Вбивці на борту - Продель Гюнтер (книги без регистрации .TXT) 📗
Незадовго до дев'ятого терміну страти газета «Нью-Йорк таймс» писала у передовій статті: «Ми його все одно вб'ємо. Не тому, що це має який-небудь сенс, чи для того, щоб налякати інших чесменів, а тому, що для іншого шляху нам бракує соціальної сили уявлення».
9 годин 30 хвилин ранку 3 травня 1960 року. Телефон на столі у передпокої газової камери все ще мовчить. Директора в'язниці Діксона, що задрімав над кримінальним романом, будить, увійшовши до кімнати, лікар. Позіхаючи, директор дивиться на стінний годинник і каже Чесменові:
— Так, тепер приготуйтесь!
Чесмен відводить очі від телефону, на який він невідступно з відчаєм дивився протягом усієї ночі. Крізь велике скло у стіні він бачить, що кімната переповнена людьми. Прийшло п'ятдесят дев'ять репортерів, щоб побачити, як він умре. На похоронах Рузвельта їх було лише сорок п'ять, — пригадує він. Вони юрмляться за високим бар'єром, у якомусь метрі від куленепробивного скла газової камери. За завіскою чекає свого часу кат. Його ім'я відоме лише директорові в'язниці. Він одержує 100 доларів за те, що за знаком директора натискає важіль, після чого п'ять кульок ціаністого калію падають у посудину з сірчаною кислотою під стільцем, на якому сидить приречений.
Рівно о десятій годині Чесмена заводять до камери, і двоє підручних ката прив'язують його до стільця. До грудей йому прикріплюють стетоскоп. До стетоскопа прироблено гумовий шланг, що виходить назовні і дає змогу лікареві контролювати сердечну діяльність смертника.
10 годин 3 хвилини. Масивні сталеві двері газової камери зачиняються на засуви. Директор в'язниці дивиться на свого годинника і підіймає правицю.
Кат за завіскою натискає на важіль.
П'ятдесят дев'ять газетних репортерів присуваються ближче до куленепробивного скла. Вони жадібно фіксують кожний рух Чесмена, кожну гримасу на його обличчі. На вулиці, перед воротами тюрми з'юрмилися сотні інших газетярів, аби першими дізнатися для своїх газет про подробиці страти.
За середніх віків страти провадились прилюдно. Страта була своєрідним «масовим святом», у якому брало участь усе місто. На шляху до місця страти приреченого зупиняли на людних місцях і катували розпеченими кліщами, аби якомога більше розважити присутніх.
2 травня 1960 року великі газети Америки надрукували мільйонними тиражами фоторепортажі про всі фази смерті у газовій камері. В кіно увечері демонстрували старий фільм, знятий багато років тому у Сен-Квентіні. Великим планом глядачам показували вмирання людини в газовій камері. Від майстерно зіграного смертельного страху людини в останні хвилини перед стратою до падіння отруйних куль у посудину з кислотою й утворення смертельної пари — весь процес смерті демонструвався з драматургічною витонченістю. Хто хотів, міг вільно, як колись на базарних площах, спостерігати страту людини. Давно вже в кіно не було стільки глядачів, як цього дня, — 2 травня 1960 року.
Американській юстиції вдалося знову оживити середньовічні звичаї прилюдного умертвіння людей.
За годину після страти до директора в'язниці Діксона прийшла адвокат Розалія Ешер, яка протягом останніх років допомагала Чесмену в його боротьбі проти смертного вироку. Вона дала директорові адресований йому лист від Чесмена з приміткою: «Передати після моєї смерті». В листі було ім'я того, хто, за показанням Чесмена на суді, в день арешту був третім у кабіні форда і втік на заправочній станції, бо побачив, що їх переслідує поліція. Ім'я його — Джо Терранова.
На прохання адвоката і директора в'язниці ФБР оголосило розшук Терранови.
Його арештували 2 липня 1960 року, через 2 місяці після страти Чесмена, в Ель-Пасо в штаті Техас. Він жив там два роки під іменем Джека Сміта в пансіонаті «Червона роза», ховаючись від поліції, що розшукувала його за вбивство і пограбування касира тоталізатора.
