Люди зі страху.В облозі - Андріяшик Роман (книги читать бесплатно без регистрации .TXT) 📗
І знову губи її знесилено затремтіли, тіло підломлювалося, як ціп, здавалося, Параска зараз упаде і більше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неї!
— Що з того, що поле вважається нашим? — питала вона, похнюпившись, тихо й жалібно. — Щороку підчищають як не одні, то другі, то треті. Що з того, людо-о-оньки-и! Гоніть на панщину. Не хочу поля, могили моєї тяжкої.
— Наказ, матінко, наказ, — на ходу кидав якийсь м'якосердий вояк. — Держава, матінко, держава погибає.
— А щоб вона вам колом із грішного місця вилізла! — накинулась Параска мов ужалена.
Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи.
— Узрять хлопа на оборі, то почнуть шукати. Іди, іди собі кудись.
Чужим і недобрим був її голос, а з лиця страх зігнав останні краплини крові. Я рушив відталою стежкою до Дністра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганні, думаючи, чи не піти мені до бункера. Та раптом на Загатиному подвір'ї гримнув постріл, щось заянчало. Через мить, волочачи задні ноги і швидко, п'яно перебираючи передніми, городом заколував ясно-гнідий Загатин Лиско. Роздираючи живіт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене і бахнувся в ріку. По воді пішли кола, захитали бистрину, зсунули струмінь у бік протилежного берега. Та плесо знову вирівнялось і лагідно всміхнулося небесам.
У житті хвиля добігає до окраїн, накопичуючи в своїх горбах злобу і жорстокість. Тому-то на окраїнах більше гризні, боротьби і більше зрушень, які сприяють народженню хвилі протидії.
Лиско виринув. Шалено працюючи лапами і прищуливши вуха, він пустився було до берега. Але тут була людина. Він коротко бликнув на мене запотілими очима, і його покинули останні сили, немов радніше було йому прийняти смерть, ніж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачої голови, підім'яла її під своє холодне тіло.
Я повернув до Загатиного тину. На оборі стояв гамір, його покривав пронизливий Калинин вереск, ніби її різали. У мене від цього крику одбирало руки і ноги.
Низькорослий бородатий чоловічок в австрійській шинелі заломив Калині назад руки і тримав її посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що діється навколо. Калина пручала його широким жіночим задом, фацакала ногами і репетувала на весь кут. На розі хати стояв, зіпершись на стіну. Загата і байдуже дивився, як виносять мішки із збіжжям.
Я підступив до бородача. Між його пересохлими губами запеклася зла посмішка.
— Відпусти жінку, — сказав я. З Калининого рота текла густа біла піна. — Не ламай же ти їй рук, ради бога, — повторив я.
— Таже… б'ється, — оскалився бородатий.
— Відпусти.
Він озвіріло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима.
— На, — жбурнув її на мене. — Сам тримай. Щоб не казав, що я — кат.
Нервова напруга передається. І Калина, і бородатий були близькі до запаморочення, і всі їх душевні й фізичні сили зосередилися навколо двох очевидних фактів: «Забирають зерно!» — «Ми не маємо права забирати!»
У нестямі Калина вхопилась за вилоги моєї шинелі і з божевільною цупкістю стала мене термосити.
— А бачиш! — зловтішне скривився бородатий.
— Бачу. — Я одірвав Калинині руки і рвонувся до нього. У моїй голові машинально спрацював присипаний сміттям часу досвід: через отаких свиней найбільше біди, бо, незважаючи на свою причетність до бруду, вони ще заграють з сумлінням і намагаються виправдатися.
Навперейми мені кинувся Федір. Узявши мене в залізні обійми і піднявши над землею, він спокійно заглянув у вічі.
— Ти що, Повсюдо! Не дурій, не пора. — Опустивши мене, він потягнув за рукав за собою.- 3 бабами — бабам і дертись. А ти не лізь. Не час. Давай ліпше заспіваємо.
