Дума про невмирущого - Загребельный Павел Архипович (книги без регистрации TXT) 📗
Хто зрозумiє цих людей? Однi з них кричали й били полонених тому, що були переможцями, а переможцi часто нахабнiють од успiхiв. Другi зганяли на бранцях свою злiсть за те, що їм не вдалося бути серед тих, хто пройшов залiзним маршем по Францiї, Чехословаччинi й Польщi, кому вдалося вхопити хоч краплину з рясного дощу милостей фюрера. Третi били за те, що їх громили пiд Москвою й пiд Воронежем, пiд Сталiнградом i Орлом. Четвертi кричали вiд безсилого жаху перед далекою Росiєю, куди фюрер мiг послати їх не сьогоднi-завтра i звiдки, вони це добре знали, вороття вже не буде. Хтось невидимий вiдбирав для охорони полонених саме таких людей, i тому марно було шукати серед них чесних, доброзичливих або ж розумних. I боротися проти них треба було вперто, грубо, без будь-яких маневрувань, без вiдступiв i хитань - силi треба протиставити силу.
Розбудили полонених рано, ще вдосвiта. Дали по кухлевi чаю з гiрким сахарином i по шматочку хлiба. Тодi знову построїли перед бараком i фельдфебель, показуючи рукою кудись униз, в густий туман, сказав:
- Там робота. Зрозумiло? Марш!
Вони рушили з двору, i туман накрив їх своєю вологою товстою плахтою, як накривав вiн лiси, гори, мiста й села цiєї непривiтної землi.
Внизу лежала каменоломня. Якихось вiсiмсот метрiв вiдокремлювало її од барака, i каменi на її стрiмких урвищах були теж сiрi й непривiтнi, як той барак, у якому мали тепер жити полоненi. Жити, щоб добувати оцей сiрий, важкий камiнь.
Фельдфебель розвiяв усi сумнiви. Вiн об'явив, що кожен з полонених повинен за день накласти вiсiм повних вагонеток каменю й одвезти їх нагору, до залiзничної лiнiї. Так має бути щодня, доки вiн тут начальник. А тепер хай води починають.
- Давай! - гукнув вiн чимдуж, i вартовi пiдхопили його крик, мов луна, й теж закричали: "Давай! Давай!"
Першим вийшов з строю невисокий бiлобровий Мулик, молодший лейтенант, що потрапив у полон десь пiд Старою Русою. Вiн спробував покотити одну з вагонеток, тодi нахилився i, взявши з-пiд своїх нiг великий гострий камiнь, кинув його в лункий залiзний кузов.
- На такiй роботi належить видавати рукавицi,- сказав вiн, нi до кого не звертаючись i пiднiмаючи новий камiнь, - А так не годиться. Од рук нiчого не лишиться.
- Що таке? Чому стоїте? - пiдбiг фельдфебель до переднiх.
- Рукавицi треба видати,- неголосно промовив Андрiй. - Без рукавиць працювати не будемо.
- Я з тебе пошию рукавицi! - замахнувся на Андрiя фельдфебель, але Коваленко стояв непорушно i дивився на нього з викликом в очах.
- Гаразд, - трохи спокiйнiше сказав фельдфебель, - зараз я з'ясую в дирекцiї кар'єру. Можливо, у них i справдi е рукавицi.
Вони таки були, шорсткi, з мiцного, як залiзо, брезенту, який, однак, не витримував змагання з гострими уламками каменю i розповзався так, нiби це була благенька марля. Треба було брати холоднi каменi майже голими руками. Голоднi, змученi люди, хитаючись вiд знесилення, ранячи долонi об безжальнi каменi, кидали й кидали цi каменi в гримотливi пащеки вагонеток, а тодi, посковзуючись на мокрих рейках, пхали вагонетки кудись угору, по крутому схиловi, довгому й виснажливому, як марення.
До обiду кожен з них одвiз лише по однiй вагонетцi. Тiльки маленький Мулик встиг накласти чотири штуки, але це пояснювалося, мабуть, тим, що його весь час пiдганяв один з охоронцiв.
