Малиновий Клин - Білий Дмитро (книги бесплатно без регистрации полные .txt) 📗
Григорія Концевича розстріляли, а його унікальне зібрання кубанських народних пісень, бібліотеку, нотні збірники — все це, в загальній кількості 12846 одиниць — знищили. Можна тільки здогадуватися, які дорогоцінні твори народної культури українців Кубані назавжди зникли в той час.
Але навіть репресії не змогли до кінця зламати спротив серед кубанського населення, і хоча масові виступи хліборобів під час колективізації були придушені за допомогою регулярних військових частин, окремі невеличкі групи повстанців все ще деякий час продовжували відчайдушну боротьбу з терористичним сталінським режимом.
Так, один з найбільших загонів козаків, яким пощастило втекти із заслання, діяв у районі станиці Медведівської у 1933-34 рр. З часом збройний опір перемістився в гірські райони Північного Кавказу і продовжувався, за деякими свідченнями, до 1939 р., доки останні загони повстанців знищили за допомогою газових бомбардувань.
Один з останніх передвоєнних процесів відбувся у жовтні 1940 р. над козаками Пашківської станиці, їх звинувачували буцімто у створенні "повстанської організації". Про те, яким чином вибивали показання з арештованих, розказував колишній слідчий НКВС: "...Были случаи, когда обвиняемый отказывался от своих показаний. Тогда приходилось докла-дывать начальнику следственного отдела. Обвиняемого у меня забирали на несколько часов й когда его возвращали, то после этого он начинал давать показання... По его поведению било видно, что к нему применяли меры физи-ческого воздействия".
В одному з номерів часопису "Чорноморець", який видавали кубанці-емігранти у Празі, в 1938-39 рр. з'явилася фотографія, що дивом потрапила до редакції. На ній зафіксовано момент розстрілу невідомих кубанських козаків. Кубанський поет Іван Степовий присвятив своїм землякам вірш, який міг би стати своєрідною епітафією на неіснуючому пам'ятнику десяткам тисяч кубанців, котрі загинули в ті роки:
ВІЙНА
Той трагічний розкол, який поділив народ на "білих" і "червоних", зламав долі мільйонів людей, суцільною кривавою раною позначив наше сторіччя.
Події Великої Вітчизняної війни 1939-1945 рр. знову поставили українське населення Кубані на різні боки барикад. І слід правильно зрозуміти ті мотиви, що привели одних до Червоної Армії, а інших — до складу "Вермахту". Перші козацькі кавалерійські частини з донців, кубанців і терців у складі Червоної Армії були утворені ще у 1936 р., коли радянський уряд був уже впевнений у цілковитій стабільності своєї влади на козацьких землях. У січні-квітні 1942 р. на терені Краснодарського краю, перед загрозою німецького прориву на Північний Кавказ, був сформований 17-й Кубанський кавалерійський корпус.
Цей корпус брав участь у багатьох битвах Другої Світової Війни. Більшість його бійців загинула під час військових дій, вражаючи всіх своєю відчайдушною сміливістю. Неодноразово командування кидало козацькі частини на танкові колони німців. Так, наприкінці весни 1942 р. після провалу Барвенковсько-Лозовської операції кавалерійські лави кубанців атакували німецькі танки. В черкесках і бурках, під розгорнутими прапорами летіли кіннотники просто під кулеметний і гарматний вогонь, і коні без вершників ще довго блукали по степах...
Багато тисяч кубанців загинуло, воюючі в Червоній Армії, були розстріляні німцями під час окупації, вивезені на примусову працю в Німеччину. Самовіддано працювали жінки і діти, забезпечуючи радянську країну кубанським хлібом. Сподівалися, що після перемоги все зміниться на краще — припиняться репресії, повернуть хліборобам їхню землю.
