Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Доцільно коротко нагадати динаміку воєнно-політичної ситуації в Україні кінця 1918-1920 рр.: листопад 1918 р. - Буковина захоплена Румунією; травень-липень 1919 р. - Західна Волинь і Галичина загарбані Польщею; липень 1919 р. - румунські та чеські війська окупують Закарпаття [351]. З листопада 1918 р. до квітня 1919 р. ряд південноукраїнських портових міст утримували війська Франції, Англії, Греції. На півдні України, на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Анулювавши Брестську мирну угоду, РСФРР заявила, що не визнає Україну суверенною державою. Прикриваючись створеним у Курську маріонетковим "Тимчасовим робітничо-селянським урядом України" та за допомогою його озброєних формувань, у січні-квітні 1919 р. війська радянської Росії захопили більшу частину території УНР. При цьому уряд РСФРР цинічно заявляв, що воєнні дії на території України ведуться виключно між військами Директорії й "незалежного" українського радянського уряду. Влітку 1919 р. активний наступ Добровольчої армії генерала А.Денікіна призвів до заміни радянського режиму окупаційною "білою" владою. За Директорією лишилися окремі райони Волині й Поділля. З листопада 1919 р. радянські війська при підтримці "червоних" партизан і селянської армії Н.Махна витіснили денікінців з більшої частини України. У травні 1920 р. польська армія спільно з союзними збройними силами УНР перейшла в наступ й 6 травня увійшла до Києва. Однак 12 червня радянські війська знову захопили Київ і до серпня 1920 р. повернули собі більшу частину Правобережної України. Тим часом, Крим і вся Таврія перебували під контролем "білого" генерала Врангеля [352].

Серед зовнішніх чинників впливу на воєнно-політичну та оперативну обстановку насамперед варто виділити такі: протистояння ворожих військ майже по всьому кордону УНР; розвідувально-підривні акції спецслужб іноземних держав і "білого" руху; зусилля ворожих УНР закордонних об'єднань, підтримуваних спецслужбами, по створенню на її території підпільно-повстанських формувань, організації антидержавних акцій; підривна робота іноземних спецслужб і ворожих УНР закордонних об'єднань проти її установ на території інших країн.

Найсерйознішим противником спецслужб УНР були Всеросійська надзвичайна комісія (ВНК), а також Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), створена у грудні 1918 р. На лютий 1919 р. центральний апарат ВУНК складався з таємного, оперативного, юридичного та інструкторського відділів, а також ряду допоміжних підрозділів. Пізніше для розвідувальної роботи за кордоном створюється відділ іноземного контролю ("іноземний відділ") [353]. З червня 1919 р. в центральний апарат ВУНК було внесено зміни. Відтепер він складався з Колегії, її президії, загальної канцелярії, інструкторського, транспортного, особливого (військова контррозвідка), місцевого відділів. Таємний відділ було розширено й поділено на окремі підрозділи, він почав виконувати й функції іноземного. Були також створені регіональні органи [354]. Активну розвідувальну й контррозвідувальну діяльність проводили особливі відділи 12-ї та 14-ї радянської армій.

Трагічною реальністю роботи ВУНК стало позасудове переслідування та масові репресії ("червоний терор"). Розстріли без суду, катування, нехтування елементарними правами людини увійшли в практику більшовицьких надзвичайних слідчих комісій, що не могло не викликати відповідної протидії їхніх противників. "Обопільне озвіріння, - підкреслював відомий письменник В.Короленко, - сягнуло вже крайньої межі, і мені гірко думати, що історикові доведеться відзначати цю сторінку "адміністративної діяльності" НК в історії першої Російської Республіки, і причому не у XYIII, а в ХХ сторіччі..." [355].

Навіть В.Ленін писав у листі до голови української НК Лаціса, що, на думку керівництва ВНК, радянські органи держбезпеки в Україні принесли "тьму зла, були створені занадто рано й допустили до себе масу таких, що примазалися". У відповідь Лаціс повідомляв, що кадровий склад ВУНК дуже слабкий, оскільки "в Україні зібралися ті співробітники, котрих ми відкидали у Москві як малоздібних і малонадійних" [356].

На території УНР активно працювала військова спецслужба Червоної армії. "Десятки московських таємних агентів блукали на нашому фронті та в його запіллі", - писав український генерал О.Удовиченко [357]. Проводилася не тільки безпосередня розвідка Армії УНР, але і здійснювалося цілеспрямоване агентурне проникнення до керівних структур, правлячих політичних партій, сил безпеки республіки. Про це, зокрема, свідчить інформація, здобута співробітником особливого відділу 14-ї Армії Бірюковим [358]. Радянські розвідники та їх агентура не обмежувалися збором інформації, а намагалися дестабілізувати обстановку й інспірувати антидержавні виступи. Так, агент Гаврилко, що легалізувався у Державному Інспектораті військ УНР, зіграв активну роль у підбурюванні до заколоту отамана П.Болбочана [359]. Крім того, розвідувально-підривна робота на території, зайнятій військами УНР, покладалася на місцеві органи ВУНК [360].

Проти військ УНР застосовувались і диверсійні акти на комунікаціях і засобах зв'язку. Так, усім бригадам, полкам і окремим загонам радянських повстанських сил Лівобережної та південно-східної частини Правобережної України було наказано сформувати "підривні команди" по 5-25 вояків. Ці команди отримали завдання знищувати телефонні й телеграфні лінії, мости, нападати на штаби [361].

Органи ВУНК проводили значну роботу проти антирадянських підпільно-повстанських рухів. Активно застосовувались агентурне проникнення в ці організації, їх знищення, перехоплення каналів зв'язку. Начальником тилу Південно-Західного фронту призначили самого Голову ВНК Ф.Дзержинського. У його розпорядження в Україну направили близько 1400 співробітників ВНК і бійців внутрішньої охорони [362]. В Україні розгорнулося масове переслідування громадян, особливо за причетність до органів д ержавного управління Центральної Ради й Гетьманату [363].

Головною опорою радянських спецслужб в Україні було комуністичне підпілля. Для керівництва нелегальною роботою створюється Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С.Косіором, яке розгорнуло широку організаційну й кадрову діяльність. До неї підключився й Військовий відділ ЦК [364]. У травні 1920 р. у складі ЦК КП(б)У створюється розвідувально-інформаційний, а також Закордонний ("Закордот") відділи ЦК КП(б)У. Тоді ж у складі Зафронтбюро виникає "трійка" з метою керівництва підпіллям на Правобережній Україні, куди направили групи інструкторів для організації системи явок і зв'язку. Під проводом Зафронтбюро працював відповідний підрозділ при штабі 12-ї Армії, їхніми спільними зусиллями в 1920 р. було створено мережу підпільних організацій на Волині (16 осередків) і на Поділлі (8) [365].

Про чисельність й розгалуженість радянського підпілля свідчить хоча б перелік нелегальних осередків, переданих на зв'язок Закордоту від Зафронтбюро 12-ї Армії: Кам'янець-Подільська повітова організація (50-70 членів); Проскурівська (15); Волочиська (3); чотири розвідувальні групи у Вінниці, п'ять - у Жмеринці й одна - у Барі; агентурно-розвідувальне бюро в Чернівцях; зв'язкове бюро в Рибниці; розвідувальна резидентура в Бобруйську [366].