу чергу тим, що дає уявлення про пріоритетні інтереси та визначені напрями діяльності цієї спецслужби, що випливали із згаданих вище завдань, в умовах постійних бойових дій, іноземної окупації та анархії в країні, підривних акцій ворожих УНР політичних сил.

Інструкція мала такі розділи:

1. Інформація про комуністичні організації в Україні. Пропонувалося звертати увагу на склад конкретних організацій, контакти між ними та іншими політичними течіями, їх ставлення до робітничого класу, селянства.