Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкі роздуми і вагання сховала ніч. Ніч плила у супокої, накрила нас м'яким обрусом відбитого стінами місячного сяйва.

Перед досвітком затарабанили у вікно.

— Прокопе, Прокопе!

Я пішов до дверей. Марина притьмом за мною.

— Чого ти, Маринко? Спи.

— Боюся.

— Це, здається, Гордій.

Ілля збуджено схопив мене за обидві руки:

— Слухай, ми зібрались провчити поляків. Ходи, сотня вже за селом. Тебе чекаємо.

— Усі при зброї? — запитав я.

— Так.

— Кулемети взяли з собою?

— У повному бойовому.

— Я нікого бити не хочу і не буду! — крикнув я. — Звели розходитись.

— Прокопе! — Гордієві перехопило дух — Ми, Прокопе, підемо без тебе. Але ти мазурню знаєш: кляті, будуть між нами покійники. Ходи, бодай розстав хлопців, тоді, будь ласка, можеш досипляти.

— Любий. мій. — Тепер я взяв його за обидві руки.- Ілля, ви збожеволіли. Стріляти із засідки?

— Ми їм тільки коней переведемо.

— Вночі куля не вибирає.

— Прокопе, це мазурня. На твоїй совісті буде, коли хтось із нас поляже.

— Не піду.

- Їх муштрує підісланий полковник. У них…

— Не піду! Відкривайте між лісами фронт. Якщо вони приймуться з вами воювати, тоді подумаю.

— Ой Прокопе, — мало не плакав Гордій. — Не одна мама завтра заголосить. А сотню вже не стримаєш.

— Хто вам нарадив?

— Самі. Стояли коло читальні, балакали, коли прибігає чорногуз Молотковського: «Поляки поїхали на Лісничівку». Ну, доки вони будуть ментрежити село?

— Скажи хлопцям, що це безглуздя.

— Як хочеш…

Гордій в'яло, мов поранений у саму душу, подався до воріт.

Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий, потім заговорили ще два. Зачастили карабінні, постріли. Я вийшов на подвір'я. Стрілянина тривала недовго. Відтак надплив далекий гомін. Сіріло на день. Долина наповнилась півнячим криком. На вулиці почувся тупіт копит і зараз же загупали, десятки чобіт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не несли нікого. А що твориться на толоці?…

У тому місці, де Дністер піл-на-піл розділили острови, колись була бездонна глибінь. За півкілометра вище по течії рибаки перегородили частину ріки на мілині косим насипом. Течія зрушила з місця, заносячи поступово яму, поки з води не висунувся піщаний язик, що через рік вкрився млакою, а ще через рік заріс кущиками лози. Квола порість витримала кілька повеней, дощі обмили її від намулу, і острів піднявся. За ним виросли другий і третій.

Так і в річищі життя Колобродів: після невинних маршів. перед дівчатами на майдані, після створення алярмової сотні й Гривастюкових закликів провчити поляків рівновага порушилась, обережність і страх змінилися безпечністю, молодецтво помутило голови, і доброї мирної ночі за селом появився струп, на котрий важко навернути очі.

На толоку зійшлися з кожної оселі по двоє, по троє, але чим людніше ставало на вигоні, тим тривожніше перешіптувались, тим неспокійніше поглипували на ліс коло замка.

Микола ходив по хаті мов зачумлений і стискав у кулаки безкровні пальці.

— Там півсотні забитих коней, до десятка поранених і розстріляних поляків. Іди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стікають кров'ю. Навколо хрипіння і стогони.

— Знає Гривастюк. Це його, сучого війта, робота. Я не хочу за цю катавасію відповідати. По суті, то я в сотні не появлявся відтоді, як покинув її під Чортковом.

— Але ж…

— Що, Миколо? До чого ти мене спонукаєш? Скажи одверто.

Він раз у раз хапався за голову, і лисина його запалала, як спіла диня.

— Гривастюк… — Я прикусив язик: на порозі показалась Гафійка.

— Татко просить вас прибути до канцелярії — сказала вона, уставившись на мене наполоханими очима.

Ми з Миколою перезирнулися. Микола кивнув: їди, мовляв.

— Вам, Прокопе, завихторили розігнати толоку, — сказала Гафійка. — Приїхали з Залісся якісь пани, кажуть, що всі зібрання забороняються, бо почалися епідемії віспи і тифу. Татко їх всіляко затримує, але вони от-от будуть тут. Я прибирала канцелярію і все чула.

