Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Не знаю… «Докори сумління є вид смутку, що виникає од сумніву, чи добре те діло, яке здійснюється або вже здійснилось».
— Я тебе нікуди не відпущу! — Вона зірвала з мене шинелю і закам'яніла, мабуть, відчайдушним зусиллям стримуючи себе, щоб не топтати її ногами.
Я посадовив її на диван. «Маючи схильність думати, що все повинно йти за їх планом, ці люди дивуються тої ж миті, тільки-но події відбуваються інакше, причому вони часто ображаються навіть у тих випадках, коли справа їх самих не стосується». О Декарте, наш миропомазанику! Я ніколи не старався запам'ятати те, що читав. Видко, в людської пам'яті є якісь автономні потреби.
Загрюкали в двері. Ми кинулись відчиняти. На порозі стояв листоноша. На моє прізвище надійшла індульгенція: «Свідчення, видане гр. Повсюді Прокопові року народження 1894, у тому, що він за станом здоров'я не може бути використаний для військової служби». Підписи. Ще у Львові за такий папірець я виміняв би свого ангела-хоронителя. Клопотання було віддруковане на гербовому аркуші. На клаптику з учнівського рахункового зшитка Покутський писав: «Не гнівайся, Прокопе, що о цій порі не пишу про себе. Чекай листа в Колобродах».
Я согрішив, почавши сумніватися в удачі, і наріканнями ніби заохотив стихію стати лагіднішою. Але якщо в мене становище виправилось, то на Грушевичів будиночок звалювалась напасть за напастю. Вночі, попросивши мене перечекати в кухні, солдати вчинили обшук. Метушилися, гримали, щось розбивали — паку чи скриню, — дзенькало скло. Коли стихло, я натиснув на клямку, але двері ззовні були підперті. Довелося їх виважувати кухонним гаком.
— Христино! — гукнув я гуляючому поверхами вітрові. — Христино!
Я запалив свічку й, ховаючи її між долонями, спокутуючою причиною спустився вниз. Сходи почали знову рипіти.
— Христино!
Вона, видко, обурювалась, її зв'язали і заштовхнули до вбиральні з клубком фіранки в роті. Вона напівсиділа на долівці, спершись головою на унітаз. На віях росинками висіли сльози. Я переніс її до кімнати і звільнив від зірваного зі штори шнура. Христина тихо, болісно заридала.
Вітер не мав доступу лиш на кухню. Я накидав на підлогу подушок, укрив Христину ковдрами, а сам до ранку передригонів на стільці. Зійшло недоречно велике сонце. Христина скидалась на мертву.
— Ми їдемо до Колобродів, — сказав я рішуче. — Ні,- простогнала вона. — Проведеш мене до наших знайомих, а сам чимшвидше їдь звідси. Я мушу залишитися в Тернополі.
— Я силою тебе заберу.
— Ні, - перебила Христина. — Тобі треба їхати, я розумію. Їдь. Я більше собі не належу.
Назад я добирався славно-правно, на куплений квиток, заповненим стрільцями поїздом. Навдивовижу — ніхто мною не цікавився. Стрільці співали:
У їхніх поглядах була порожнеча. З розмов я довідався, що вони їдуть на Велику Україну допомагати селянам в обробітку землі
Із Вигнанки я мчав поштовими санками, із Залісся мене довіз до Колобродів Клим Осадчук. Клим оповідав, що Микола Павлюк подав до повіту скаргу на чотирнадцять осіб, які самочинно рубали ліс. Всіх оскаржених оштрафували. Гривастюк не приховує, що невдоволений Павлюком, і відказує, мовляв, є в селі війт, котрий відповідає за порядки, а Павлюк на це не хоче зважати. І остання сільська новина — жінка Онукова народила близнят.
Чим ближче ми під'їжджали до Колобродів, тим гостріше я відчував, як немовби тверезію Перед тим сумним порогом у душі, за яким починалося пристановище туги і болів, я клявся, що ніколи більше не покину села.
На вулиці я зустрів Левадиху — вона дибала до Ковальчука ставити банки, бо простудився. Левадиха заплакала, узрівши мене.
- Іди відпочивай, — сказала вона. — Дома Марина. Покликала її, бо не було на кого хату лишити. Я швидко впораюсь.
Марина шила малим штанці. Мені, як ніколи, хотілося побути на самоті. Викликаючи ревність в Марининих очах, я запитав:
— Не знаєш, Павлюк дома?
— Нема, — відказала вона трохи зловтішне. — Поїхав, кажуть, до Чорткова.
— Як діти? — Я вагався, чи йти мені до замка, чи залишитися.
