Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир (серия книг txt) 📗

Між тим, ситуація в країні погіршувалась у зв'язку із зростаючим свавіллям окупаційної адміністрації, неспроможності лідерів правлячих соціалістичних партій забезпечити громадський спокій, обороноздатність країни, стабільний економічний розвиток. Незадоволення таким становищем виявляли насамперед представники тих професійних груп, що краще за інших передбачали його негативні наслідки. 10 квітня 1918 р. київські юристи подали до уряду меморандум, в якому висувалися вимоги негайного проведення загальних виборів і скликання Сойму, котрий визнав би "сильний" і компетентний уряд, подбав про створення боєздатної армії; відставки міністра внутрішніх справ М.Ткаченка; введення до складу уряду висококваліфікованих фахівців. Правники радили уряду УНР вжити суворих заходів для забезпечення внутрішньої безпеки в державі: заборонити друковані видання, які ведуть антиурядову пропаганду, посилити контроль за лояльністю чиновників державних установ, зробити українську мову мовою діловодства. В разі невиконання своїх вимог юристи загрожували перейти до опозиції Центральній Раді [171].

Опозиційні настрої ширились і серед вищих посадових осіб УНР. Яскравим прикладом цього стало створення нелегальної організації - "Комітету Спасіння України". На жаль, в розпорядженні автора зараз немає докладних відомостей про цей цікавий епізод "таємної історії" України. Але відомо, що до складу комітету увійшли або активно його підтримали такі відповідальні урядовці, як голова МЗС М.Любинський, міністр земельних справ М.Ковалевський, директор Адміністративно-політичного департаменту МВС УНР Ю.Гаєвський, начальник київської міліції П.Богацький, міністр внутрішніх справ М.Ткаченко, військовий міністр УНР полковник О.Жуковський [172]. Головною метою організації була підготовка збройного повстання для усунення австро-німецької окупаційної влади, стабілізації обстановки в країні та подальшої енергійної розбудови суверенної Української держави.

Відома одна з конкретних операцій цієї організації. Оскільки МВС УНР не наважувалося відкрито припинити злочинну діяльність згаданого вже банкіра А.Доброго, то його вирішили таємно заарештувати і вивезти з Києва. За вказівкою міністра внутрішніх справ М.Ткаченка до квартири Доброго увійшла група озброєних осіб, заарештувала банкіра і вивезла до Харкова. Там він перебував у різних місцях під охороною. Крім А.Доброго, затримали ще 27 осіб, що співробітничали з німцями [173].

Однак за агентурними даними німецької контррозвідки А.Доброго відшукали і звільнили з-під арешту. Німецький пособник навіть розповів про свої "пригоди" в інтерв'ю німецькій газеті в травні 1918 р. Німецькі спецслужби викрили і таємну організацію патріотів. Загін німецьких солдат під командою кількох офіцерів заарештував її активних учасників Ю.Гаєвського і М.Любинського прямо під час засідання Центральної Ради. В інших місцях були затримані О.Жуковський та дружина М.Ткаченка. Частина учасників цієї акції засуджена німецьким військово-польовим судом до різних термінів ув'язнення [174].

У відповідь на опозиційний рух були запроваджені німецькі військово-польові суди за акти терору проти австро-німецьких військовослужбовців та громадян України, які з ними співробітничали. Були також заборонені публічні виступи на вулицях, встановлена попередня цензура.

За таких обставин члени Центральної Ради все відвертіше висловлювались проти зростаючого свавілля австро-німецької військової влади, її втручання у внутрішні справи УНР. 13 квітня 1918 р. була ухвалена заява ЦР про те, що самовільне втручання німецького і австро-угорського командування в соціально-політичне й економічне життя України недопустиме. Парламент доручив уряду вжити заходів до протидії самочинним акціям іноземної військової влади [175].

Зрозуміло, що такі дії Центральної Ради викликали прагнення австро-німецької військової адміністрації усунути від влади цей парламент та замінити його на більш слухняний. Командування німецьких військ уважно стежило за співвідношенням сил різних політичних угруповань України і скоро дійшло висновку, що діючий уряд не має міцного коріння і не може забезпечити постачання хліба та інших продуктів згідно з Брестським договором. Граф Форгач - посол Австрії в УНР - висловив навіть побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернатором, але цю радикальну акцію австрійське керівництво вважало несвоєчасною [176].

У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиційної армії в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо УЦР. В ній взяли участь посли Німеччини і Австро-Угорщини Мумм фон Шварценштайн і граф Й.Форгач (відомий як запеклий слов'янофоб), військовий аташе посольств цих країн полковник Штольценберг і майор Флейшман, співробітник посольства Німеччини Принциг.

Учасники наради зійшлися на тому, що співпраця з Центральною Радою при її соціалістичній орієнтації надалі неможлива. Було сформульовано ряд вимог, які грубо порушували державний суверенітет УНР. Україна повинна була відмовитися від формування регулярних військових частин доти, поки німецькі та австро-угорські війська забезпечують їй військовий захист. За узгодженням із союзниками український уряд міг розпочати створення поліційних формувань. Розслідування всіх злочинних дій проти військ Центральних держав мало підпадати під юрисдикцію австро-угорських та німецьких військово-польових судів. Вимагалося усунення з усіх державних установ неблагонадійних елементів; всі земельні комітети мали бути розпущені та замінені звичайними державними органами влади. Брак українських військових законів союзники вимагали компенсувати за рахунок застосування відповідних нормативних актів, чинних у військах Центральних держав [177].

Але потай від своїх австрійських союзників німецька сторона розглядала й інші варіанти розвитку подій. Ішов пошук людей, які могли б здійснити переворот і очолити новий уряд. Уже з середини квітня 1918 р. командування німецькими військами в Україні мало інформацію про підготовку подібної акції опозицією, очолюваною "Українською Народною Громадою" та "хліборобами-демократами". А 24 квітня 1918 р., тобто в той же день, коли німецький посол проводив нараду зі своїми австро-угорськими колегами, К.Гренер, начальник штабу групи військ фельдмаршала Г.Айхгорна, зустрівся із керівником підготовки перевороту генералом П.Скоропадським.

Результатом зустрічі стала домовленість, що німецька сторона займе прихильну до намірів П.Скоропадського позицію за умови виконання новим урядом ряду вимог: підтвердження статей Брестської угоди; розпуск Центральної Ради й організація виборів до законодавчого органу лише після припинення в країні стану анархії; передача під юрисдикцію військово-польових судів союзників злочинів проти союзних військ на території України і забезпечення реальної незалежності від різних політичних течій українським судовим інституціям; чисельність української армії буде визначена за згодою з німецьким командуванням; усунення всіх перешкод вільній торгівлі; відновлення права приватної власності на землю, виплата селянами грошової компенсації за землі, набуті ними в результаті реквізицій; оплата військової допомоги Німеччини українською стороною. До того ж, генерал К.Гренер підкреслив, що підтримка П.Скоропадського буде здійснюватись німецьким командуванням лише після захоплення ним влади. Дозвіл на формування української армії був, як рапортував австрійський дипломат, "осолодженням гіркої пілюлі", що її подали Гетьманові німецькі союзники [178].