Він став перед судом, був засуджений в січні 1961 року і страчений місяцем пізніше. Прохання офіційно розширити слідство, виявити, чи немає зв'язку між Террановою і злочинами «бандита з червоним ліхтарем» прокуратура відхилила. На процесі лише згадувалось, що Терранова неодноразово притягався до відповідальності за сексуальні злочини і що 10 років тому вчиняв розбійницькі напади на людей, користуючись сірим лімузином форда з рухомим червоним ліхтарем, замаскованим під поліцейську патрульну машину.
Повідомлення американських газет, за якими Терранова під час попереднього слідства визнав, що вчинив злочини, за які було страчено Чесмена, відділ преси ФБР назвав «припущеннями, що не відповідають фактам».
ДЕ ТИ, ТІМО?
— Йдіть-но додому і не хвилюйтеся. Зголодніє — сам повернеться, — заспокійливо промовив вахмістр і дружньо кивнув жінці в елегантному каракульовому манто, що стояла по той бік дерев'яного бар'єрчика, утираючи сльози шовковим носовичком.
— Але ж Тімо ніколи не запізнювався! Він такий слухняний хлопчик! — заперечила жінка і благально поглянула на поліцейського.
Молодий вахмістр, який увечері 13 лютого 1964 року був черговим у вісбаденському поліцейському управлінні, ніяк на це не зреагував. Він витяг свого портфеля, відімкнув його й поволі став видобувати з нього всяку всячину. Спочатку на стіл лягли сигарети, потім з'явилися термос та великий бутерброд, зрештою — пухлий кримінальний роман.
Жінка, що уважно спостерігала ці маніпуляції, кінець кінцем не втрималась, вибухнула:
— Та киньте до біса свої цяцьки! В мене щезла дитина, і я вимагаю, щоб поліція розшукала її! Я маю на це повне право!
Тепер вона не благала, наказувала.
Поліцейські не полюбляють, коли якісь там цивільні так розмовляють з ними. Молодий вахмістр не становив винятку, тому вилаявся.
— Слухайте-но, моя люба! Щодня сотні отих бешкетників не повертаються вчасно додому, і ми…
Він підвівся, зробив крок до бар'єра, вперше глянув у вічі відвідувачки — і несподівано вахмістрів голос пом'якшав.
— Згляньтеся на наше становище, шановна пані, не можемо ж ми щоразу бити на сполох!
Жінці, що стояла перед ним, було вже за сорок, але вона виявилась несподівано привабливою, до того ж мала справжній благородний вигляд.
— Ви тут відпочиваєте? — запитав він нарочито люб'язно.
— Ні. Я живу у Вісбадені вже шість років. Мені належить антикварний магазин на Вагеманнштрассе.
Останніми роками антикварів у Вісбадені розвелося, як грибів після дощу; звісно, юний вахмістр не знав і половини тих магазинчиків, проте поважно кивнув: мовляв, поліції все відомо.
— Я накажу патрульним машинам, щоб розшукали вашого хлопчика. Опишіть-но його зовнішність та одяг, шановна пані.
Тепер він був ладен підняти на ноги геть усю вісбаденську поліцію.
— Сім років йому. Гадаю, у блакитному светрі, шапочці з китичкою, у штанях. Ще рукавички… — Жінка зніяковіло всміхнулася. — Пробачте, але я нездужаю, тому весь день лежала; отже, хлопчика, коли той повернувся зі школи, доглядав чоловік. Не маю жодної уяви, що він там на нього понатягував.
— То вже не так і важливо, — поспішив заспокоїти її вахмістр. — Все одно знайдемо! Куди він пішов?
— Гуляти…
— Куди саме?
— Він завжди гуляє біля будинку або десь поблизу.
— Отже, на Вагеманнштрассе?
— Ні. Ми мешкаємо на Вільгельмштрассе. У сімнадцятому номері. Другий поверх.
Поліцейський старанно занотував адресу.
— Чи знаєте ви, з ким він був?
Мати похитала головою.
— Й гадки не маю. Там багато дітей. Знаю лише, що сусідка, пані Хібер, дружина лікаря, нагнала їх геть, бо вони галасували. Вона завжди жене їх, щоб не заважали лікареві під час прийому.
— Коли вона нагнала їх?
— Десь о пів на шосту. І після цього Тімо ніхто не бачив. Я вже розпитувала, розпитувала…
Вахмістр потай глянув на годинника: було десять на дев'яту.
— То, може, він подався до якихось знайомих або родичів?