— Дякувати богові, здорові.
Роздягшись до пояса, я нагнувся над цеберком з теплою водою.
— Левадиха в нас, — повідомила Марина.
— Я бачив її.
Марина більше не підняла очей. Та коли я помився і перейшов до світлиці, вона рушила за мною.
— Постелити тобі?
— Діждуся Левадихи, — озвався я. — Причини двері, бо протяг.
— Стомився?
— Не дуже. — «В селі тим погано, що тут не вміють бути байдужими».
— То я постелю. — Ніби боячись заперечення, вона поспішила розкидати постіль. — Ми вже гадали, що скоїлось якесь лихо. Поїхав, і прослідок за тобою застиг.
— Яке горе!
Марина випросталась.
— Що з тобою, Прокопе?
— Нічого.
— Ти сердишся, що застав мене тут? Скажи.
«Почуття — це право власності».
— Будь собі на здоров'я, Марино, — пробурмотів я. — Звідкіля ти це взяла?
— Може, тобі хочеться випити? Я принесу.
— Стій, не хочу.
Вона блискавкою повернулась, несучи пляшку горілки. Було затишніше, коли всеготовно, дивлячись чи не дивлячись на мене, вона стояла поруч. Вона наче про щось здогадувалась і терпіла. Якби вона образилась, я, мабуть, вигнав би її з хати.
— Дозволиш — і я з тобою? За те, щоб ти піднісся духом, повеселішав.
— Налий ще.
— Третьої не дам. За цей місяць ти так осунувся з лиця!.. Боже, сивіти став!
Я попросив ще налити, і вона уступила.
— Життя — це рани, — сказав я посміхнувшись.
— Чекай, я принесу закусити.
— Ще одну, і йди собі.
Вона нахилила пляшку, та горілка полилась на землю. Марина опустила очі, переждала, все більше розпливаючись переді мною. Я ще чув, як вона забирала чарку з моєї руки, як скрипнули двері і в сінях щось наче зірвалося з вішалки.
…Мене мучила спрага. Я брів степом у короні Тантала. Вдалині виднівся журавель, та я знав, що ніколи до нього не дійду, повернув назад — і прокинувся. До Світлиці зазирав повновидий, самовтішний місяць. У сінях коновки не було, видно, через морози Левадиха забирала її до хати. Горіла лампада. Марина сиділа за скринею, поклавши голову на руки.
— Марино, — покликав я.
— Що, Прокопе? — схопилась вона.
— Левадиха не прийшла?
— Щось припізнилася. Вже, напевне, не прийде, пізно й далеко.
Спросоння ще щось хотіла додати, але я зачинив за собою двері. Одягшись, я проковтнув пригоршню снігу з призьби і попрямував до замка.
Ніде ніщо не шеберне. Я довго сидів, дивлячись на полум'я свічки. Був такий настрій, що хотілося заспівати якоїсь тягучої, тужної, такої, як співав у бункері Станіслав Муравський. Але я не пригадував такої пісні. Перед зором вишикувались слова, стиха напливали мелодії, та я не вмів їх зібрати воєдино. Огортала давка розпука. Я починав дрімати, і вона мені привиджувалась скам'янілим серцем. Я протер очі. Негаразд ускладнювати життя. Хтось сказав, що за кожним перебільшенням — абсурд. Це правда.
У Миколиному кабінеті я побачив запустіння. Сірим суконцем порохів укриті стіл і кушетка біля ліжка; в'янучи, настрішився мирт на підвіконні; у ніздрі бив запах притхлості. Я шарпонув дверцята в книжковій шафі. Шафа заскрипіла, захиталась, і на долівку посипались аркуші списаного паперу. Позбиравши їх, я зітер рукавом пилюку, розклав аркуші на столі.
«Ліс чорним вороном розкинув крила над горою, і чути було його тихе, сонне дихання в густій темені ночі далеко в полі, біли вогнищ пастухів на лугах, над полукіпками складених при дорозі пшеничних снопів, над примовклим у супокої Дністром. Підходячи до лісу, ви чули шурхіт перепелів у травах, монотонне подзвонювання цвіркунів, сухе потріскування снопів, але понад усе те було дихання лісу, за яким угадувалась сила, здатна пережити найтяжчі злигодні. Це дихання приковувало увагу, як головний герой на сцені, про якого ви ще нічого не знаєте, але в якому за одну мить встигли побачити магічний запас енергії, що примусить вас іти незвіданими стежками, настільки близькими вам, що ви не мислите собі іншого поводиря у цій нелегкій дорозі…»