- Закохався вiн у тебе, чи що? - пожартував Андрiй, опинившись пiд час обiду поруч з Муликом.
- Та "ай йому чорт! - вiдмахнувся той, ковтаючи ложку гарячої густої брукви.
- Ти все ж не дуже старайся,- по-дружньому порадив йому Андрiй.
- Та для мене ця робота звична, - сказав Мулик. - Я до вiйни на кам'яному кар'єрi десятником працював. А до того - простим вантажником: возив отакими вагонетками камiнь у баржi й на гончаки. Як гахнеш, було, з вагонетки в трюм, так воно як загримить!
- Тож дома, а то тут.
- Все одно робота, - запихаючись бруквою, буркнув Мулик.
- I все ж ти постарайся до вечора одвезти не бiльше однiєї вагонетки, наполягав на своєму Андрiй.
- Та чого ти до мене пристав! розсердився Мулик. - Подумаєш, командир знайшовся! Захочу - одну одвезу, а захочу, то й п'ять накидаю! Хай знають, як Мулик умiє працювати!
- Роби, як знаєш.
- I робитиму. Молокососiв рiзних не стану слухати.
По обiдi бiля Мулика стало вже два солдати, але їм не довелося його пiдганяти, бо той i сам працював, як чорт. Прийшов фельдфебель, подивився, як Мулик обливається потом, поляпав його по плечу й запропонував сигаретку. Але Мулик не взяв.
- Я не курю, - збрехав вiн.
Увечерi полоненим не дали їсти. Фельдфебель сказав, що їжу вони одержать лише тодi, коли кожен з них виконає свою норму. Сьогоднi виконав норму лише Мулик, йому й буде дана вечеря.
Мулик од вечерi одмовився теж.
- У мене голова болить, - жестами показав вiн.
- Гаразд, - ласкаво сказав фельдфебель, - твої продукти не пропадуть. Ти з'їси їх завтра, коли в тебе перестане болiти голова.
На завтра їм не дали нi снiданку, нi обiду. Полоненi потихеньку длубалися в каменi, але жоден з них не одвiз за цiлий день навiть однiєї вагонетки. Вмерти, але не здатися, - так вирiшили всi. Зате Мулик, якого молотили прикладами два конвоїри, падаючи вiд утоми, тягнучи з себе останнi жили, все ж наклав за день вiсiм вагонеток.
Увечерi йому дали подвiйну порцiю. Один з тих солдатiв, якi пiдганяли Мулика вдень, став бiля полоненого з гвинтiвкою i, вказуючи йому на стiл, де лежали такi привабливi хлiб i маргарин, де парувала миска з бруквою, буркнув:
- їж! То все твоєї Захочеш - фельдфебель дасть ще.
Мулик глянув на своїх товаришiв. Вони сидiли по обидва боки довгого дощаного столу, намагаючись не дивитися на нього, зовнi байдужi й спокiйнi. Вони були худi, голоднi, але гордi. Якби їх не загнали силою в оцю їдальню, вони б i не пiшли сюди, бо знали, що там ждуть їх тiльки знущання. I вiн теж, поки не переступав порога цiєї кiмнати, був не гiрший за них. Щоправда, вiн виконав сьогоднi норму. Але ж його били! Як били! - аби тiльки хто знав.
А тепер мiж ним i його товаришами стала оця миска брукви. Вiн би не захотiв її й пробувати, одвернувся б од неї, як одвернулися всi iншi. Але ж вiн так напрацювався за день! У нього просто дрижить все усерединi од утоми, болю й голоду. I коли вiн ще й сьогоднi ляже спати голодним, вiн умре! Вiн умре навiть ранiше - зараз, цiєї ж хвилини, якщо не простягне руки й не вiзьме отого шматка хлiба! Добре їм одвертатися - вони цiлий день сидiли на каменi, як квочки на курчатах. А вiн одбехкав вiсiм вагонеток! Хай би самi спробували отак попрацювати натщесерце!