І він заспівав тонким, десь перетятим у дорозі на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневі очі, та він уже витав у сонячному піднебессі:
Один з реквізиторів, спіткнувшись, упустив з рук гичку. Мішок, упавши, роздерся, зацідив струменем золотої пшениці. Солдат дістав з-за халяви вишиваний кисет.
— Вуйку Онуфрію! — вищирив він товсті рожеві губи. — А ходім до біса з цієї… з цієї хати.
Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стріху, затикану гронами червоної калини, і махнув рукою.
— А я що? Я теє… Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота і, перевісившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в'яло продовжував:
На нього зглядалися з усього кута, коні стригли вухами і мордами вивертали дишла. Я ту пісню чув сотні раз, але ще ніколи не було в ній стільки пекучого жалю, стільки суму і докору, якоїсь могильної туги, що плила широко, як ріка на передвесінні, здатна потопити і спустошити великі простори.
За реквізиторами рушило все живе. В Ревеки забрали сплетені вогнисто-золоті качани кукурудзи, яка береглась на насіння. Ревека йшла за возом, обхопивши долонями голову.
Валка витягувалася з села Люди проводжали мовчки, лиш старий Западня воркотів без угаву, вп'явшись у рукав сивоусого підтоптаного стрільця.
— Скажіть мені, панунцю, Христа ради: що маю робити? Пане, ну пане! Та скажіть… Забрались-те сінце, бо там далі в стіжку, кукурудзиннячко. Я вмисне добув сніпки під верх, бо корова має на днях розтелюватися. Що я маю тепер робити? Ну, скажіть, пане, красти? Пане, красти?
- І-і-і-і крадіть! — огризнувся стрілець, якому увірвався терпець.
— Красти, пане? — здивовано перепитав старий. — Але ж я ніколи…
— Одчепись, діду, і-ііі масти собі голову.
— Значить, красти! — повторив Западня, і його обличчя стало таким зосередженим, ніби він відкрив для себе і для своїх нащадків на багато десятиліть наперед найбільшу в світі істину і за всяку ціну намагався її запам'ятати.
Стрілець похмуро зиркнув на нього і одвернувся. Мабуть, йому показалось, що Западня божеволіє.
— Повертайтесь, добродію, прошу вас, — сказав він плаксиво і оперіщив коня батогом.
Коли обоз вигнувся на Заліський тракт, почалися зойки і голосіння. Люди довго дивилися вслід темніючій вужівці возів, а назад поверталися мовчки, немов поворогували між собою або було їм до прикрості соромно. Було в цьому щось непевне, пічнявіюче, зловісне.
Я бродив понад Дністром до пізнього вечора. Вітер рябив зеленувату воду на крижаному віку, за островами погуркував далеким боєм скрухлілий лід, а навколо островів тонкою волосінню путалась піна. Усе було випадкове, жодного натяку на гармонію
З очей не сходив Загата. Він весь час ішов поперед мене, похитуючись і безвільно баламбаючи довгими руками. Десь збоку примарою тинялась Калина із зціпленим ненавистю обличчям, а далі — Гривастюк. Війта я бачив, коли виходили з села. Він запитливо глянув на мене, мовляв: «Ну, як — усе гаразд?» — а я опустив очі. Потім, коли я підняв їх, Гривастюк дивився на мене з неприхованим презирством. Іванчук, жестикулюючи, щось йому палко доповідав. Я згадав, що цей бридкий тип вештався між реквізиторами на нашому куті й міг бачити сутичку з бородатим йолопом.
Коли в природі все здається випадковим, то це, очевидно, передвістя змін. Це найсумніша і найнебезпечніша пора. Коли починає літати бабине літо, часом зацвітають черешні. А потім ця невинна надія припадає снігом.
У Левадихи сиділа Марина.
— Дякую, Прокопе, — мовила вона, обводячи мене тоскними очима, які в неї, як і в багатьох із нас, не в злагоді з виразом обличчя.
