Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

В разі необхідності проведення багатьох обшуків і арештів начальники ОВ подавали, по змозі заздалегідь, губернським старостам або градоначальникам списки осіб, котрі намічалися для обшуків та арештів, з коротким зазначенням щодо кожної особи підстав до цих заходів і ступеня участі в злочинній діяльності. При одержанні від згаданих чиновників відповідних вказівок начальники освідомчих відділів діяли у визначеному вище порядку. Після вивчення речових доказів начальники ОВ через губернського старосту чи градоначальника надсилали в Департамент Державної варти детальне донесення про результати проведеної операції, додаючи до нього список осіб, котрі були обшукані й заарештовані, а також відомості про збереження речових доказів, які заслуговують на найбільшу увагу. Без згоди начальника освідомчого відділу в районі, на який поширювались його повноваження, не могли провадитись жодні обшуки чи арешти у справах політичного характеру, бодай з цього приводу надійшла вимога від уповноваженої на це іншої посадової особи. Щодо труднощів, котрі виникали у цих питаннях, начальник ОВ отримував вказівки від губернського старости чи градоначальника [240].

Отже, "Інструкція начальникам освідомчих відділів..." містила окремі, фрагментарні рекомендації щодо організації роботи цих контррозвідувальних органів. Втім, викладених в ній положень було явно недостатньо для проведення оперативної роботи на належному професійному рівні (особливо, коли інструкцією керувалися співробітники освідомчих відділів, котрі раніше не служили в поліції чи жандармерії). В інструкції, що розлядається, не знайшла чіткого відображення низка питань, які мають істотне значення для діяльності органів контррозвідки (категорії справ, що перебувають у провадженні; вимоги до роботи з агентурою; взаємодія освідомчих відділів з органами слідства та ін.). Не висвітлені ці питання і в "Положенні про освідомчі відділи при губернських старостах і градоначальниках".

Відповідно до затвердженої Радою Міністрів Тимчасової постанови "Про заходи проти осіб, котрі загрожують державній безпечності Української Держави та її правопорядку" міністр внутрішніх справ на всій території України, губернські старости - у межах підвідомчих їм губерній, столичні й міські керівники - у межах підвідомчого їм регіону мали право давати розпорядження: про проведення обшуків і виїмок у осіб, котрі підозрюються у вчиненні діянь, що загрожують державній безпеці країни та її правопорядку; про попередній арешт таких осіб. Строк попереднього арешту встановлювався: за постановами міністра внутрішніх справ - до двох місяців; за постановами губернських старост, столичних і міських отаманів - до двох тижнів. Цей термін за поданням старост і отаманів міг продовжити міністр внутрішніх справ до двох місяців. Підстави щодо проведених виїмок, обшуків та арештів викладалися в особливій постанові службової особи, за розпорядженням якої вони були здійснені. Копії постанов про арешт надсилалися в місця ув'язнення та прокурору місцевого окружного суду, причому останньому - протягом доби. В цей же термін про арешт сповіщався Департамент Державної варти. При провадженні обшуків і виїмок виконувалися правила, встановлені для попереднього слідства.

Прокурорському нагляду надавалося право перегляду дізнання щодо осіб, заарештованих в порядку цієї постанови. В таких випадках прокурорський нагляд не вдавався до оцінки даних, що торкалися особи, а лише переконувався, що дізнання стосовно заарештованого проводиться саме з приводу тих дій, які містять загрозу державній безпеці України чи її правопорядку. В разі виявлення помилковості арешту представник прокурорського нагляду повинен був негайно сповіщати про це безпосереднього прокурора Судової Палати, котрий здійснював передбачені законом заходи. При необхідності особи, заарештовані в порядку цієї постанови, могли примусово висилатися на строк до двох місяців з постійного чи тимчасового місця проживання в місцевості, визначені Радою Міністрів за особливим поданням міністра внутрішніх справ, або за межі Української Держави. Міністру внутрішніх справ за узгодженням з міністром юстиції та військовим міністром тимчасово надавалося право передавати до Військового Суду для розгляду за законами воєнного часу справи про вчинені приватними особами злочини, небезпечні для державного порядку та громадського спокою, навіть якщо ці злочини були скоєні в місцевостях, де не оголошено воєнний стан. До таких злочинів, крім зазначених у законі від 30 травня 1918 року про військову підсудність, відносились також всі злочини проти державного устрою України; напад на урядових осіб цивільних відомств при виконанні або з приводу виконання ними службових обов'язків; навмисне знищення або пошкодження майна, коли таке переслідується в порядку державного обвинувачення, а також фальшування грошових знаків [241].

Як бачимо, Тимчасова постанова Ради Міністрів від 24 вересня 1918 р. "Про заходи проти осіб, котрі загрожують державній безпечності Української Держави та її правопорядку" являє собою комплексний підзаконний акт, який містить різні за своєю юридичною природою норми: кримінально-процесуального характеру (з питань провадження первинних і невідкладних слідчих дій - обшуків, виїмок); адміністративного характеру (з питань попереднього арешту й тимчасового вислання з країни). Хоча в цій постанові контррозвідувальні органи не згадуються, вони в результаті її видання отримали конкретний і досить ефективний механізм одержання санкцій на проведення у відповідних справах обшуків, виїмок та попередніх арештів. За тогочасної загальнополітичної та оперативної обстановки це мало важливе значення.

При виконанні службових обов'язків, в разі збройного опору з боку злочинців, співробітники ДДВ, в тому числі й освідомчих відділів, мали право застосовувати зброю. Підстави для застосування викладені в циркулярі МВС за № 2086 від 3.X. 1918 р. Щоправда, в "Положенні про освідомчі відділи", "Інструкції начальникам освідомчих відділів..." та в нормативних документах, що регламентують в цілому діяльність Державної варти, не знайшли чіткого відображення права та обов'язки співробітників при здійсненні оперативно-розшукових заходів, питання соціального і правового захисту особового складу.

Необхідно зауважити, що цивільні державні установи зобов'язувалися доводити до ОВ інформацію, потрібну їм для виконання оперативних заходів. З цією метою навіть виробили відповідну процедуру для місцевої адміністрації. В той же час згідно з "Правилами для спільної роботи" система ОВ повинна була координувати свою діяльність як з іншими органами Державної варти, так і з військовим відомством. Сумною реалією часу була вказівка про надання службової інформації командуванню австро-німецького контингенту в Україні. Крім цього, останні намагались використовувати в своїх інтересах й агентурний апарат освідомчих відділів. Відомі спроби германського командування створити руками ОВ маріонеткову, "кишенькову" спецслужбу - освідомчо-агітаційне бюро, яке мало інформувати його про настрої населення та вести агітацію за існуючий лад і Гетьмана. Проте рівноправне співробітництво, обмін розвідувальною і контррозвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку налагодити не вдалося [242].

Постійно велася робота по вдосконаленню управління оперативною діяльністю місцевих ОВ. Виходять циркуляри начальника центрального ОВ, директора ДДВ про конкретні заходи, спрямовані на поліпшення роботи відділів. Відповідні розпорядження щодо сприяння роботі цих підрозділів на місцях отримують від міністра внутрішніх справ представники територіальних органів влади. В період існування ОВ розробляються такі важливі директивні документи, як інструкція з політичного розшуку, інструкції щодо зовнішнього догляду з конкретних напрямків роботи, положення про прикордонні пункти, був також підготовлений проект положення про закордонні розшукові пункти. Але подальша доля цього важливого документа не відома [243].