— Татко тебе послав?

— Ні, я сама.

— Спасибі, Гафійко.

Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до ріки. Я переодягся у військове, приколов хрести. Відчував, що виглядаю божевільним для всього села, але я мав деякі надії.

Їх було четверо: санітарний поліцай, чиновник з повітової управи і два січовики — сотник і простий стрілець. Вони вже сиділи в бричці, і Гривастюк, побачивши мене, піднявся з сидіння.

— Та ось, панове, Повсюда.

Війт виглядав невиспаним, на лиці появилась розгубленість, а в руках — метушливість. Проте він намагався володіти собою і, ховаючи очі, здавалось, якимись прикритими думками обшкрібав внутрішню оболонку душі від шкідливого накипу.

— Ардатій Криж, — відрекомендувався сотник.

За ним назвались інші

- Іван Ярина, Юрій Степовий, Андрій Хопик.

Сотник носив сині вилинялі шаровари і потерту блузу із зібраним коміром, до якого не прилягали золоті нашивки. Мій мундир справив на сотника більше враження, він розглядав мене, не приховуючи завидків. Цим, здається, скористався Гривастюк.

— Чим теліпатися в кінець села, може, владнаємо діло в канцелярії? — запропонував він, але я чогось відчував, що це, либонь, швидше говориться для мене, ніж для прибулих.

— Ні,- заперечив чиновник. — Вказівки недвозначні, і їх треба виконати.

З виразу обличчя, манери триматися й розмовляти хотілось зробити висновок: зносок інтелігента і дурник. Я знав людей, що вийшли з робітничих чи селянських сімей і, помокнувши в інтелігентському кисляку, поривали зі своїм родом. Але й ці люди зберігали що-небудь від свого середовища. Їм часто можна було відкрити душу, хоч цього й не варто б робити: щось у їхній поведінці все-таки приваблювало. Та інтелігент-дурник, виходець з інтелігентів, — це дурень у квадраті. Цей Ярина нітрохи не заслуговував поблажки уже з першого враження. Ось він: змалку захвалений, змалку купований бубликом і брязкальцем, отримавши права віку, став зарозумілим, як попова льоха, і утверджується в житті, не замислюючись, чого вартий. Тупі зеленуваті очі виражали дурну категоричність.

— Річ ось у чому, пане…

— Повсюда, — підказав Гривастюк.

— Пане Повсюдо, — продовжив чиновник, звівши брови. — У навколишніх селах прокинулись заразні хвороби. Є тільки одна можливість попередити епідемії: заборонити сходки, вечорниці, навіть богослужіння.

— Пане Ярино, — сказав я. — Зараз же перепрошу людей. На толоку навіть не всі зійшлися.

— Дозвольте, ми це влаштуємо самі. — Чиновник криво посміхнувся — Мені потрібно зачитати інструкції.

Ні, не заради толоки вони приперлися, це й безмізклий би зрозумів. Мені досить було одного сигналу: Микола пішов від мене, не попередивши. Але я вирішив точніше з'ясувати ситуацію.

— Пане сотнику, — звернувся я до Крижа. — Може, ми справді обміркуємо, як попередити людей, щоб не образились Та ось зглядаються, — показав я на Ревеку, що стояла біля криниці.

Сотник зиркнув на поліцая, який банно дивився на постамент з-під цісаревого погруддя, на стрільця, що навпочіпки зіщулився на дні брички, на роззявлену Ревеку — і зіскочив на землю. Чиновник не встиг відкрити рота, як ми вже сиділи в канцелярії.

— Я з сусідніх сіл нікого не запрошував. — звернувся я до Крижа.

— Вірю вам, — посміхнувся сотник. — Проте справа складніша. Сьогодні вранці Гривастюк прислав вістового з сигналом про те, що в Колобродах є випадки дивного захворювання. За наказом повітового комісара сюди з хвилини на хвилину прибуде карантинний загін.

Він зіперся на лікоть, утомлено випростав під столом ноги. Ні, сотник не поспішав. Війтисько, увійшовши до канцелярії, почав теребити вуси. Цього щось більше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подібних людей. Вони тобі чимось прислужаться, а тоді їм починає здаватися, що забагато тобі добра вчинили, і заходяться цькувати. Горів нетерпінням і чиновник. Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на п'ять хвилин, і Микола з хлопцями покине село.