За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович
30 січня 1945 р. полковнику Петрові Дяченку виповнилося 50 років. Але хоробре серце жадало нових боїв за Україну... У лютому він стає командиром 3-го пішого полку Українського визвольного війська, звісно, у складі Вермахту.
Наприкінці лютого 1945 р. з дозволу та за сприяння німців він взявся формувати Окрему українську протитанкову бригаду “Вільна Україна”. Її основу склали старшини Армії УНР, колишні бійці Красної армії та українці з допоміжних протиповітряних і протипожежних частин Берліна. Петро Дяченко особисто укомплектував командний склад.
28 березня 1945 р. вояки бригади присягли на вірність Україні. В присязі були такі слова: “Буду завжди і скрізь боротися зі зброєю в руках під українським національним прапором за мій народ і мою рідну землю – Україну”.
У квітні 1945 р. німецьке командування включило бригаду “Вільна Україна” до складу танкового корпусу “Герман Герінг” групи армій “Центр”. Довелося Петрові Дяченку на чолі бригади брати участь у боях під Бауценом (район Дрездена) – проти частин 1-го Білоруського фронту та 1-ї армії Війська польського. Невдовзі бригаду Дяченка кинули на здобуття Ґерліц-Лобау. Загальне командування здійснював штандартенфюрер СС Отто Скорцені.
Наприкінці квітня у запеклих боях бригада “Вільна Україна” полонила 300 бійців Красної армії, серед трофеїв було чотири гармати, 5 полкових мінометів, понад 400 коней, 20 кулеметів, багато військового майна. Розбили дяченківці й 19-й піший полк 7-ї дивізії Війська польського, взявши до неволі командира дивізії генерала Лілевського. Серед полонених виявилися й українці, 50 із них того ж дня вступили до бригади. Слід зазначити, що в найкритичніший момент бою, коли поляки перейшли у рішучий наступ, у контратаку українців повів сам Петро Дяченко. Це й вирішило результат бою на користь української бригади.
Того ж дня генерал-лейтенант Вермахту Вільгельм Шмальц, командир парашутно-танкового корпусу “Герман Герінг”, особисто нагородив Петра Дяченка Залізним хрестом (таким чином, Дяченко став лицарем двох Залізних хрестів – Армії УНР за Зимовий похід і Вермахту за бій під Бауценом). Про успіх української бригади було сказано у спеціальному повідомленні.
Наприкінці війни Петра Дяченка призначили командиром 2-ї Української дивізії УНА (загальна кількість її вояків сягнула семи тисяч). 7 травня в районі міста Тетчен, коло мосту на Ельбі командувач УНА Павло Шандрук підвищив Петра Дяченка до звання генерал-хорунжого. А вже наступного дня бригада Дяченка потрапила в оточення. Її воякам довелося пройти понад 200 км територіями, на яких вже безчинствувала Красна армія. Менше третини вояків бригади “Вільна Україна” потрапило в американську зону, інші загинули або їх полонили москалі.
А кілька десятків сховались у лісах Судетського Підгір’я. Пізніше вони досягли Олесницького повіту, встановили контакт із сіткою ОУН(б), що діяла в Нижній Сілезії (очолював її Роман Коза-“Богун”), ведучи боротьбу проти червоних окупантів до початку 1950 років.
А бойовий шлях Петра Дяченка закінчився у травні 1945 року. Щоб не потрапити до рук тих, проти кого боровся, захищаючи Українську Народну Республіку, він змушений був здатися американцям...
25 років служив Петро Дяченко у різних арміях, із них тринадцять – на фронтах різних воєн. Служив у царській, російській армії Тимчасового уряду, Збройних Силах Української Держави Павла Скоропадського, в Армії УНР, у Війську польському, в УПА “Поліська Січ” отамана Бульби-Боровця, Вермахті та Українській національній армії. Вісім армій! Дві світові війни. Дві національно-визвольні епопеї…
За подвиги Петра Дяченка було нагороджено відзнаками чотирьох армій: російської, української, польської та німецької...
І ось його війна закінчилася. Попри сотні боїв, в яких він брав безпосередню участь, доля Петра Дяченка вберегла. А от двох синів на фронтах Другої світової він втратив: Юрія та Олеся...
Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні.
Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії.
1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні запорожці” – про тяжкий і славний шлях полку чорношличників у 1919 – 1920 роках. “Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі”, – писав командир Чорних запорожців...
1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР нарешті визнав заслуги Петра Дяченка перед Батьківщиною, зазначивши в наказі вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року.
Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.
Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 р. у Філадельфії, що в Сполучених Штатах Америки. Поховали його на українському цвинтарі Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).
“Славної пам’яті генерал П. Дяченко належав до тих “Новітніх Запорожців”, що завжди шукали часу і місця, де могли вони бити ворогів України, – писав у некролозі генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – У пам’яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один із найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти... Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам’ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..”
В останню дорогу лицаря Залізного хреста провели митрополит Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української національної армії прощав друга генерал-полковник Павло Шандрук. Навесні 1919 року разом із Петром Дяченком у складі Кримської групи Петра Болбочана вони визволяли від більшовиків Крим.
Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв старшина полку Чорних запорожців, у той час вже генерал-хорунжий Володимир Герасименко. Промовляли і генерал-хорунжий Армії УНР Аркадій Валійський та інші вояки. Серед них і Валентин Сім’янців, відомий український скульптор, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом він зробив прекрасне погруддя свого командира, зобразивши його в козацькій шапці зі шликом...
12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Бавнд-Брук відбулося урочисте посвячення цього пам’ятника. Багато зійшлося козаків у цей день на могилі визначного сина України. Чин посвячення здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора І. Паливоди.
Показуючи на пам’ятник, владика Мстислав сказав, що громада може багато зробити, “коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю”. “Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще невиконаний обов’язок перед славною пам’яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев’яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх...” – писав Валентин Сім’янців.
Після відправи вдома пані Олена Дяченко та син Петро, сержант американського летунства, учасник війни у В’єтнамі, запросили присутніх на тризну. І за столом архієпископ Мстислав, до слова сказати, племінник Головного отамана Армії УНР, розвинув думку про “обов’язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль”...
Дружина Петра Дяченка Олена дбайливо впорядкувала мемуарну спадщину свого чоловіка. У журналі “Вісті комбатанта” (ч. 3 за 1967 р.) вона опублікувала список праць, що зберігалися в родині. З цієї публікації можна довідатися, що Петро Дяченко написав такі праці:
“Організація протипанцерної бригади” (зі схемами);
“Кінний полк Чорних Запорожців” (рукопис – 74 с. машинопису; рукопис – 97 с. машинопису);
“Протипанцерна бригада “Вільна Україна” (4 аркуші – 8 сторінок, писаних рукою);
“Нотатки до Історії Полку Чорних Запорожців” (4 аркуші – 8 сторінок, писаних рукою);