Але багато було й тих, які так і не змогли змиритися з радянською владою. Цьому сприяла й політика окупантів, котрі намагалися привернути козацьке населення Кубані на свій бік. Так, в усіх станицях було введено отаманське самоврядування, урочисто повідомлялося про наміри німців повернути кубанцям землю, відродити всі козацькі привілеї. В Краснодарі вперше за десять років почала виходити газета російською і українською мовами, почав діяти український театр.
Зараз зрозуміло, що німці навряд чи здійснили б свої обіцянки, але багато козаків повірили, що нарешті настав час відродження козацької волі. Почалося формування козацьких загонів, які співпрацювали з окупаційною владою.
Взимку 1943 року, після перемоги під Сталінградом, радянські війська розпочали наступ иа Північний Кавказ. За ними в населені пункти входили загони СМЕРШу, які жорстоко розправлялися з усіма запідозреними у співпраці з окупантами. Не чекаючи повернення радянської влади, десятки тисяч козаків Дону, Кубані і Тереку разом з родинами залишали рідні місця і відступали з німцями.
Очевидець так описував цей відхід:
"Погода стояла весьма плохая, шли дожди, по временам сменявшиеся снегопадом, почему грунтовые дороги совершенно размякли й превратились в сплошное месиво невылазной грязи, в которой застревали казачьи подводы й навозки, растянувшиеся на многие километры".
Після відходу з Кубані, в березні 1943 р. в Херсоні з біженців був утворений 15-й Козацький кавалерійський корпус, який ввійшов до складу німецької армії. Він складався з більш, ніж 40 тисяч чоловік. Також при ньому знаходився 10-тисячннй Козацький навчальний і резервний полк і "вовча сотня" Андрія Шкуро.
Окрім того, козацькі родини, козаки-емігранти, нерегулярні формування об'єдналися в Козацький Стан з чисельністю в 50-60 тис. чоловік. До складу цих козаків входила велика кількість емігрантів часів громадянської війни. Так, 60% старшин Козацького Стану (1430 чол.) становили колишні борці з радянською владою 1917-1921 рр. Серед них були такі відомі постаті, як Петро Краснов, Андрій Шкуро, кубанський отаман Вячеслав Науменко.
Зрозуміло, що всі ці козаки прагнули воювати не за інтереси Третього Рейху, а за визволення своїх земель, які так постраждали від антинародної політики комуністичного режиму.
Козацький Стан пройшов через Білорусію, Польщу, Північну Італію. Його шлях трагічно закінчився в Австрії, в долині ріки Драви, де козаки здалися англійським військам.
У червні 1945 р. англійське командування наказало передати всіх біженців військам НКВС. Цим біженці були приречені на тяжку працю і смерть у північних таборах СРСР, на розстріли у сталінських в'язницях.
Беззбройні козаки, знаючи, що їх чекає на Батьківщині, чинили англійцям шалений опір. Британський солдат, безпосередній свідок тих подій, так описує насильницьке вивезення козаків із їхнього табору у Пігеці 1 червня 1945 р.:
"Как только взвод приблизился к казакам, чтобу начать погрузку, люди сбились в єдиную массу, встав на колени и обхватив руками соседа. Когда стоявших скраю оттащили в сторону, остальные сгрудились еще теснее и, охваченные паникой, начали карабкаться друг через друга, пытаясь уйти подальше от солдат. В результате образовалась груда истерических тел, причем многие оказались в самом низу. Когда, наконец, мы растащили этот завал, выяснилось, что двое — мужчина й женщина — задавлены. Всю эту группу пришлось силой по одному тащить в грузовик".
У цей день, за деякими свідченнями, було задавлено, вбито близько 700 чоловік. Деякі покінчили з собою. Подібне відбувалося і в інших місцях, де були розташовані табори біженців.
Сумною звісткою стала також смерть видатного кубанського бандуриста Михайла Теліги, котрий керував в еміграції у Празі Кубанською капелою бандуристів, та його дружини, видатної української поетеси Олени Теліги, яких німці розстріляли у Бабиному Яру в Києві.
